Генеза та утворення держави східних слов’ян з центром у Києві

Вступ.

Висновки

Держава Київської та Галицько-Волинської Русі.

ТЕМА 3. Лекція 1.

ТЕМА № 3 „Держава і право князівського періоду історії України

ЛЕКЦІЯ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра теорії та історії держави і права

з дисципліни „Історія держави і права України”

(кін. VIII – середина XIV ст.)”

(4 години)

для І курсу факультетів кримінальної міліції, міліції громадської безпеки та факультету з підготовки слідчих

Дніпропетровськ – 2006

Лекцію підготував доктор історичних наук, професор, професор кафедри українознавства Дніпропетровського державного університету Заруба В.М.

Рецензенти:

Фрицький О.Ф. – доктор юридичних наук, професор.

Швидко Г.К. – доктор історичних наук, професор.

Лекція обговорена та схвалена на засіданні навчально-наукового комплексу

_________________________

“____”_____________ 200__р., протокол № ____

Мета: розкрити процес формування державності у східних слов’ян. Особливу увагу приділити характеристиці державного апарату періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Проаналізувати джерела права та подати огляд системи права і норм цивільного, карного та процесуального права.

Вступ

1. Генеза та утворення держави східних слов’ян з центром у Києві

2. Державний лад України-Руси

3. Суспільний лад та соціально-правове становище населення

4. Галицько-Волинська держава – правонаступниця Київської Русі

Література:

1. Амелин Г.К. Государство и право Руси в период феодальной раздроблености (начало ХІІ - начало ХV в.). - М., 1962.

2. Антологія української юридичної думки. Том 2. Історія держави і права України: „Руська правда”. – К.: Видавничий дім „Юридична книга”, 2002. – 591 с.

3. Балушок В.Г. Полюддя: прагматична дія і ритуал // Український історичний журнал. - 1994. - № 1.

4. Білецький Л. „Руська правда” й історія її тексту / За ред. Ю. Книша. – Вінніпег, 1993. – 166 с.

5. Бойко І.Й. Державний лад і право Київської Русі. Текст лекцій. – Львів, 2004. – 67 с.

6. Борисенко С.Г. Карний зміст „потока” „Руської правди” // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. Вип. 1. – К.. 1925. – С. 6-31.

В історії Східної Європи Київська Русь має таке ж велике історичне значення, як в історії Західної Європи імперія Карла Великого. Як держава Карла, франкська за суттю, поклала початок окремому державному існуванню німців, французів, італійців, так і Русь, створена полянами-русичами, що згодом прибрали назву українців, започаткувала утворення не лише нових народностей – білорусів, суздальців –московитів, новгородсько-ільменської людності, але й дала витоки для їхнього державного виокремлення і зміцнення. Полоцьке, Володимиро-Суздальське князівства і «господін великий Новгород» у XIII ст. формувалися як окремі держави окремих народів. І лише навала татар та загарбників-лицарів з Заходу загальмувала цей процес, знищивши паростки нових державних утворень. Лише Москві у XIV-XV ст. вдалося підійнятися з руїн і здійснити формування Великого князівства Московського, що аж до початку XVIII ст. називалося за іменем столиці – Москва, Московія, Московщина, Московське царство, Московська держава.

Від XIII ст. історичні шляхи колишніх земель Русі розійшлися врізнобіч. Але історичний спадок Київської держави завжди тяжів та й продовжує тяжіти над усіма територіями, що входили до її складу.

Теорії походження слов’янської державності. У науковій історичній та історико-юридичній літературі й до сьогодні проблема визначення східнослов’янського державотворення є дискусійною, головним чином між прихильниками так званої норманської теорії та антинорманістами [1].

Норманська теорія створена у ХVІІІ ст. російськими академіками німецького походження Г.З. Байєром, Г.Ф. Міллером та А.Л. Шльоцером на підставі легенди літописця Нестора про запрошення новгородцями на княжіння варязького конунга Рюрика з братами. Вони стверджували, що державу Київська Русь створили варяги (нормани, вікінги), а відтак слов’яни не здатні були самостійно зробити цього. Антинорманісти (М. Ломоносов, М. Костомаров, М. Грушевський) заперечували їхню версію і доводили, що утворення держави у слов’ян відбулося завдяки глибинним економічним, соціальним та політичним процесам у середовищі самого слов’янського суспільства.

Перші спроби подати систематичне, аргументоване обґрунтування юридичної, державно-правової теорії походження Київської Русі, належить російським вченим Густаву Еверсу та Сергію Соловйову. Обидва розуміли державу, згідно з вченням Г.В.Ф. Гегеля, як надкласову організацію суспільства, як найвищий прояв Духу, досконалого втілення вищого розуму в житті суспільства.

Густав Еверс у 1826 році видав працю „Найдавніше право русів в його історичному висвітленні”. За його версією, суспільні відносини розвиваються „із себе”, з тих основ, які закладені в самому суспільстві. Але в тому ж суспільстві, що розвивається, закладені й елементи його руйнування: „Новоутворені держави, як і все, створюване натурою, мали в надрах своїх, вже на початку появи своєї, зародок руйнування”.[2] Еверс вважав найдавнішою формою суспільних відносин всіх народів, у тому числі й тих, що утворили Київську державу, родовий лад. Він прагнув „показати, виходячи з історії Русі, поступовий хід права, яке виникло з так званого патріархального стану громадянського суспільства”. Історію Русі він починає задовго до Рюрика, з моменту, коли про неї стали згадувати візантійські джерела (середина VI ст.), і доводить до ХІ ст.

Сергій Соловйов вихідну точку історичного розвитку русів бачив у родовому ладі і основною лінією руського історичного процесу вважав поступовий перехід від роду до держави. „Причина, яка примусила новгородських слов’ян „закликати” варягів, – „родові усобиці”. Завдання „усуспільнення” полягало в тому, щоб з’єднати „усі роди... під одним спільним старійшиною... який до всіх родів був би однаковий”. Цього, на думку вченого, можна було досягти лише за умови, коли „старійшина, князь... був з чужого роду”. На його думку „закликання” варягів кладе початок історії Русі. Варязьку владу С. Соловйов вважав „початковим явищем в заснуванні держави”.[3]

Коли число князів дуже зросло, між ними почалися непорозуміння за престолонаступництво. Виходячи з принципу старшинства, старший брат одержував Київ; після його смерті Київ переходив до другого за віком брата. У зв’язку з цим відбувалася зміна князів і у всій решті князівств. Кожен з князів шляхом „лествичного восхождения” (вираз Никонівського літопису) прагнув досягти Києва, але не всім це вдавалося. Коли посилились князівські усобиці, одному з князів, Андрієві Боголюбському, вдалося утвердитися на північному сході, у Володимирі на Клязьмі. Тут, на нових вотчинних засадах, які руйнували старі родові відносини між князями, Андрій створив власне володіння, яке повинно було передаватися у спадщину лише „в одній князівській лінії”. Такий є „поворотний” момент в історії Русі, коли „родові” відносини змінюються „державними”. Так утворилася „держава”. У С.М. Соловйова Русь це: 1) держава, як об’єднання родів на чолі з князівським родом, що поступово розмножувався, і 2) держава, побудована на запереченні родових міжкнязівських відносин, держава-вотчина однієї з князівських ліній; вона встановлюється в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. Київська Русь у С.М. соловйова характеризується пануванням ще родових відносин, котрі поступово відмирали.

Василь Ключевський, в основному виходячи з теорії С. Соловйова, вніс до неї істотні доповнення. Поряд з юридичним моментом, він надавав великого значення моменту економічному. Визнаючи, що первісною формою суспільного побуту слов’ян був родовий лад, вчений, проте, вважав, що під впливом колонізації рід у східних слов’ян розпався і їхнє життя в нових умовах складалося на інших основах. Переселившись у східноєвропейську рівнину, у „країну не насиджену і незайману”, „слов’яни змушені були довго усідатися на величезній території, не розселюючись, а переселюючись, переноситися пташиними перельотами з краю в край, кидаючи насиджені місця і сідаючи на нові”.[4]

На нових же місцях організуючою силою стала зовнішня торгівля, на думку Ключевського, визначила всю господарську основу стародавньої Русі. Дніпровська Русь, за ним, не землеробська країна, а промислово-торгова, „городова”.

Первинним політичним фактом цього періоду історик вважав панування шести великих торгово-міських областей. Вторинним, у хронологічній послідовності, явищем він вважав наявність „в деяких місцях” варязьких князівств. Із поєднання цих двох елементів у В.О. Ключевського і виходить „велике князівство Київське”, яке зуміло підкорити собі сусідні народи й незабаром „набуло значення руської держави”. В. Ключевський називає цю державу „військово-промисловою”.

Напівабстрактна схема В.О. Ключевського зазнала переконливої критики з боку М.О. Рожкова та О.Є. Преснякова; вони довели безперечне перебільшення В. Ключевським ролі зовнішньої торгівлі. Відкинувши торгівлю, як основний фактор староруського суспільства і політичного життя, вони вказали на надуманість і довільність теорії слов’янських переселень.

Олександр Пресняков та його дослідження займають помітне місце в історіографії Київської Русі. У своїй праці „Княже право в стародавній Русі”[5] він докорінно переглянув теорії, що панували у попередній літературі і дуже близько підійшов до визнання феодальної бази суспільного устрою Київської Русі. Пізніше О.Є. Пресняков у статті „Завдання синтезу протоісторичної долі Східної Європи” поставив питання про автохтонне походження Русі.

Михайло Покровський, - основоположник радянської історичної науки, - визнавав, що держава є продукт розвитку самого суспільства, тому вона народжується лише в класовому суспільстві. Але він був переконаний, що ні в Х, ні в ХІ ст. східні слов’яни ще не знали класів, отже, у них в цей час не могло бути і держави.[6] Засвоївши думку В. Ключевського про міську торгову Русь, вчений зобразив Київську Русь як суму областей, на чолі яких стояли міста-паразити, здатні лише грабувати навколишні області. Для дальшого прогресу нічого іншого, на думку М Покровського, не вимагалося, як скасувати ці міста. Це й вчинили татари. Після їхнього завоювання міська Русь перетворилася в Русь сільську, тобто феодальну. Виходить, що татарські хани ніби вивели Київську Русь з безнадійного становища.

Радянські історики 40-50-х рр. ХХ ст. (Б. Греков, М. Тихомиров, В. Мавродін, Л. Черепнін, О. Зимін, Б. Рибаков та ін.[7]) відкидали норманські гени у творенні східнослов’янської державності, вважаючи Київську Русь продуктом виключно місцевого суспільного розвитку. Їхньою новацією у вивченні цієї держави стали концепції перетікання Київської Русі у Московську державу, „єдиної древньоруської народності”, заперечення прав на київську спадщину українського народу та класовий детермінізм у відтворенні основних суспільно-політичних, соціально-правових та культурно-духовних явищ києво-руської цивілізації.

На протилежних позиціях стоїть українська національна історіографія. Ще Микола Костомаров [8] обґрунтував теорію про федеративний устрій Русі та дві східнослов’янські народності, котрі є спадкоємицями Київської держави – українську та великоруську (московську). Михайло Грушевський у праці „Історія України-Руси” та в статті „Звичайна схема „руської” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства”[9] подав Русь продуктом наддніпрянського українсько-полянського державотворення і довів перетікання київської державно-правової традиції не в Московську, а в Галицько-Волинську Русь. Традиції національної історичної думки продовжили сучасні українські історики, дослідники Київської Русі: М. Брайчевський, П. Толочко, М. Котляр, В. Ричка та ін.[10]

Проте, в нашій історіографії має місце і стійка традиція норманістської школи. Яскравим її репрезентантом є академік НАН України Омелян Пріцак.[11] А такі вчені як В. Пархоменко[12] та А. Кримський[13] обґрунтували східну, або хазарську чи степову теорію походження руської держави від хозарів та степових кочовиків українського півдня. Хоча їхню версію мало хто підтримав, а в науці й донині продовжують домінувати нарманісти та антинорманісти (автахтони).

Якщо ж все й говорити про саму норманську теорію, то варто зазначити наступні принципові положення.

1. Легенда про закликання варягів була політичним замовленням Мономаховичів для обґрунтування своїх прав на київський, а потім і на московський престоли. Тому версія зазнала двох редакцій – київських і московських княжників. Першої за Мстислава, котрий був сином Володимира Мономаха і Гіти, англійської (норманської) принцеси, внучки герцога Нормандії, Вільгельма Завойовника, та чоловіком шведської королівни Христини. Другої – за Івана ІІІ Великого, з його претензіями на Москву, як третій Рим. Політичній владі великих князів чорноризці-книжники надавали сакральний, містичний характер, її походження вели від божого провидіння.

2. Наукове вплетіння до канви історії Російської імперії цієї легенди зробили німецькі вчені Байєр, Міллер і Шльоцер в інтересах Голштинської гілки династії Романових, коли останні вигасли у другій половині XVIII століття і при владі лишилися їхні далекі німецькі родичі по жіночій лінії. Тому германське походження першої династії слугувало політичною опорою для другої.

3. Навіть якщо сприймати прихід варягів як дійсний історичний факт, то по-перше, вони утворили державу лише в Новгороді, бо в Києві уже була держава зі своєю династією і Олег лише завоював його й здійснив державний переворот, а не створив тут нову державу; по-друге, в приході до влади чужої династії немає нічого ганебного – вся середньовічна Європа знала таких прикладів безліч, - та ж Англія, завойована норманами у 1066 р., Сицилійське (Неаполітанське) королівство створене в ХІ ст. вікінгами і т.д.

Сам же укладач „Повести временных лет” не аналізував глибин суспільного життя східного слов’янства, його завдання полягало в іншому: довести законність тієї князівської династії, яка зміцніла у Києві в ХІ ст., тобто династії Ярослава, що виводила себе від Рюрика. Сама ж легенда про закликання трьох братів-князів, в той час була дуже поширена в північній Європі – Ірландії, Британії, Данії. Зокрема, за сказаннями західноєвропейської хроніки, бритти звернулися до Гангіста і Горзи з такими самими словами, які „Повесть временных лет” приписує слов’янам, що закликали Рюрика з братами. Вона була застосована нашими вченими-книжниками до руських умов, щоб довести, що династію закликали ніби-то з волі народу, що ця дія була доцільною і навіть необхідною для припинення серед слов’ян „усобиць”. Рання смерть Синуса і Трувора зробила Рюрика єдиним представником влади в Новгороді, а відтак, усунула суперництво і політичні претензії будь-яких інших династій.

Зрештою, ймовірно, що певний реальний факт в історії Новгорода і став матеріалом для основної політичної думки оповідання. Дуже можливо, що вождь варязької дружини Рюрик і дійсно був запрошений зі своїм загоном допоміжною найманою силою, як це робилося не один раз і пізніше, однією з ворогуючих сторін, коли в Новгороді загострювалися усобиці. Рюрику вдалося узурпувати владу і, може, навіть покласти початок новій династії. Проте Рюрик зміг вдержати владу виключно за умови злиття з руським народом, що, як нам відомо, і сталося.

Більшість же сучасних істориків – Б. Рибаков, М. Брайчевський, М. Котляр, П. Толочко, В. Ричка – вважають, що процес державотворення у східних слов’ян пройшов такі етапи:

1) родоплемінний устрій І – V ст. н.е. (роди, племена, старійшини, народні збори та інші елементи самоорганізації суспільства). Апогею означені процеси сягнули за антів;

2) військова демократія VІ – VІІ ст. – союзи племен (поляни, дуліби, сіверяни) на чолі з військовими вождями: каганами, конунгами, найвідомішим з яких є Кий;

3) протодержави (союзи союзів) VІІ – ІХ ст. – Славія Артанія, Куявія, Полунія, Валіняна, Русь на чолі з князями з місцевих династій (Дір, Чорний, Аскольд, Рюрик);

4) ранньофеодальна монархічна держава Руська Земля ІХ ст. – яка виникла внаслідок об’єднання Олегом у 882 році північної Славії з центром у Новгороді та південної Полянії – Русі з центром у Києві.

Джерелами наших знань про утворення східнослов’янської державності є твори візантійських істориків та письменників – Прокопія Кесарійського, Маврикія Стратега, Костянтина Багрянородного, свідчення нотаток арабських купців – Ібн Фадлана, Абу Зайда, Абу Ісхака, Абуль Касима, готського історика Йордана, а також місцеві літописи, які увійшли до зводу “Повесть временных лет”.

Утворення Руської держави. Писемні джерела стверджують, що нащадки Кия, Щека та Хорива тривалий час панували над полянами-русами, передаючи владу у спадщину безпосередньо синам і небожам. У середині IX ст. влада в Києві належала князю (кагану) Діру. Він вів жваву торгівлю з Візантією, зі Сходом. Йому підкорялися сусідні з полянами племена. Згодом влада перейшла до його молодшого брата Аскольда. Про цього „прегордого кагана скіфів” багато писали східні та візантійські хроністи. За його правління Київська держава стає врівень з Візантією і Хазарією. Його човни панують на Чорному морі, що відтепер називають Руським морем. Його дружини досягають південних берегів Каспійського моря в Персії. У червні 860 р. Аскольд з військом здійснив похід на Візантію й сім днів тримав в облозі Константинополь. Візантійський патріарх Фотій писав, що „дикий народ прийшов з північної країни, і піднялися племена з чужих країв, тримаючи лук і спис. Вони жорстокі й немилосердні, голоси їхні шумлять, як море. Місто ледве не підняли на списи”. Імперію змусили укласти угоду. Вона виплачувала данину, а слов’яни подавали їй військову допомогу. Протягом наступних 14 років Аскольд ще тричі воював з Візантією. Їхнім наслідком стало хрещення князя і його дружини.

Таким чином, від своїх початків Русь розвивалась як слов’янська державність. Але велику роль у її зміцненні відіграли наймані дружини київських князів, котрі складалися головним чином з варягів. За переказами літописців, варяги-нормани ходили як охоронці караванів по шляху „із варяг у греки” і брали данину з навколишніх північних слов’янських ільменських племен, які об’єдналися в державне утворення Славію. Зібравшись з силами, ільменські слов’яни вигнали варягів і перестали давати данину.

Коли між слов’янами розпочалися сварки й усобиці, частина їх вдалася по допомогу варязької дружини. У 862 р. до варягів прибули посли Славії і сказали: „Земля наша велика і багата, а порядку в ній нема; прийдіть княжити і володіти нами”. На цей заклик нібито відгукнулися три брати, конунги (військові вожді) варязького племені. Найстарший з них – Рюрик оселився на Ільмені в Новгороді, Синеус – на Білоозері, а Трувор – в Ізборську (біля теперішнього Пскова). Після смерті братів Рюрик зосередив у своїх руках владу над усією Славією. Посилення влади викликало протест і повстання, що було придушене. Чимало учасників повстання втекло до Києва, де існувала полянська державність Полунія і де князював Аскольд.

У 879 р. Рюрик помер, і владу передали його малолітньому сину Ігореві. Опікуном над ним і фактичним князем став близький родич Олег. Сильний вождь дружини, варяг, конунг Олег відразу ж пішов підкоряти східнослов’янські племена, які жили на торговому шляху «із варяг у греки». Досягнувши у 882 році Києва, він, згідно з легендою, заманив у пастку князя Аскольда і після його вбивства став київським князем. Це була важлива державно-політична подія – східнослов’янська Північ об’єдналася з Півднем.

Літописець Нестор у „Повісті минулих літ” розповідає, що „Олег пішов у похід, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерь, весь, кривичів. Прийшовши до Смоленська, взяв його і посадив там свого намісника – посадника. Звідти пішов далі і захопив Любеч. Підійшовши до київських гір, Олег довідався, що княжить у Києві Аскольд, і, сховавши частину воїнів у човнах, а частину в засідці, сам підійшов до воріт міста, несучи маленького Ігоря і кажучи: „Я купець, і йдемо ми в Грецію від Олега і від княжича Ігоря. Прийдіть до нас, родичів своїх”. Коли Аскольд прийшов, з човнів повискакували приховані воїни. Сказав тоді Олег Аскольдові: „Ти не князь і не княжого роду, а я княжого роду”. Аскольда вбили і поховали на горі, що називалася Угорською (а тепер її називають Аскольдова могила). Олег осів князювати в Києві й сказав: „Нехай Київ буде матір’ю городам руським”. І були в нього варяги, і слов’яни, й інші, й усі вони прозвалися руссю”.

Терміни „Русь” і „Руська земля”. Походження слова „русь”, „руси” довгі роки викликає суперечки вчених. Більшість дослідників стверджують, що термін „русь” виник у VI-VII ст. у Середньому Подніпров’ї як назва могутнього слов’янського племені, яке жило на ріці Рось (від того й назва) і межувало з полянами, а потім увійшло до полянського племінного союзу, що принесло полянам паралельну назву – „русь”.

Перша згадка про русів (росів, русь, росоманів) належить Йордану і відноситься до середини VI ст. Сирійські історики росами називали антів. В інших джерелах руси згадуються як найсильніше слов’янське плем’я гунського об’єднання, яке очолило боротьбу слов’ян проти аварів. Вони характеризуються як відважні воїни. „Руси мужні й хоробрі, – читаємо ми у свідченнях сучасників. – На зріст високі, гарні й сміливі в нападах”. Мабуть, це піднесло їхню роль у союзі полян. Бо, як засвідчує літописець, „полян тепер називають руссю”. Поступово назва „русь” розповсюдилася на всі східнослов’янські племена, коли вони об’єдналися в єдину державу.

Варяги ж, які захопили Київ і державне управління, утворили панівну верхівку. Проте вони піддалися швидкій слов’янізації й за кілька десятків років розчинилися серед місцевого населення.

Наукова полеміка навколо цієї термінології, у зв’язку з норманською теорією, має тривалу історію. Ще в першій половині XVIII ст. В.М. Татищев, виходячи з досліджень академіка Г. Байєра, вперше виклав теорію „норманістів” – про норманське походження цього імені, яка зберегла багато прихильників (Соловйов, Кунік, Шахматов, Пресняков, Браун, Томсен). Зокрема, датський історик Томсен вважає, що Північна Русь була пов’язана зі Скандинавією, власне з частиною Швеції проти Фінської затоки – Упландом, на північ від озера Мелар. Теорія норманістів, з іншого боку, зустріла багато заперечень (Ломоносов, Костомаров, Грушевський, Гедеонов, Ламанський, Іловайський). Сьогодні наші вчені все більш приходять до переконання, що етнічний термін „русь” південного, наддніпрянського, місцевого походження (Толочко, Котляр, Ричка).

Сирійський ритор Захарія в 555 році писав, що на захід від Дону живе народ „рос” могутньої будови тіла. Назви цілої низки південних рік, зв’язані з терміном „рос” (Оскол-Рось, Рось – притока Дніпра; друга Рось – притока Нерева, Роска на Волині і багато інших), підтверджують повідомлення Захарії.

Особливо важлива наявність терміну „русь” у Карпатськім регіоні, навіть у Закарпатті, ніколи з варягами не зв’язаними. Про південний народ „рос” говорив і константинопольський патріарх Фотій у своїх проповідях 860 р. і в своєму окружному посланні 866 р. (про навалу цього народу на Візантію). Він називав цей народ то „рос” (так цей народ називав сам себе), то скіфами (назва класична, освячена літературною традицією). Народ „рос” Фотій зображає великим, усім відомим народом, який посилився за його часу завдяки завоюванню сусідніх народів.

Висловлено також думку, що термін „русь” одна з назв східних слов’ян – антів. У науці дуже поширена й думка про те, що „руссю” звали в середньовіччі не яка-небудь варязьке плем’я, а варязькі дружини взагалі.

Константин Багрянородний, розповідаючи, як руські князі їздили у полюддя, говорить, що князі вирушають „з усією русю”, тобто з усією дружиною. Цією термінологією користувався автор „Повести временных лет”, говорячи про Рюрика та його братів: „и избрашася 3 братья с роды своими, и пояши по себе всю русь”.

Державотворчі заходи перших князів. Заволодівши Києвом, Олег (882-912 рр.) проголосив його «матір’ю міст руських», тобто столицею Русі, а себе – великим князем київським. Князь відновив язичницький культ, за що волхви прозвали його Віщим.

Протягом 20 років водив Олег дружини, щоб підкорити спочатку древлян, сіверян, радимичів, а потім дулібів, уличів, тиверців і білих хорватів. Волею войовничих дружин князя київського східнослов’янські племена поступово збиралися в єдину державу, яка називалася Руська Земля. Назва головного племені Київщини поширювалася на всю завойовану територію, давши ім’я новій державі. Термін «Руська Земля» вживався для визначення середньовічної держави династії Рюрика – Рюриковичів, з центром у Києві.

Підкоряючи племена, дружинники князя визволяли їх від сплати данини сусідам, насамперед кагану великої і сильної в IX ст. держави – Хозарського каганату, володіння якого охоплювали безкраї простори на Волзі, Дону, Північному Кавказі, на Подніпров’ї й у Криму. Це посилювало й зміцнювало владу великого князя київського, який встановлював підкореним племенам щорічну данину.

Руська Земля була державою в стадії формування, бо у слов’ян ще існувало багато пережитків родового суспільства: народне ополчення, віче, кровна помста. Та все ж це була держава на чолі з князем, якому допомагали урядовці, дружина і рада бояр – державний апарат Русі.

Влада князя спиралася на велику дружину, яка поділялася на старшу й молодшу. Старшу дружину складали представники княжих і боярських родин підкорених племен. Вони як тисяцькі очолювали великі військові підрозділи – тисячі, призначались посадниками в племенах, а також радниками боярської думи при князі – боярами.

Молодша дружина – це споряджені зброєю воїни -гридні, які складали ядро війська князя. У мирний час вони несли службу в Києві та містах-фортецях, що спішно споруджувались на кордонах. Як винагороду вони одержували підвищення по службі, земельні володіння.

Під час захисту Русі від навали ворога військо князя поповнювалося озброєними ремісниками та селянами. Звали їх просто вої, а призначених керувати ними дружинників – воєводами. Пізніше воєводами стали звати також тисяцьких і посадників. Так складався державний апарат, необхідний землевласникам для того, щоб тримати в покорі підлеглих, захищати країну від зовнішніх ворогів і вести активну наступальну зовнішню політику.

Із зростанням масштабів внутрішньої і зовнішньої торгівлі князівсько-боярська верхівка збільшувала й урізноманітнювала данину, що поступово перетворювалась у повинність. Чітко встановлених норм її не було. Діяв закон сили, за яким князь брав усе, що йому заманеться. Через це виникали податкові суперечки, що яскраво проявилося 945 р. у повстанні племені древлян проти князя Ігоря. Виступ придушила дружина убитого древлянами Ігоря Ольга.

Разом з сином Святославом і військом вона об’їхала значну частину Русі, зрозумівши ненадійність спарадичних походів за полюддям. Щоб запобігти новим повстанням, Ольга наказала встановити уроки – норми данини та повинностей з усіх племен, порядок і час їх виконання. Визначено і місця збирання – погости, що слугували і місцем суду. Це був важливий крок до юридичного оформлення й унормування державних повинностей і князівського судочинства.

Наступні великі державні кроки пов’язані з Володимиром. У багатьох племенах він замінив місцевих князів владою намісників-посадників з числа своїх дванадцятьох синів, родичів і дружинників. Замість родоплемінного поділу прийшов територіальний, що є ознакою вже справжньої держави.

Велике значення для розвитку торгівлі й піднесення престижу Русі мало поширення перших карбованих українських грошей – гривн, а також монет – срібників та златників Володимира Святославовича з державним гербом Руської Землі – тризубом. Князь Ярослав карбував лише срібники. Назва гривна (грива) походить з тих часів, коли роль грошей відігравала худоба. Гривна важила 450 г срібла і ділилася на дрібніші шматочки – гривну кун (200 г), ногату, резану, виверицю. На срібнику був портрет князя з написом: «Володимир на столі а се його срібло». На звороті тризуб –герб Русі.

Прийняття Володимиром християнства у 988 році як державної релігії стало переворотом у житті східного слов’янства, що позначився на його соціально-політичному й культурному розвитку. За Володимира Святославовича Русь досягла високого рівня могутності. Їй потрібна була сильна й авторитетна центральна влада. А християнська церква зміцнювала владу великого князя, обожнюючи її та стверджуючи, що «всяка влада від бога». А коли так, то князь є не хто інший, як божий слуга, і непокора йому – великий гріх. До кінця правління князя Русь уже мала шість церковних округ – єпархій, на чолі з єпископами. При ньому ж виник і Києво-Печерський монастир (згодом Лавра). Велике значення в політичному і релігійному житті Руської держави також мало оформлення константинопольським патріархом у 1039 р. самостійної київської церковної митрополії. Підвищенню її авторитета сприяло призначення у 1051 р. першого митрополита-русича Іларіона.

З формуванням нових суспільних відносин, за князя Ярослава Мудрого (1015-1054 рр.) почалися збирання і запис поширених у народі правил взаємостосунків між різними верствами населення країни: з’явилися писані закони. Початок юридичному оформленню законодавства був покладений збіркою норм звичаєвого права під назвою „Руська Правда”. До нас дійшло понад 100 списків цього історичного документа, переписаних протягом XIII–XVI ст.

Отже, як бачимо, єдина держава – Руська Земля утворилася в результаті тривалих внутрішніх державотворчих процесів. Для її зміцнення перші князі провели такі заходи: а) розширення території і зміцнення кордонів (Олег – Ігор – Святослав); б) адміністративну та фінансову реформу (Ольга) з поділом на погости та нормуванням данини; в) релігійну реформу 988 р. (Володимир) запровадженням християнства; г) реформу системи права (Ярослав) і кодифікацію норм в “Руській правді”. Означене остаточно утвердило Київську Русь як слов’янську, а не скандинавську державу.