Загальні види злочинів у сфері службової діяльності

Злочини, які складають цю групу, іменуються загальними ви­дами злочинів у сфері службової діяльності, оскільки вони можуть вчинюватися у будь-якій соціальній сфері, будь-якою службовою особою. З огляду на це, вони мають, так би мовити, загальний ха­рактер. Натомість, КК передбачає спеціальні склади службових зловживань, які можуть бути вчинені в певній сфері (наприклад, у сфері здійснення правосуддя - статті 371, 372, 373) або певною службовою особою (наприклад, військовою службовою особою -ст. 424). Такі злочини, незважаючи на те, що вони також вчиню­ються службовими особами, належать до інших видів злочинів за­лежно від об'єкта посягання.

Стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем

1. Зловживання владою або службовим становищем, тобто умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, -
карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, -
карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони вчинені працівником правоохоронного органу, -
караються позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.
Примітка. 1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
2. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов’язки, зазначені в пункті 1 цієї примітки.
3. Істотною шкодою у статтях 364, 365, 367, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.
4. Тяжкими наслідками у статтях 364-367, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п’ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

1. Особливістю чинного кримінального законодавства України, яким передбачається відповідальність за злочини у сфері службової діяльності, є те, що відповідно до змін, внесених до ст.164 КК 1960 р. 28 січня 1994 р., суб’єктами службових злочинів стали визнаватись і особи, які займають постійно чи тимчасово посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, чи виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням на підприємствах, в установах чи організаціях будь-якої форми власності, а не лише на державних чи громадських підприємствах, в установах чи організаціях, як передбачалось ст.164 КК 1960 р. до внесення в неї змін.
Зазнав змін також підхід законодавця до найменування цієї категорії суб’єктів службових злочинів. До внесення змін до ст.164 КК 1960 р. та в цілому до його гл. VІІ “Службові злочини” Законом від 11 липня 1995 р. такі особи, як і вчинювані ними злочини, іменувались службовими. Законом від 11 липня 1995 р. назва гл.VІІ КК 1960 р. була змінена на “Посадові злочини”, а суб’єкти цих злочинів стали називатись посадовими особами. У КК 2001 р. законодавець повернувся до попереднього найменування: його розділ ХVІІ Особливої частини має назву “Злочини у сфері службової діяльності”, а суб’єкти цих злочинів іменуються службовими особами. У тексті КК 1960 р. російською мовою відповідні терміни не змінювались - вживались терміни “должностные преступления” та “должностное лицо”.
Зміна позиції законодавця щодо визначення кола осіб, які відносяться до службових, викликала появу значних труднощів на практиці у період дії КК 1960 р. при оцінці тих чи інших діянь як службових злочинів до заміни їх назви на посадові злочини Законом від 11 липня 1995 р. та посадових злочинів, зумовлених різним розумінням (тлумаченням) практичними працівниками змісту окремих ознак службових (посадових) злочинів, що має місце і нині.
Основним безпосереднім об’єктом зловживання владою або службовим становищем, як і родовим об’єктом злочинів у сфері службової діяльності, вчинюваних службовими особами, є встановлений законодавством та посадовими інструкціями порядок здійснення службовими особами своїх повноважень, авторитет органів влади, об’єднань громадян, суб’єктів господарювання. Додатковими безпосередніми об’єктами злочину можуть бути будь-які соціальні цінності, зокрема здоров’я, честь і гідність особи, її конституційні права, правоохоронювані (законні) інтереси, державні, громадські інтереси, законні інтереси будь-яких юридичних осіб.
2. Об’єктивна сторона зловживання владою або службовим становищем характеризується сукупністю трьох обов’язкових ознак:
- діянням у вигляді використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби;
- наслідками у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб;
- причиновим зв’язком між діянням та наслідками.
3. Зловживанням владою є вчинення службовою особою, яка постійно або тимчасово здійснює функції представника влади, умисного діяння з використанням своїх повноважень, якими вона наділена на підставі законів та інших нормативно-правових актів, всупереч інтересам служби.
4. Зловживання службовим становищем - це, як правило, використання службових повноважень, пов’язаних із здійсненням (реалізацією) повноважень, якими службова особа наділена займаною посадою, всупереч інтересам служби. Разом з тим зловживання службовим становищем матиме місце не лише при вчиненні службовою особою діяння в межах своєї компетенції, тобто діяння, пов’язаного з власними повноваженнями, але і у випадках, коли службова особа використала авторитет своєї посади, службові зв’язки, а також можливість давати вказівки, рекомендації підпорядкованим організаціям і в силу свого службового становища могла контролювати їх виконання, тощо.
5. Під використанням влади чи службового становища всупереч інтересам служби необхідно розуміти вчинення службовою особою таких порушень своїх службових обов’язків, які заподіюють істотну шкоду охоронюваним законом інтересам окремих громадян, державним, громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.
Охоронюваний законом інтерес - це прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і Законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам (див. п.1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч.1 ст.4 Цивільно-процесуального Кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004).
Поняття “інтереси служби” безпосередньо пов’язане з обсягом прав та обов’язків службової особи підприємства, установи чи організації, тобто її повноваженнями (компетенцією). Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., державна служба - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Такі особи є державними службовцями. У контексті п.1 примітки до ст.364 інтереси служби необхідно розуміти як законні інтереси конкретного підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, якому (якій) “служить” службова особа. При цьому йдеться саме про законні інтереси підприємств, установ, організацій, тобто інтереси, які відповідають визначеним законом цілям та завданням їх створення та діяльності. Інтерес може бути як охоронюваним законом, правоохоронюваним, законним, так і незаконним, тобто таким, що не захищається ні законом, ні правом, не повинен задовольнятися чи забезпечуватися ними, оскільки такий інтерес спрямований на ущемлення прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмежує захищені Конституцією та законами України інтереси суспільства, держави чи “всіх співвітчизників” або не відповідає Конституції чи законам України, загальновизнаним принципам права. Наголос на “охоронюваності законом” чи законності того чи іншого інтересу законодавець робить не завжди, зважаючи на те, що згадувані у законах інтереси не суперечать Конституції України або випливають з її змісту. Таке акцентування застосовується лише у разі, коли не виключена можливість шляхом зловживання інтересами, прагненнями, використовуючи ті чи інші юридичні норми, забезпечити реалізацію незаконних інтересів (див. абз. 3 п.3.5 мотивувальної частини названого Рішення Конституційного суду України).
Інтереси служби не можна розглядати як “вузьковідомчі” інтереси, оскільки на практиці, як правило, може мати місце конфлікт (колізія) інтересів. У мотивувальній частині названого Рішення Конституційного Суду України констатується, що для правильного розуміння поняття “охоронюваний законом інтерес” важливо враховувати, що конфлікт інтересів притаманний не тільки правовим і неправовим інтересам, а й конгломерату власне законних, охоронюваних законом і правом інтересів, - виключно легітимних, але конкуруючих інтересів. Конституційний Суд України також констатує, що певною конфліктністю характеризуються і охоронювані законом та правом інтереси громадянина і держави, особи і суспільства, акціонера і акціонерного товариства, національні і загальнолюдські, приватні і публічні тощо. Інтереси конкретного підприємства можуть не співпадати з інтересами окремих громадян, в тому числі і його найманих працівників, інтересами держави, суспільства чи інтересами інших підприємств. Так, дії службової особи по спрямуванню коштів, наприклад, на розвиток виробництва, а не на виплату заробітної плати працівникам підприємства, установи чи організації, хоч і вчинені формально в інтересах служби, однак спричинюють істотну шкоду іншим інтересам - охоронюваним законом правам та інтересам працівників даного підприємства, установи чи організації. Обов’язковим є встановлення того, яким саме законним інтересам (зокрема, інтересам окремих громадян, інтересам держави чи інтересам підприємства) заподіяна шкода діянням службової особи і яка саме (матеріальна, нематеріальна), її розмір, а також заподіяння якої шкоди іншим інтересам відвернено діянням службової особи. Питання про співвідношення інтересів держави, суспільства в цілому і окремого підприємства, установи чи організації незалежно від форми власності, його найманих працівників та інших громадян, а також інших юридичних осіб повинно вирішуватись в кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, таких обставин:
- яка шкода заподіяна конкретним законним інтересам;
- яка шкода могла би бути заподіяна іншим конкретним законним інтересам, на користь яких вчинені дії службовою особою, у разі їх невчинення;
- яка шкода могла би бути заподіяна конкретним законним інтересам, зокрема інтересам підприємства, установи, організації, у випадку невчинення службовою особою тих дій, які вона вчинила в законних інтересах підприємства, установи чи організації за рахунок невчинення інших дій в інтересах держави, суспільства, інших юридичних чи фізичних осіб, чи навпаки.
Фактично у таких ситуаціях йдеться про вирішення питання щодо оцінки правомірності дій службової особи з позиції інституту крайньої необхідності, на що звертається увага і ПВСУ щодо заподіяння шкоди при перевищенні службовою особою службових повноважень: “коли службова особа перевищила владу або службові повноваження з метою запобігти шкідливим наслідкам, більш значним, ніж фактично заподіяна шкода, і їх не можна було відвернути іншими засобами, її дії як вчинені в стані крайньої необхідності відповідно до ст.39 не можуть бути визнані злочинними” (див. п.15 постанови ПВСУ “Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26 грудня 2003 р. № 15). Тому, очевидно, не міститимуть ознак складу злочину, передбаченого ст.364, дії керівника сільськогосподарського кооперативу, майно якого знаходилось у податковій заставі і який частину зібраного зерна обміняв на пально-мастильні матеріали без письмової згоди податкового органу. Хоча формально подібна реалізація майна, згідно з роз’ясненнями ПВСУ, що містяться в його постанові “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” від 8 жовтня 2004 р. № 15, має кваліфікуватися як зловживання службовим становищем, але дії керівника мають розцінюватись як вчинені у стані крайньої необхідності, оскільки відсутність пально-мастильних матеріалів не дозволила б завершити збирання збіжжя, чим була б заподіяна суттєво істотніша шкода не лише кооперативу, його членам та найманим працівникам, а й, у кінцевому підсумку, державі, та суспільству в цілому.
При вирішенні питання, чи є діяння службової особи такими, що вчинені всупереч інтересам служби, необхідно також враховувати пріоритет інтересів, а також те, що в окремих випадках законодавець визначає пріоритет певних інтересів шляхом встановлення їх кримінально-правового чи адміністративно-правового захисту, передбачаючи за посягання на них кримінальну або адміністративну відповідальність. Якщо дії службової особи вчинені в інтересах служби (в інтересах конкретного підприємства, установи чи організації), однак заподіюють шкоду іншим суспільним інтересам, питання про відповідальність такої особи необхідно вирішувати з урахуванням визначеної законодавцем оцінки пріоритетів різних інтересів, враховуючи, що така оцінка може зазнавати змін. Зокрема, ч.3 ст.15 Закону України “Про оплату праці” від 23 березня 1995 р. передбачалось, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку після здійснення обов’язкових платежів. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення своєчасності виплати заробітної плати” від 21 жовтня 2004 р. до названого Закону внесені суттєві зміни:
1) ч.3 ст.15 викладена в новій редакції: “Оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюється підприємством після виконання зобов’язань щодо оплати праці”. При цьому ст.97 КЗпП України була доповнена частиною п’ятою такого ж змісту;
2) ст.24 Закону доповнена частиною п’ятою, згідно з якою своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.
Таким чином, якщо у 1995 р. законодавець надавав пріоритет виконанню підприємствами зобов’язань перед бюджетами та державними цільовими фондами по оплаті податків, зборів, інших обов’язкових платежів, то з прийняттям названого Закону від 21 жовтня 2004 р. такий пріоритет законодавцем надано оплаті праці працівників підприємства. При оцінці здійснення службовою особою черговості платежів підприємством слід також враховувати, що Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21 грудня 2000 р. платникам податків надано право самостійно визначати черговість та форми задоволення претензій кредиторів за рахунок активів, вільних від заставних зобов’язань забезпечення боргу, за винятком першочергового примусового стягнення активів платників податків в рахунок погашення їх податкового боргу виключно за рішенням суду.
Вчинення діянь, які містять ознаки правопорушення, повинно розглядатись як використання влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо вони не вчинені у стані крайньої необхідності.
6. Частина 1 ст.364 передбачає відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб. Злочин має матеріальний склад і вважається закінченим з моменту настання таких наслідків.
Відповідно до п.3 примітки до ст.364 істотною шкодою, якщо вона полягає у заподіянні матеріальних збитків, вважається така шкода, яка в сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. При цьому мають враховуватись не лише прямі збитки, а й упущена вигода. ПВСУ звертає увагу судів на те, що при вирішенні питання про те, чи є заподіяна шкода істотною, потрібно також ураховувати кількість потерпілих громадян, розмір моральної шкоди чи упущеної вигоди тощо (див. абз.4 п.6 постанови “Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень” від 26 грудня 2003 р. № 15).
Істотна шкода, що не полягає в заподіянні матеріальних збитків, - це оціночне поняття, тому питання, чи є заподіяна шкода істотною, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. ПВСУ у названій постанові від 26 грудня 2003 р. № 15 роз’яснює: “Якщо шкода полягає у заподіянні суспільно небезпечних наслідків нематеріального характеру, питання про її істотність вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. Зокрема, істотною шкодою можуть визнаватися: порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і громадянина (право на свободу й особисту недоторканність та недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо); підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого самоврядування; порушення громадської безпеки та громадського порядку; створення обстановки й умов, що утруднюють виконання підприємством, установою, організацією своїх функцій; приховування злочинів” (див. абз. 3 п.6 постанови).
На практиці нерідко зловживанням влади або службовим становищем одночасно заподіюється як матеріальна, так і моральна шкода. У таких випадках загальна шкода від вчиненого діяння може визнаватись істотною навіть у випадку, коли матеріальні збитки не перевищують 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (див. абз. 5 п.6 постанови від 26 грудня 2003 р. № 15).
Питання про відповідальність за заподіяння істотної шкоди внаслідок виконання незаконного наказу або розпорядження вирішується за правилами, передбаченими ст.41.
7. Саме розмір шкоди, заподіяної охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, є основним критерієм розмежування зловживання владою або службовим становищем (ст.364) а також перевищення влади або службових повноважень (ст.365), та дисциплінарних і адміністративних, зокрема корупційних, правопорушень, а також малозначних діянь, які відповідно до ч.2 ст.11 хоча і містять ознаки злочинів, передбачених ст.364 чи ст.365, але не заподіяли і не могли заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі, внаслідок чого через малозначність не становлять суспільної небезпеки в її кримінально-правовому значенні.
Корупційними правопорушеннями, які можуть містити склад злочину і кваліфікуватися за ст.364 чи 365, є корупційні діяння, які названі у пп. “а” та “б” ч.2 ст.1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 р., та діяння, передбачені ст.5, 6, 10, 11 цього Закону, які у постанові ПВСУ “Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією” від 25 травня 1998 р. № 13, іменуються іншими правопорушеннями, пов’язаними з корупцією. Згідно з ч.1 ст.7 Закону України “Про боротьбу з корупцією” вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у ст.1 цього Закону діянь, якщо воно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність. Таку ж відповідальність тягне і порушення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, будь-якого із зазначених у ст.5 Закону України “Про боротьбу з корупцією” обмежень, якщо воно не містить складу злочину.
Пленум Верховного Суду України у названій постанові від 25 травня 1998 р. № 13 звертає увагу судів на необхідність відмежування корупційних діянь від службових злочинів та забезпечення своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного дослідження всіх обставин справи, звертаючи при цьому особливу увагу на з’ясування в кожній справі, зокрема, таких питань: чи мало місце правопорушення, за яке особа притягається до відповідальності; чи містить діяння склад корупційного правопорушення, передбаченого Законом України “Про боротьбу з корупцією” і чи не містить воно ознак злочину, і якщо в діях особи, притягнутої до відповідальності на підставі цього Закону, будуть встановлені ознаки злочину, суддя має ухвалити постанову про закриття провадження в адміністративній справі й передачу матеріалів прокурору для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності (див. пп. 9, 3, 4 постанови).
По суті і за змістом корупційні правопорушення, вчинені службовою особою, яка відноситься до осіб, уповноважених на виконання функцій держави, завжди є зловживанням нею владою або службовим становищем чи перевищенням влади або службових повноважень, в тому числі і таким, яке виражається в умисному невиконанні нею покладених на неї ст.10 та 11 Закону України "Про боротьбу з корупцією" обов'язків.
Згідно з ч.2 ст.1 Закону України “Про боротьбу з корупцією” корупційними діяннями є:
а) незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості;
б) одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством.
Склад злочину можуть містити і корупційні правопорушення, якими є і вчинення діянь, щодо яких ст.5 цього Закону встановлені спеціальні обмеження щодо осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції.
Якщо такими діяннями службової особи заподіяна істотна шкода охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб, вони мають кваліфікуватися за ст.364 чи ст.365 за наявності всіх інших ознак передбачених цими статтями злочинів.
У теорії кримінального права і у правозастосовчій діяльності неоднозначно вирішується питання про те, чи має нести службова особа відповідальність за злочини у сфері службової діяльності (ст.364, 365, 366, 367), якщо істотна шкода її діянням заподіяна лише інтересам підприємства, установи чи організації, службовою особою якого вона є, а також за заподіяння такої шкоди одночасно із заподіянням шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, в тому числі і працівникам даного підприємства, установи чи організації, або державним чи громадським інтересам, або інтересам інших юридичних осіб, та про умови і порядок притягнення службової особи до кримінальної відповідальності у таких випадках.
Кримінально-правова оцінка діяння службової особи, яким заподіяна шкода “власному” підприємству, установі, організації, має даватись з урахуванням, перш за все, психічного її ставлення до наслідків у вигляді заподіяної шкоди, її виду, мотивів і мети вчинення діяння, яким заподіяна шкода. При цьому така оцінка обов’язково повинна здійснюватись з урахуванням таких обставин, що виключають злочинність діяння, як крайня необхідність (ст.39) та діяння, пов’язане з ризиком (ст.42). За наявності в діянні особи ознак зазначених обставин, що виключають злочинність діяння, воно (діяння) має оцінюватись як правомірне та/або суспільно корисне чи вимушене (виправдане).
Якщо службова особа бажала настання наслідків у вигляді заподіяння істотної шкоди “власному” підприємству, установі, організації, за умови вчинення нею діяння, яким така шкода заподіяна, з мотивів, зазначених у диспозиції ч.1 ст.364, вона має нести відповідальність за цією статтею. За наявності непрямого умислу до наслідків, а тим більше необережного ставлення до них, вирішального значення при кримінально-правовій оцінці діяння службової особи набувають мотиви і мета його вчинення. Слід також врахувати правовий статус (правове становище) такої службової особи: є вона найманим працівником чи одним із співвласників або одноособовим власником такого підприємства, установи, організації. У двох останніх випадках, зокрема у разі сплати штрафу і пені, нарахованих за несплату (умисну) податків, зборів, інших обов’язкових платежів, очевидно, юридична особа навряд чи буде ставити питання про притягнення службової особи, з вини якої заподіяна шкода юридичній особі внаслідок сплати таких штрафу і пені, до кримінальної відповідальності.
8. З суб’єктивної сторони злочин характеризується виною у формі умислу. Умисел щодо використання службовою особою влади або службового становища всупереч інтересам служби прямий, а щодо наслідків у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб вина може бути у формі як умислу, так і необережності.
Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони злочину є мотиви та мета вчинення службовою особою діяння всупереч інтересам служби з використанням влади чи службового становища - корисливі мотиви, інші особисті інтереси чи інтереси третіх осіб.
Під корисливим мотивом потрібно розуміти прагнення особи отримати для себе або для інших осіб не будь-яку, а лише матеріальну вигоду (наприклад, отримати майно або право на майно, звільнитись від матеріальних витрат внаслідок своїх дій).
Під іншими особистими інтересами розуміються будь-які інтереси службової особи, окрім корисливих, зокрема вчинення цього злочину з почуття помсти, кар’єризму, бажання приховати недоліки в роботі, отримати будь-яку вигоду нематеріального характеру тощо, а під інтересами третіх осіб - інтереси будь-якої іншої особи, як корисливі, такі і некорисливі, на користь якої вчинюються або не вчинюються певні дії службовою особою з використанням влади чи службового становища всупереч інтересам служби.
9. Суб’єкт злочину - спеціальний, ним може бути тільки службова особа. Згідно з п.1 примітки до ст.364 службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
У законодавчому визначенні поняття службової особи вказується на п’ять видів функцій чи обов’язків, виконання яких особами, наділеними правом на їх виконання, є підставою для визнання їх службовими особами:
- функції представника влади;
- організаційні обов’язки;
- розпорядчі обов’язки;
- адміністративні обов’язки;
- господарські обов’язки.
При цьому виконання кожного з останніх чотирьох видів обов’язків окремо недостатньо для визнання особи службовою, такою вона може визнаватись при їх поєднанні: одночасно або організаційні і розпорядчі, або адміністративні і господарські.
Службових осіб виходячи із функціональних прав і обов’язків, які на них покладаються і ними виконуються, тобто із змісту компетенції (повноважень) та характеру вчинюваних дій, можна поділити на такі категорії (види):
- особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади;
- особи, які виконують організаційно-розпорядчі обов’язки у зв’язку з постійним чи тимчасовим обійманням посади на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності чи виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням;
- особи, які виконують адміністративно-господарські обов’язки у зв’язку з постійним чи тимчасовим обійманням посади на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності чи виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
Класифікація службових осіб, тобто виділення їх видів (категорій), можлива за різними критеріями, зокрема:
1) за характером (видами) виконуваних функцій чи обов’язків;
2) за правовими підставами виконання функцій чи обов’язків.
За першим критерієм можна виділити три категорії службових осіб:
- особи, які виконують функції представників влади;
- особи, які виконують організаційно-розпорядчі обов’язки;
- особи, які виконують адміністративно-господарські обов’язки.
За другим критерієм можна також виділити три категорії службових осіб:
- особи, які виконують зазначені функції чи обов’язки постійно;
- особи, які виконують зазначені функції тимчасово;
- особи, які виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки за спеціальним повноваженням.
Щодо виконання функцій представників влади, то вони, виходячи з буквального, логіко-граматичного тлумачення тексту п.1 примітки до ст.364, можуть виконуватись лише постійно чи тимчасово і не можуть виконуватись за спеціальним повноваженням.
Можуть бути й інші підходи до класифікації службових осіб, зокрема за характером взаємовідносин особи із підприємством, установою, організацією та правовими підставами виникнення у особи повноважень чи обов’язків - обіймання посади чи наділення спеціальними повноваженнями.
За цим критерієм можна виділити:
1) або три категорії службових осіб:
- особи, які здійснюють функції представників влади;
- особи, які обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях, незалежно від форми власності, посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків;
- особи, які виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки за спеціальним повноваженням);
2) або ж чотири категорії:
- особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади;
- особи, які постійно чи тимчасово обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов’язків;
- особи, які постійно чи тимчасово обіймають у тих же організаціях посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських обов’язків;
- особи, які виконують зазначені обов’язки за спеціальним повноваженням. Класифікацію службових осіб можна здійснювати і за іншими критеріями, зокрема за їх “правовим статусом”: особа, яка обіймає певну виборну посаду (народний депутат України, депутат місцевої ради тощо); особа, яка виконує обов’язки перед державою (військовослужбовець, який залучається до охорони громадського порядку); особа, яка обіймає певну посаду на підприємствах, в установах чи організаціях; особа, на яку покладено разовий обов’язок виконувати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки тощо.
Обов’язковим є обіймання особою певної посади на підприємствах, в установах чи організаціях, у зв’язку з чим у неї є комплекс прав та обов’язків (повноважень), виконання яких пов’язане із здійсненням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, чи у зв’язку з обійманням якої особа уповноважується на виконання таких обов’язків. Це стосується, перш за все, визнання службовими осіб, які виконують зазначені обов’язки за спеціальним повноваженням, оскільки щодо інших двох категорій службових осіб у законі прямо вказано, що службовими вони визнаються у зв’язку із обійманням (постійним чи тимчасовим) посад на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, пов’язаних з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. Підставою для покладання на особу обов’язків виконувати організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки має бути наявність у неї трудових чи договірних правовідносин із відповідними підприємствами, установами, організаціями, або ж покладання на особу таких обов’язків з наділенням її певними правами за рішенням суду у випадках, передбачених законом, наприклад, призначення особи арбітражним керуючим за рішенням господарського суду. При цьому, згідно з роз’ясненнями ПВСУ, що містяться в абз.5 п.1 його постанови “Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5, зазначені функції чи обов’язки мають бути покладені на неї правомочним органом або правомочною особою. У постанові не говориться про можливість покладання на особу виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків (функцій) безпосередньо законом, а тому особи, які вчинюють на підставі закону (уповноважені законом) дії, які за своїми об’єктивними ознаками (за змістом) співпадають з діями, які вчинюються службовими особами, визнаватись службовими не можуть (наприклад, приватні нотаріуси).
Оскільки у п.1 примітки до ст.364 говориться про виконання за спеціальним повноваженням обов’язків, а не функцій, а стосовно представників влади говориться лише про здійснення ними функцій таких представників, то логіко-граматичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для висновку, що представниками влади можуть визнаватись лише особи, які здійснюють свої функції постійно чи тимчасово, тобто здійснення особою за спеціальними повноваженнями функцій, які об’єктивно співпадають із функціями представників влади, якщо вона постійно чи тимчасово не виконує функцій представника влади, не перетворює її у службову особу.
Для притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення службового злочину необхідно чітко і однозначно вказати у процесуальних документах, до якої категорії службових осіб відноситься особа у зв’язку із вчиненими нею діяннями, оскільки обіймання особою певної (конкретної) посади може бути пов’язане із виконанням нею як функцій представника влади, так і організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. Наприклад, керівник державного органу чи його апарату у взаємовідносинах із іншими юридичними особами та фізичними особами виступає від імені державного органу чи його апарату як представник влади, а виконуючи покладені на нього обов’язки по керівництву діяльністю працівників такого органу (його апарату) чи управлінню або розпорядженню його майном він виконує відповідно організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки. Аналогічно голови судів, їх заступники, голови судових палат та їх заступники при виконанні функцій по відправленню правосуддя є представниками влади, а при виконанні обов’язків по керівництву діяльністю відповідних судів чи управлінню або розпорядженню їх майном є службовими особами, які виконують відповідно організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки. Суддя, здійснюючи керівництво своїм помічником чи секретарем судового засідання, також виконує організаційно-розпорядчі обов’язки.
Службовими особами, які постійно здійснюють функції представників влади, а також постійно обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, вважаються особи, перебування яких на посаді не обмежується певним строком (призначаються на посаду на невизначений строк), а службовими особами, які тимчасово здійснюють такі функції, а також тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків - особи, перебування яких на посаді обмежується певним строком. Перебування службової особи на посаді (постійне чи тимчасове) оформляється відповідним документом (наприклад, наказом тощо).
Відповідно до ст.6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. У ч.2 ст.19 Конституції України говориться про те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами.
Конституція України чітко не визначає, правового статусу органів місцевого самоврядування. Оскільки згідно зі ст.75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, то, очевидно, що органи місцевого самоврядування не відносяться до органів законодавчої влади. У той же час, оскільки у ч.2 ст.19 Конституції України говориться окремо про повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, то можна зробити висновок, що органи місцевого самоврядування Конституцією України не віднесені і до органів виконавчої влади. При цьому у ч.3 ст.143 Конституції України передбачено, що органам місцевого самоврядування можуть надаватись законом окремі повноваження органів виконавчої влади, здійснення яких фінансується у повному обсязі державою. Незалежно від змісту наведених положень Конституції України, органи місцевого самоврядування нею, очевидно, визнаються органами влади. Конституційний Суд України у рішенні від 26 березня 2002 р. № 6-рп/2002 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення ч.2 ст.28 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” (справа про охорону трудових прав депутатів місцевих рад) дійшов висновку, що із конституційного положення, сформульованого у ст.5 Конституції України, згідно з яким народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, у системному взаємозв’язку з положеннями ст.6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, випливає, що органи місцевого самоврядування не є органами державної влади, а місцеве самоврядування слід розглядати як форму здійснення народом влади, яка визнається і ґарантується в Україні (ст.7 Конституції України). Оскільки ж органи місцевого самоврядування, згідно з ч.1 ст.140 Конституції України мають право самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, то вони, тим самим, приймають рішення на виконання законів України, тобто є органами влади.
Не віднесена Конституцією України до будь-якої гілки і Прокуратура України. У контексті поняття службової особи, яке дається в ст.364, прокурори при виконанні своїх обов’язків (функцій) мають визнаватись представниками влади.
10. Роз’яснення з питань, що слід розуміти під виконанням функцій представників влади та організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, давались у постанові ПВСУ “Про судову практику в справах про хабарництво” від 7 жовтня 1994 р. № 12 і відтворені без суттєвих змін у п.1 постанови ПВСУ “Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5.
11. Представник влади - це особа, яка постійно або тимчасово обіймає у державних органах та їх апараті посади, які надають їй право в межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Це так звані публічні службові особи. До представників влади, зокрема, відносяться і окремі види державних службовців, загальні засади діяльності, а також статус яких визначається Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р.
У законодавчих актах для позначення напрямів і характеру діяльності органів державної влади та управління, характеру і виду діянь, які повинні чи можуть вчинюватись працівниками чи представниками таких органів, вживається різна термінологія: “функції”, “повноваження”, “компетенція”, “обов’язки”, “права”, “права та обов’язки”.
Термін “повноваження” у Конституції України вживається у двох значеннях: 1) як коло питань, що входять до компетенції відповідного органу (посадової особи), його права та обов’язки, його функції і 2) як проміжок часу (початковий і кінцевий), протягом якого відповідний орган (посадова особа) виконує свої функції. Зокрема, у Перехідних положеннях Конституції України визначається, до якого часу після прийняття Конституції здійснюють свої повноваження ВРУ, КМУ, органи місцевого самоврядування та їх голови, судові органи та судді.
У Законах, якими регулюється діяльність правоохоронних органів, також вживають різні терміни: “обов’язки”, “права”, “права і обов’язки”, “функції”, “повноваження”.
Функції органів влади можна поділити на “внутрішні” та “зовнішні”. Саме при виконанні “зовнішніх” функцій посадові особи таких органів є представниками влади - службовими особами. При виконанні “внутрішніх” функцій органу влади, тобто функцій по управлінню його діяльністю, посадова особа такого органу може визнаватись службовою особою (у розумінні п.1 примітки до ст.364), яка виконує організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки.
З урахуванням визначення змісту понять “функції”, “обов’язки”, “повноваження”, “компетенція” у законодавчих актах та етимологічного змісту названих слів, у кримінально-правовому значенні під обов’язками службової особи слід розуміти ті діяння (дії чи бездіяльність), які вона зобов’язана вчинювати (утримуватись від вчинення) у зв’язку з обійманням певної посади на підприємстві, установі, організації (постійно чи тимчасово) чи у зв’язку з покладенням на неї обов’язку їх вчинення компетентним органом чи службовою особою, а під функціями службової особи - коло її повноважень (об’єм (обсяг) прав та обов’язків), які визначають її компетенцію у зв’язку з обійманням певної посади (постійно чи тимчасово) на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Поняття “функції” більш широке ніж поняття “обов’язки”, останнє є частиною першого.
Виконання особою функцій представника влади законодавцем обумовлюється не лише обійманням нею певної посади у державних установах чи організаціях, а й здійсненням таких функцій постійно чи тимчасово. Оскільки ж у п.1 примітки до ст.364 говориться про виконання лише вказаних у ній обов’язків за спеціальним повноваженням, а про можливість виконання за таким повноваженням функцій не говориться, то особа, яка об’єктивно виконує функції, що співпадають із функціями представника влади, постійно чи тимчасово, формально визнаватись службовою особою не може. Представниками влади можуть визнаватись, наприклад, народні засідателі, присяжні, члени громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовці, залучені до охорони громадського порядку, під час виконання ними обов’язків, пов’язаних, відповідно, із здійсненням правосуддя чи охороною громадського порядку, оскільки названі особи є такими, що виконують покладені на них відповідні обов’язки тимчасово.
Представниками влади є і народні депутати України. При цьому кримінальним законом згідно з п.2 примітки до ст.368 вони визнаються не просто службовими особами, а службовими особами, які займають особливо відповідальне становище. Службовими особами, які віднесені п.2 примітки до ст.368 до таких, які займають відповідальне становище, є судді, прокурори і слідчі, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць. При цьому зазначені службові особи при здійсненні “зовнішніх” функцій відповідного органу є представниками влади, а при здійсненні “внутрішніх” функцій - особами, що обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. Депутати Верховної Ради АРК та депутати місцевих рад у взаємовідносинах із громадянами та юридичними особами також виступають як представники влади. Незалежно від того, визнаються чи ні всі зазначені особи посадовими чи службовими Законами України, що визначають функції, повноваження (компетенцію), сферу діяльності відповідних державних органів, вони визнаються службовими особами безпосередньо кримінальним законом. При цьому кримінальний закон передбачає відповідальність за невиконання законних вимог народного депутата України та депутата місцевої ради (ст.351).
12. Під організаційно-розпорядчими обов’язками розуміються обов’язки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо) (див. абз.3 п.1 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5).
13. Адміністративно-господарські обов’язки - це обов’язки по управлінню або розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо (див. абз. 4 п.1 названої постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5).
14. За загальним правилом службовою особою має визнаватись і директор приватного підприємства, який є і його власником, а також директор товариства з обмеженою відповідальністю, який є його одноособовим засновником згідно зі ст.140 ЦК України. Власник приватного підприємства, як і одноособовий власник товариства з обмеженою відповідальністю, які є одночасно і їх керівниками (виконавчим органом), не є власником належного такому підприємству чи товариству майна, а, отже, здійснюючи дії по управлінню чи розпорядженню майном такого підприємства чи товариства, він виконує адміністративно-господарські обов’язки.
Разом з тим, якщо приватне підприємство чи товариство з обмеженою відповідальністю, у якого один засновник, не має найманих працівників і господарська діяльність ним здійснюється безпосередньо його власником, який одночасно є його керівником (виконавчим органом), то в цій частині її діяльності така особа не виконує організаційно-розпорядчих обов’язків, а отже не повинна визнаватись службовою особою. Саме таку позицію зайняла колегія суддів Судової палати з кримінальних справ Апеляційного суду м. Києва по справі Ц., який вироком Оболонського районного суду м. Києва був засуджений за ч.3 ст.365. Ц. був визнаний винним в тому, що, будучи директором приватного підприємства, знищив зелені насадження, спричинивши територіальній громаді м. Києва збитки на суму 17 190 грн.
Відміняючи вирок і направляючи справу на додаткове розслідування, колегія суддів в ухвалі вказала, що при додатковому розслідуванні необхідно встановити, чи може бути визнана службовою особою особа, яка керує виключно сама собою і управляє лише своїм власним майном, навіть при тому, що приватне підприємство є юридичною особою.
15. Питання про те, які працівники підприємств, установ, організацій є службовими особами, а також чи є службовими особами приватні нотаріуси, аудитори, лікарі, викладачі та деякі інші особи, наділені правом видавати чи посвідчувати певні документи, якими посвідчуються певні факти, що тягнуть за собою юридично значимі наслідки, чи наділені правом взагалі вчинювати певні дії, які тягнуть за собою такі ж наслідки (від оцінки на іспиті чи заліку залежить подальший правовий статус студента чи абітурієнта тощо), а отже, визнаватись суб’єктами злочинів у сфері службової діяльності, а також приватні підприємці, не знайшло однозначного вирішення ні в теорії кримінального права, ні в правозастосовчій практиці. Зумовлено це різним тлумаченням понять “виконання організаційно-розпорядчих обов’язків за спеціальним повноваженням” та “виконання адміністративно-господарських обов’язків за спеціальним повноваженням”, що вжиті законодавцем у п.1 примітки до ст.364. Крім того, по-різному вирішуються питання про те, чи можливе виконання функцій представника влади за спеціальним повноваженням, що слід розуміти під тимчасовим виконанням вказаних у п.1 примітки до ст.364 функцій та обов’язків, та про співвідношення понять “функції” та “обов’язки”. Само по собі виконання функцій представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків не обов’язково обумовлюється обійманням особою певної посади на підприємствах, в установах чи організаціях будь-якої форми власності. У постанові ПВСУ “Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5 як синонім поняття “організаційно-правові обов’язки” вживається поняття “організаційно-правові функції” (абз.3 п.1 постанови). Організаційно-правові функції (обов’язки) виходячи із роз’яснень, що містяться у п.2 згаданої постанови ПВСУ, об’єктивно можуть виконувати і приватні підприємці, і приватні нотаріуси, і аудитори. У названій постанові ПВСУ фактично як синоніми вживаються також поняття “адміністративно-господарські обов’язки” та “адміністративно-господарські повноваження”. Суть функцій представника влади - наявність права прийняття рішень, обов’язкових для виконання будь-якими юридичними особами та фізичними особами, які не є підлеглими по службі даної особи; організаційно-розпорядчих обов’язків - наявність права прийняття рішень, обов’язкових для виконання підлеглими по службі особами, тобто управління діяльністю підлеглих осіб; адміністративно-господарських обов’язків - наявність права прийняття рішень щодо управління або розпорядження майном. У названій постанові ПВСУ роз’яснює, що особа є службовою не тільки тоді, коли вона виконує відповідні функції чи обов’язки постійно, а й тоді, коли вона їх виконує тимчасово або за спеціальним повноваженням за умови, що ці обов’язки чи повноваження покладені на неї у встановленому законом порядку правомочним органом або службовою особою.
Щодо співвідношення понять “тимчасово” та “за спеціальним повноваженням”, то, очевидно, що при покладенні на особу певних обов’язків навіть “спеціальним повноваженням”, такі обов’язки виконуються нею певний час, тобто тимчасово. Різниця - у способі, формі та порядку покладення на особу виконувати певні обов’язки певний час.
Приватні нотаріуси, аудитори, лікарі, педагогічні працівники, експерти та інші особи здійснюють свою діяльність на підставі законів, а не наказів, розпоряджень тощо якихось правомочних органів чи осіб.
16. Терміни (поняття) “посада” і “служба” та “посадова особа” і “службова особа”, які вживаються у різних законодавчих актах, за змістом не співпадають. Зокрема, поняття “посадова особа”, що вживається у Законі України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р., та “службова особа”, що вживається у статтях КК, за змістом також не співпадають.
Відповідно до ч.2 ст.2 Закону України “Про державну службу” посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Виходячи з цього визначення поняття “службова особа”, яке вживається у КК, і поняття “посадова особа”, яке вживається у Законі України “Про державну службу”, за змістом є сумісними поняттями, які знаходяться у відношенні часткового співпадання. На відміну від посадових, до службових осіб відносяться також і особи, що здійснюють функції представника влади, а також обіймають посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських обов’язків. З другого боку, до службових осіб не належать особи, на яких покладено лише здійснення консультативно-дорадчих функцій, які є в той же час посадовими особами.
У Законі України “Про державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р. щодо правового статуту працівників податкової міліції вживаються терміни і “посадова”, і “службова” особа. Зокрема, ст.25 цього Закону має назву “Відповідальність посадових і службових осіб податкової міліції”. Згідно з ч.1 цієї статті, посадова чи службова особа податкової міліції у межах повноважень, наданих цим Законом та іншими Законами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну відповідальність згідно з Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ або іншу передбачену законодавством відповідальність.
17. Службовою особа визнається не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи виконує обов’язки постійно, а й тоді, коли вона робить це тимчасово або за спеціальним повноваженням, за умови, що зазначені функції чи обов’язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою (див. абз. 5 п.1 постанови ПВСУ “Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5).
Поняття “спеціальне повноваження” передбачає або 1) тимчасове здійснення функцій без обіймання певної посади, які нею обумовлюються, або 2) виконання таких обов’язків особою, яка виконує їх на підставі законодавчих та інших нормативних чи розпорядчих актів (наприклад, наказу, розпорядження тощо), що є правовою підставою для виконання таких функцій та обов’язків.
Так, народні засідателі не обіймають посад представників влади, однак під час виконання своїх обов’язків у суді тимчасово здійснюють функції представників влади в силу спеціального повноваження, передбаченого процесуальним законодавством.
Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади. У зв’язку з цим за наявності в їхніх діях ознак перевищення влади або службових повноважень вони притягаються до відповідальності за відповідною частиною ст.365 (див. п.18 постанови ПВСУ “Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень”). Такі особи, згідно з наведеним роз’ясненням ПВСУ, виконують функції представника влади тимчасово.
18. Службовою особа, а відтак і суб’єктом службового злочину, визнається не у зв’язку із обійманням нею певної посади, а у зв’язку з вчиненням (здійсненням) нею певних дій, характер і зміст яких обумовлюється покладенням на особу конкретних обов’язків, обумовлених такою посадою. При цьому слід розрізняти виконання особою службових і чисто професійних обов’язків. Наприклад, директор навчального закладу є службовою особою при виконанні обов’язків по керівництву діяльністю такого закладу, управлінню та розпорядженню його майном. У той же час, виконуючи обов’язки вчителя, така особа виконує свої чисто професійні функції, які не пов’язані із виконанням службових обов’язків. Тому ПВСУ в абз. 6 п.1 названої постанови від 26 квітня 2002 р. № 5 дає роз’яснення, що “працівники підприємств, установ, організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель тощо), виробничі (наприклад, водій) або технічні (друкарка, охоронник тощо) функції, можуть визнаватися службовими особами лише за умови, що поряд із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов’язки”.
19. Такими, що виконують організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки за спеціальним повноваженням мають визнаватись арбітражні керуючі - керуючі санацією та ліквідатори, а у передбачених законом випадках і арбітражні керуючі - розпорядники майна - фізичні особи, які мають ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діють на підставі ухвали господарського суду (див. абз.17 ст.1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. в редакції від 30 червня 1999 р.).
Розпорядник майна як один із видів арбітражних керуючих призначається господарським судом з метою забезпечення майнових інтересів кредиторів з числа осіб, зареєстрованих державним органом з питань банкрутства як арбітражні керуючі. Оскільки розпорядник майна не має права втручатися в оперативно-господарську діяльність боржника, крім випадків, передбачених законом, і його призначення не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника, фактично він не наділений правом розпорядження майном боржника. Разом з тим у разі, якщо керівник або органи управління боржника не вживають заходів щодо забезпечення збереження майна боржника, чи створюються перешкоди діям розпорядника майна, чи допускаються інші порушення законодавства, за клопотанням комітету кредиторів виконання обов’язків керівника боржника ухвалою господарського суду тимчасово може бути покладено на розпорядника майна, який тим самим наділяється обов’язками адміністративно-господарського характеру і при їх виконанні є службовою особою, що виконує такі обов’язки за спеціальним повноваженням.
У разі прийняття господарським судом ухвали про проведення санації боржника ним (судом) призначається керуючий санацією. З цього моменту керівник відстороняється від посади і управління боржником переходить до керуючого санацією, який згідно із Законом має право розпоряджатися майном боржника (див. абз. 2 п.5 ст.17 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом”).
Арбітражний керуючий - ліквідатор призначається господарським судом при прийнятті постанови про визнання боржника банкрутом. З моменту прийняття такої постанови і відкриття ліквідаційної процедури повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном припиняються і передаються ліквідатору, який виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута та повноваження його керівника (органів управління) (див. ст.23, 24, 25 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкрутом”).
20. Не є службовою особою представник юридичної особи, який діє від її імені за довіреністю, виданій від її імені її органом або особою, уповноваженою на це її установчими документами. Представництво ґрунтується або на договорі, яким звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні дії (ст.1000 ЦК), або на адміністративному акті юридичної особи. Довіреність від імені юридичної особи скріпляється її печаткою (ст.246 ЦК). Відповідно до ст.238 ЦК представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, права на вчинення яких має юридична особа, яку він представляє. При цьому представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Представником юридичної особи може бути лише фізична особа, за винятком комерційного представництва, при якому представником може бути і юридична особа. Комерційним представником є фізична або юридична особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч.1 ст.243 ЦК). Повноваження комерційного представника підтверджуються або письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю (ч.3 ст.243 ЦК).
Комерційне представництво є діяльністю, яка здійснюється самостійно, на свій ризик і спрямована на систематичне одержання прибутку від надання послуг з представництва осіб при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
21. Виконання професійних обов’язків (функцій) багатьма категоріями працівників (осіб) пов’язане із вчиненням дій, які тягнуть за собою правові наслідки. Проте визнаватись як вчиненими при виконанні службових обов’язків такі дії (а відтак і службовими особи, які їх вчинили) можуть лише у разі, якщо вони пов’язані з виконанням функцій представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків. У теорії кримінального права і судовій практиці в період дії КК 1960 р. мало місце поширювальне тлумачення поняття службової особи - службовими особами пропонувалось визнавати взагалі осіб, які вчинюють дії, що тягнуть правові наслідки. Така ж чи компромісна позиція висловлюється окремими фахівцями і після набрання чинності КК 2001 р. Зокрема, службовими особами пропонується визнавати осіб, які виконують функції представників влади або постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків за спеціальним повноваженням, під яким розуміється тимчасове здійснення функцій чи виконання обов’язків особою, яка виконує їх на підставі законодавчих та інших нормативних актів, що є правовою підставою для виконання таких функцій та обов’язків. При цьому до службових осіб, що виконують обов’язки за спеціальним повноваженням, відносять також осіб, які при здійсненні професійних обов’язків вчинюють юридично значущі дії: приватних нотаріусів (при посвідченні угод, заповітів тощо), аудиторів (при складанні аудиторського висновку та інших офіційних документів), лікарів (при оформленні листка тимчасової непрацездатності, надання висновку з приводу встановлення інвалідності хворому), педагогічних працівників (під час складання вступних, державних іспитів), експертів (при складанні висновків).
Проте наведена позиція суперечить роз’ясненням ПВСУ щодо того, що слід розуміти під виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків, які містяться у п.1 його постанови “Про судову практику у справах про хабарництво” від 26 квітня 2002 р. № 5.
З метою недопущення поширювального тлумачення поняття службової особи законодавець у ст.358 КК 2001 р., порівняно зі ст.194 КК 1960 р., розширив коло документів, які можуть визнаватись предметом складу злочину підроблення документів, їх збуту та використання, віднісши до них і ті, що видаються або посвідчуються громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, яка має право видавати чи посвідчувати такі документи, і що надають права або звільняють від обов’язків. При цьому у ст.358 предметом передбаченого нею злочину названі документи, які видаються або посвідчуються особою, яка має право видавати чи посвідчувати документи, які надають права чи звільняють від обов’язків.
Засвідчення справжності підпису на документах здійснюється для того, щоб особа, якій надається (до якої подається) документ, не мала сумнівів, що документ підписаний саме тією особою, від імені якої він виходить. При цьому підтверджується лише той факт, що документ підписано саме конкретною особою, а не зміст самого документа. Зміст фактів, викладених у документі, підтверджується посвідченням такого документа, а не засвідченням підпису особи, від якої документ виходить.
22. Як в період дії КК 1960 р., так і нині окремі вчені та працівники правозастосовчих органів вважали (вважають), що громадянин-підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, може визнаватись службовою особою у разі, коли у нього реально виникає можливість виконання вказаних у п.1 примітки до ст.364 обов’язків, а саме у випадку, коли такий громадянин на умовах трудового договору наймає працівників для сприяння йому у здійсненні підприємницької діяльності, оскільки за таких обставин він набуває організаційно-розпорядчих повноважень стосовно найманих працівників (право ставити перед ними певні завдання, визначати розмір заробітної плати, розпорядок робочого дня, застосовувати дисциплінарні стягнення тощо). Що стосується адміністративно-господарських обов’язків, то підприємець може виконувати їх, на думку авторів окремих науково-практичних коментарів до ст.364, тоді, коли здійснює функції з управління чи розпорядження або тим майном, яке належить іншим фізичним чи юридичним особам, або тим належним йому майном, яке вноситься (пайовий внесок) у статутний фонд створюваного підприємцем разом з іншими особами підприємства (організації) і тим самим стає спільною власністю, розпоряджатися якою чи контролювати операції з якою одноосібно він вже не має права і може управляти нею лише за згодою з іншими особами, які спільно з ним здійснюють підприємницьку діяльність.
Виходячи із буквального тлумачення тексту п.1 примітки до ст.364 обов’язковою ознако