Суспільний лад та соціально-правове становище населення

Державний лад України-Руси

Організація влади. Князь і правляча знать. Держава Рюриковичів, - територіально найбільша в середньовічній Європі країна, об’єднала східнослов’янське населення Прикарпаття, Подніпров’я, Поільмення, Верхнього Поволжя, а також багато неслов’янських народів. За формою правління вона була ранньофеодальною монархією, що трималася на системі військово- і державнослужилого землеволодіння. За формою устрою це була федерація земель, а за політичним режимом – автократія. Вона об’єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною.

Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів, судних грамот, укладанні міжнародних угод, в кодифікації норм права. Князь очолював судову систему, і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Як адміністратор, він установлював адмінподіл, призначав адміністраторів (посадників, воєвод, удільних князів). У розпорядженні князь мав численний апарат урядовців як у центрі (він називався княж-двір – тіуни, мечники, ябедники, огнищани, під’їзні тощо), так і на місцях. Місцевими адміністраторами виступали призначені князем десяцькі, соцькі, тисяцькі, тіуни, мечники, воєводи, вірники, ябедники та посадники.

Князь – юридична категорія, яка бере свій початок ще з додержавних часів, тобто, має місцеве, слов’янське походження. Великий князь був представником правлячої династії, роду, тому земля в державі теж належала династії. Дорадчим органом виконавчої влади при князі була Рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі ХІ та ХІІ ст. скликалися снеми – з’їзди князів (1097 р., 1100 р., 1103 р.), Любецький, Витичівський, Долобський, Берестівський які ухвалювали закони. У 1054-1068 рр. Русь знала і таку форму правління як тріумвірат – спільне правління трьох синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Святослава і Всеволода.

Київський князь, ще від часів Олега титулував себе „великим князем руським”. „Під рукою” великого князя руського перебували численні „светлые и великие князья и великие его бояре” (термінологія договору Олега з Візантією), які виступали нерідко як поставлені київським князем правителі областей. Вони бради участь в укладанні договорів 911 і 944 рр. з Візантією: у договорі 944 р. уповноважені від них посли перелічені поіменно. З літописного оповіданні про „мужа” (васала) Ігоря Свенельда видно, що останній мав власну дружину і дістав від Ігоря право збирати на свою користь данину з підкорених ним племен і витрачав її на утримання своїх дружинників. Серед цих князів і бояр були й потомки варязьких дружинників.

У Х ст. у Древлянській землі ще існували місцеві князі, про яких „Повесть временных лет” говорить, що вони „распасли суть землю Деревскую”; серед них окремо згадується князь Мал. Археологічні розкопки поблизу Чернігова відкрили багаті поховання місцевої слов’янської знаті кінця Х ст. – князя Чорного. „Повесть временных лет” говорить, що Ольга освоювала в Деревській землі і в Новгородській, крім угідь для полювання, і населені місця. „Повесть” згадує село, яке належало, за переказом, Ользі, - Ольжичі. Крім села Ольжичі літопис називає князівські села і міста-замки Х ст. – Берестове, Будятине, Вишгород й інші.

Поступово влада у Київській державі стала остаточно спадковою. Старі народні збори занепали, а князівська влада помітно посилилась. Князь вже управляв країною за допомогою „мужів”, посаджених як „посадники” в окремих містах. Князівський двір став не лише житлом князя з господарськими будівлями навколо, але насамперед центром державного управління.

Державну владу, як ми вже зазначили вище, репрезентували також віче і боярська рада. Віче – це історично старший від князівської влади інститут, котрий вирішував всі публічні справи шляхом зібрання старших громадян міста. Раніше це була племінна рада чи територіальна рада, і рішення її були обов’язкові для навколишньої округи. Віче скликалося в сільських общинах – вервях та у містах. Найменшу адміністрацію держави складала община – верв на чолі з вервним старостою. В адміністративному відношенні верві об’єднувалися в повіти, волості та погости на чолі з тіуном, уділи та землі з князями з династії Рюрика.

Всі органи виконавчої влади можна поділити на центральні, котрі керують державою в цілому і місцеві, які здійснюють владу в провінціях. Земські органи обиралися народом, а значить, від нього і залежали. Пізніше земських урядовців став призначати князь, але за погодженням з громадою. Вони називалися, як в глибоку старовину – тисяцький, соцький, десяцький – вказуючи на кількість військових людей, котрих виставляла дана громада. В мирний час тисяцький виконував адміністративно-поліцейські і судові функції, а в воєнний – очолював ополчення.

Насамкінець важливо зазначити, що державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних умов. Державність протягом усього періоду її існування знаходилася в процесі становлення і зміни питомої ваги в державному житті окремих інститутів влади. Київська Русь, як ранньофеодальна монархія, ґрунтувалася на принципі васалітету на чолі з великим князем. Йому підпорядковувалось місцеве правління – його васали. Київська монархія мала свої особливості, які полягали в тому, що великий князь не був єдиним представником вищої влади в державі. Він ділив її у найважливіших політичних справах з народним вічем або боярською радою, а окрім того, ще й з церквою, бо її піддані були вилучені з-під князівської юрисдикції. В окремі періоди і в окремо взятих землях одна з цих влад переважала. Наприклад, в Галичині, на Волині переважали політично сильні бояри, в Новгороді та Пскові – віче, а в Києві, Суздалі – влада князя. Отже, йшлося про постійне змагання монархічної, аристократичної і демократичної тенденцій в політичному устрої держави.

Збройні сили. Силова потуга держави складалася з трьох частин – дружини, ополчення (війська) і найманих загонів. Постійним військом була лише кінна дружина, на чолі якої стояв княжий тисяцький. В мирний час дружинники виконували функції княжих намісників у провінціях. Ополчення скликалося в екстремальних ситуаціях із числа вільних селян і міщан й їх начальником теж був тисяцький. Дружини мали не лише князі, але і їхні „мужі”. Вони жили коштом свого вождя, й в міру розвитку землеволодіння дружинники почали одержувати у володіння і землі, спочатку у тій формі, яка в Західній Європі називалась бенефіцієм (довічне володіння з умовою служби), потім у формі, що відповідала лену – спадковому володінню, з умовою служби, або ж просто у власність (західноєвропейський алод). У середовищі дружинників були значні відмінності щодо становища. Старша дружина князя, багаті і знатні люди, мала назву „бояр”, молодша – „отроків”, або „дітських”. Старша дружина брала участь у нарадах з князем, вона ж разом з молодшою дружиною ходила з князем у похід, у війську займала командні місця.

Військо набиралося з населення в міру потреби. Збиралося воно з усіх частин Київської держави. Дружинники зазвичай були кінні, військо – піше. Зброю мав постачати князь. Київські князі виставляли значні військові сили. За даними Льва Диякона, Святослав привів у Болгарію 60 тис. чоловік. Як начальники військових підрозділів згадуються воєводи і тисяцькі. У розпорядженні київського князя був також і флот, не лише річковий, а й морський.

Утримання державного апарату. На потреби держави і на утримання князівського двору йшли данини і судові штрафи („вири” за вбивство людини і „продаж” за інші види злочинів). Збирання данини – так зване „полюддя” – описав Константин Багрянородний. Полюддям називався об’їзд князем підвладних йому володінь для збирання данини. Якщо засобів у князя не вистачало, населення оподатковувалося екстремальним збором. Так, новгородці у 1018 р. для спорядження походу Ярослава проти Святополка „начаша скот [гроші] събирати от мужа по 4 куны, а от старост по 10 гривен, а от бояр по 18 гривен”.

Поступово данина набирала в усій державі характеру постійної податкової повинності. Для більш-менш регулярного збирання податей були встановлені „погости” і „становища”, тобто місця, куди з’їжджалися збирачі і платники. Для стягання данини встановлено одиниці оподаткування – „дим”, „рало”, або „плуг”, в основі яких лежало землеробське господарство. Спочатку данину збирали, головним чином, хутром, а в ХІ ст. уже переважали гроші. Літописець відносить запровадження „уставів і уроків”, які визначали розміри оподаткування і встановлювали місця збирання данини в Древлянській землі і в частині Новгородської землі, до правління Ольги. У Полянській землі і в центрі Новгородської, економічний розвиток яких стояв вище, ці порядки повинні були існувати і раніше. „Правда Ярослава” називає спеціальних службових осіб, які збирали князівські прибутки (наприклад, „вирники”, які збирали „вири”, або штрафи, за вбивство, „митники”, - торгові збори); їм мали допомагати общини.

Крім данин-податей населення виконувало низку натуральних повинностей, наприклад, військову і підводну (за словами „Повести временных лет”, „радимичи… повоз везут” з часів Володимира). Населення брало участь в будівництві та ремонті укріплень. У князівську казну йшли в ХІ ст. також і торгові мита.

Відтак, важливою функцією урядовців стало забезпечення держави чи окремого князівства доходами (фінансами). Зуважимо, що розподілу на приватні і державні фінанси князя не існувало. Бюджет складався з податків, які збиралися з усього населення, митних зборів з перевозів, ринків, мостів, шинків, а також судових сплат і штрафів (вир, продажів).

Вище зазначено, що Київська держава, або держава Рюриковичів, утворилась від злиття двох східнослов’янських держав – власне Київської і Новгородської. Як виникнення цих двох держав, так і їхнє злиття у величезну Київську державу, стало можливим лише завдяки досягненню певного рівня суспільного розвитку східними слов’янами.

Пережитки первіснообщинного ладу. а) Кровна помста. Розпад родових відносин у східних слов’ян розпочався приблизно у IV – V ст., але і в класовому суспільстві Х – ХІ ст. збереглися їхні сліди у вигляді окремих пережитків. Писемні пам’ятки, містять у собі лише поодинокі натяки на це минуле. Зокрема, „Руська правда” пам’ятає кровну помсту, - безперечний залишок родового ладу: „Убьет муж мужа, то мстить брату брата, или синови отца, любо отцю сына, или братучаду, любо сестрину сынови; аще не будеть кто мьстя, то 40 гривен за голову...” [КП, ст. 1]. Хоча це лише пережиток родової помсти, і бачимо, що старий звичай вже регулюється державною владою; допускається можливість відмовитися від помсти і замінити її грошовим штрафом. Володимир Святославович, згідно з літописним записом, зробив спробу скасувати цей пережиток, але остаточно його скасували лише діти Ярослава Мудрого („По Ярославе же паки совкупившеся синове его... и отложиша убиение за голову, но кунами ся выкупати”) [ст. 2 РП].

Отже, „Правда Ярослава”, як випливає зі ст. 1, зберігала кровну помсту, яку пізніше скасували Ярославичі. Але вона вже обмежується колом найближчих родичів і застосовується виключно за вбивство, в той час як за родового ладу месником міг бути і рід в цілому і кожен співродич, за різні правопорушення як проти всього роду, так і кожного його члена. Збереження кровної помсти в умовах держави певний час було неминучим, позаяк корінний злам низки устійнених звичаїв і традицій викликав би бурхливий спротив мас, як сталося, наприклад в роки так званого хрещення Русі. Та й для створення норм врегулювання нових суспільних відносин потрібен був час й досвід, котрих тодішня політична еліта, сама ще молода і недосвідчена, не мала.

У науці існує переконання, що норма про кровну помсту у такому вигляді як вона репрезентується законодавцем, склалася значно раніше ХІ століття. При Ярославі її лише формалізували (записали) і санкціонували та забезпечили державним авторитетом. За інші правопорушення закон допускав помсту лише з боку потерпілого. Поряд з обмеженою кровною помстою, стаття, як бачимо, допускає можливість сплати грошового штрафу – вири, тобто фактично відкупу за вчинене вбивство. І хоча штрафна санкція ще не диференціює розмір суми залежно від соціального статусу вбитого, поза сумнівами, в реальному житі ця норма була вигідна перш за все багатим людям.

Звертає на себе увагу така деталь. У ст. 1 РП вже змінено коло месників: „сестрину сынови” на „братни сынови”, що означало усунення архаїзму, пов’язаного з існуванням материнського роду. Фактично ця стаття в „Руській правді” вже не була чинною, проте її залишили як свідчення про звичаї, визнані Ярославом і скасовані його синами[14].

б) Община. Наявні писемні джерела дозволяють нам реставрувати суспільний лад цього періоду лише частково. В цілому ж тогочасні суспільні відносини не можна чітко віднести до будь-якої однієї з основних типологій відомих науці. Скоріш всього це – перехідний період від первісно-общинного ладу до феодального, інакше – період дозрівання феодальних відносин, власне дофеодальний період. Писемні пам’ятки, у тому числі і „Руська правда”, родової общини вже зовсім не знають. Для епохи Русі характерним об’єднанням сільського населення стала сусідська громада, яка виросла в процесі розкладу родової общини. Відтак, основою суспільного ладу виступала сусідська община, за європейськими мірками – марка, котра була добре відома найдавнішій „Руській правді” і безперечно виросла з патріархальної общини[15].

Община досить добре відображена в найдавнішій „Руській правді” під північним терміном „мир”, у розумінні суспільно-територіальної одиниці, що має строго окреслені межі: „Аще поиметь кто чюжь конь, любо оружие, любо порт, а познает в свойом миру, то взяти ему свое, а 3 гривне за обиду” [ст. 13 КП]. „Правда Ярославичів”, складена, вочевидь, на півдні, знає общину під південним терміном „верв”. Проте, тут обидві назви – і „мир”, і „верв”, означають не родову общину, а вищий щабель її розвитку – сусідську общину.

Якщо на території верві виявляли мертве тіло, то члени громади – „люди” – відповідали перед судом. У верві жили сусіди, які пам’ятали, що колись весь їхній колектив відповідав за вчинений на їх території злочин. Закон роз’яснює, що є казуси, коли злочинець повинен відповідати сам за себе. Якщо, наприклад, уб’ють умисно управителя князівського маєтку, то вбивця (а не „люди”) повинен платити 80 гривень штрафу („а людем не надобе”). „Люди” платять лише тоді, коли вони не виявили вбивці. Члени верві мусили шукати злочинця не лише при вбивстві, але й у випадках інших правопорушень – крадіжки, псування межових знаків, посягання на угіддя для полювання тощо.

За звичаєвим правом община виступала як захисник прав своїх громадян у відносинах із сусідніми общинами, боярами-землевласниками, монастирями або представниками державної влади. Громада перерозподіляла землю. А коли її захопили князі та їхні слуги, громада контролювала порядок користування землею, сінокосами, риболовецькими та мисливськими угіддями. У суспільстві того часу панувало засноване на звичаях право. Будучи породженням суспільного розвитку людності доісторичних часів, община виявилася надзвичайно стійкою структурою: поступово все більше втрачаючи свою домінуючу роль у соціумі, вона проіснувала фактично до ХХ ст., особливо в північних, великоруських землях. Такі її елементи, як кругова порука, спільна відповідальність за повинності на користь пана або держави, поліційні функції, виявилися напрочуд живучими.

Отже, соціальною базою Київської держави залишалася община, котра виконувала судові, адміністративні, фінансові, політичні функції і яка вже встигла зазнати значного впливу суспільних верхів, змінюючись під впливом росту продуктивних сил. Наприклад, у верві вже існує приватна власність на землю, але угіддя (сервітути), очевидно, залишаються ще у спільному володінні. Нерівність почала розвиватися в міру того, як стало виникати приватне землеволодіння окремих сімей. Поступово формувався клас землевласників, якому в слов’ян присвоюється назва бояр. У процесі його утворення велику роль відіграло патріархальне рабство.

Формування вотчини. Основою суспільного виробництва була праця вільних членів селянської общини, яких поступово закабаляли багаті односельці. Князівські, боярські та монастирські вотчини мали основними галузями господарства землеробство і пов’язане з сільським господарством скотарство, а також промисли – мисливство, бортництво тощо. „Правда” дає характерний матеріал, щоб судити про устрій князівського господарства. Крім князівського двору, у ній згадуються комори, стодоли, повітки, хижі, конюшні, коров’ячий двір, хлів, князівська нива, луки, на яких пасуться князівські і селянські коні, бортні угіддя, знаряддя праці та полювання, мисливські собаки, яструби й соколи, а також свійська птиця.

У „Правді Ярославичів” найбільше говориться про крупну князівську і боярську вотчину й насамперед оберігається життя та безпека управителя князівського маєтку – огнищанина, й інших князівських службових осіб – збирачів князівських податків – під’їзного, наглядача за князівським господарством – тіуна, конюшого. За убивство цих „княжих мужів” встановлено штраф у 80 гривен, тобто подвійний порівняно зі штрафом за вбивство простої вільної людини. Далі штрафом у 12 гривен захищається життя князівських старост – сільського і ролейного чи ратайного, що наглядає за князівською нивою, а вже на останнє місце поставлено життя безпосередніх виробників, які працюють у князівському маєтку.

Цими безпосередніми виробниками у великих маєтках були почасти раби, почасти смерди, котрі потрапляли у залежність до багатих землевласників різними шляхами. У „Правдах” віддзеркалилося господарство, у якому залежні люди відбували на користь господаря відробітну ренту – панщину. Закуп, наприклад, працював у панському маєтку користуючись реманентом пана, рядович „Правди Ярославичів” теж навряд чи володів своїми засобами виробництва, як і холоп. Смерд, згаданий у „Правді”, мабуть все-таки мав власні знаряддя виробництва, зокрема коня. Позаяк же законом він поставлений поряд з холопом і рядовичем, можна думати, що й він був причетний до панщини. Наступний етап у розвитку суспільних відносин уже характеризується посиленням і перемогою ренти продуктами.

Тобто, за князя Ярослава у внутрішньому житті країни уже сформувалося спадкове земельне володіння вотчина – господарство великого землевласника, або по-західноєвропейському феодала – князя, боярина, дружинника, монастиря. Основу його складали земельні володіння, на яких жили селяни-смерди, котрі давали землевласнику оброк у вигляді частини виробленої продукції, а також відробляли повинності на полі чи в господарстві – боярщину (звідси російське – барщина). В центрі господарства стояв боярський двір зі слугами. Господарством вотчини управляв огнищанин, податки збирав під’їзний, по дому розпоряджався тіун. Земля вже поділилася на боярську і селянську.

Підбиваючи загальні підсумки висвітлення цього питання, зазначимо, що за суспільним ладом Київська Русь була ранньофеодальним соціумом з стійкими пережитками родоплемінних стосунків і елементами рабовласницьких відносин. Основу його складала приватна власність на землю за військову та державну службу у вигляді умовного володіння – уділу (феоду) та безумовного спадкового алоду – вотчини.

Феодальне суспільство було релігійно-статичним, не схильним до різкої еволюції. Прагнучи закріпити цю статичність, держава консервувала відносини із станами в законодавчому порядку. Тобто, Русь розвивалася в тому ж напрямку, що і країни Європи, маючи достатній культурний потенціал і високорозвинену юридичну сферу. Політична роздробленість країни збіглася з монгольським руйнуванням та підкоренням Русі Золотою Ордою, що викликало вкрай важкі наслідки, призвівши до деформації природного ходу політико-правового розвитку.

Встановлення феодальних відносин. Феодальні відносини формувалися з моменту виникнення великого землеволодіння та експлуатації праці залежного селянства. Але необхідно мати на увазі, що феодальні відносини, як закінчена форма виробничих відносин, установлюються в результаті тривалого процесу, точне датування окремих етапів якого неможливе.

Якщо феодальний поділ історії Київської держави характеризується тим, що основою виробництва тут є праця вільного селянина-общинника (при наявності патріархального рабства і початку закріпачення селян), то феодальний спосіб виробництва базується на праці залежного селянства. „Правда Ярославичів”, складена після смерті Ярослава трьома Ярославичами (Ізяславом, Святославом та Всеволодом) та їх боярами, безперечно, свідчить про наявність на Русі суспільних відносин, які ми маємо всі підстави вважати вже феодальними.

Про феодалізм на Русі писали дуже давно. Ще історики XVIII ст. (Шлецер і Болтін) й початку ХІХ ст. (Карамзін і Полєвой) визнавали в Київській Русі наявність феодалізму, але робили це випадково і мимохідь, без усяких висновків з цього визнання, бо в їхніх історичних екскурсах зовсім не було теоретичної основи. Історіографія ХІХ ст. виходила з уявлень про відмінність в ході історичного процесу в Західній Європі і в Росії. Одним з основних її положень була неможливість виникнення феодалізму в руських умовах.

Першим виразно поставив питання про феодалізм на Русі М.П. Павлов-Сільванський. Проте, визнаючи наявність феодалізму, він розумів його не як систему суспільних відносин, яка випливає з панівного способу виробництва (тобто формацію), а як суму юридичних ознак. М. Павлов-Сільванський здійснив велику роботу, порівнюючи руські інститути права з інститутами західних феодальних країн, і прийшов до висновку, що вони тотожні. Найважливіші праці М. Павлова-Сільванського з цього питання – „Феодалізм у стародавній Русі” і „Феодалізм в удільній Русі”[16]. Праці його мали дуже велике значення для історичної науки, а висновки були визнані низкою вчених: М.І. Карєєвим, М.К. Любавським, М.О. Рожковим, О.Є. Пресняковим, М.М. Покровським, М.С. Грушевським, П.П. Толочком.

Історики, які залишалися на старих позиціях і продовжували наполягати на самобутності руського історичного процесу, який виключає феодалізм, змушені були зробити кілька поступок. Так В.О. Ключевський визнав, що в удільному порядку можна знайти немало рис, схожих на феодальні відносини, юридичні і економічні.

Розуміючи під феодалізмом певний набір юридичних відносин, що відповідають феодальній роздробленості, історики, починаючи з М.П. Павлова-Сільванського, вважали, що з ї ліквідацією кінчається і феодалізм. На цій же позиції стояли М.О. Рожков та М.М. Покровський. Обидва вони вважали характерним для феодалізму розпорошення державної влади і в установленні централізованої держави бачили кінець феодалізму і початок нового періоду, періоду торгового капіталізму. Радянська історична наука феодалізм доводила до 19 лютого 1861 року – дня скасування кріпосного права в Російській імперії.

Станова диференціація суспільства. Господарські зміни вели до формування нових суспільних відносин, до зародження двох основних станів – землевласників і залежних селян. З’явилися вони і у східних слов’ян. Землевласниками стали князі, княжі родини та багаті дружинники-бояри. Захопивши общинні землі і угіддя, вони поступово перетворювалися в залежних селян збіднілих общинників.

Населення Русі було дуже неоднорідним у правовому відношенні, але між становищем окремих суспільних прошарків часто не було чіткої межі. В цілому ж його можна поділити на три соціальні категорії: вільних людей, напіввільних або тимчасово залежних та невільників. Мали місце також проміжні і перехідні верстви.

Склад групи вільних людей у свою чергу теж був досить строкатим. До неї належала правляча верхівка – аристократія (князі з родинами та весь рід Рюриковичів), знать (бояри, дружинники, урядовці), люди (вільні общинники), духовенство (біле – священики, дяки, паламарі та чорне – ченці й клір), міщани або горожани, граждани (гості-іноземці, - варяги, колбяги, купці, лихварі, ремісники, робочий люд) та поземельно залежні селяни-общинники – смерди. Усі вони були юридично вільними, дієздатними і правоздатними, виступали у якості суб’єкта й об’єкта правовідносин.

„Руська правда” при необхідності завжди вказує на приналежність особи до конкретної соціальної групи – дружинник, холоп тощо. У масі статей про вільних людей, саме вільні і маються на увазі, про залежних мова заходить лише там, де їхній статус необхідно спеціально виділити.

До категорії напіввільних належали закупи, котрі брали майнову позику – купу і за її несплату відповідали втратою особистої волі; рядовичі – грошові боржники, що укладали кабальну угоду – ряд, і відповідали майном, та люди, що втратили засоби до життя, - ізгої (гоїти - жити) – осиротілі княжата, неграмотні поповичі, звільнені раби, вигнані з общини за злочин, збанкрутілі купці тощо. Їхня тимчасово обмежена правоздатність припинялася зі сплатою боргу. За правопорушення вони особисто відповідали в суді.

Як резюме, підкреслимо, що різні категорії феодально залежних людей відомі „Руській правді” під назвою „рядовичів”, „закупів”, „ізгоїв”, „пущеників”, „прощеників”, котрі різними шляхами потрапляли в залежність до своїх панів, але залежність не рабську, а вже феодальну.

Групу невільників складали холопи – посаджені на землю раби – та челядь –дворові слуги. Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або злочини тощо. Невільники виступали лише об’єктом права, були неправоздатні й недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп і міг бути умовним свідком у суді, але за його протиправні дії все ж відповідав власник.

Землевласники. Далі більш детально конкретизуємо соціально-правовий статус названих груп. В „Руській правді” міститься низка норм, які визначають правове становище окремих категорій населення. За її текстом достатньо важко провести межу, котра розділяє правовий статус правлячої верстви і решти маси населення. Ми знаходимо лише два юридичні критерії, якими особливо виокремлюються ці групи у складі суспільства: норми про підвищену (подвійну) санкцію – кримінальну відповідальність за вбивство представника привілейованого стану (ст. 1 РП) і норми про особливий порядок успадкування нерухомості (землі) для представників цього стану (ст. 91 РП). Ці юридичні привілеї розповсюджувалися на суб’єктів, названих в „Руській правді” князями, боярами, княжими мужами, княжими тіунами, огнищанами. В цьому переліку не всі названі можуть бути зараховані до категорії „феодали”. Можна говорити лише про їхні привілеї, пов’язані з особливим соціальним статусом через наближеність до княжого двору і майнове становище.

Отже, на вершині суспільної піраміди стояв великий князь київський. Його найближчу опору складали дружина (феодальна знать), багаті землевласники. На нижчому щаблі були місцеві (удільні) князі й бояри, котрі також мали при собі військових слуг, яким за службу наділяли землі. Формувалася феодальна ієрархія. Зокрема, все боярство спочатку поділялося на бояр земських (місцевого походження) і княжих (переважно лицарів-варягів). Згодом цей поділ зник, а навзамін з’являються різні нерівноправні групи: а) бояри, княжі мужі, огнищани; б) отроки, тіуни, гридні, мечники, дітські. Означені групи можна об’єднати терміном – землевласники, привілеї і вольності (права) яких і охороняє „Руська правда”, котра говорить окремо про князівське і боярське право, протиставляючи його праву іншого вільного населення.

Клас феодалів-землевласників формувався поступово. Найдавніша „Правда Ярослава”, яка своїм змістом сягає аж у ІХ ст., знає мужів, які не поривають зв’язку з общиною, але вже володіють „челяддю”, тобто живуть експлуатацією чужої праці. Це знатні люди. Наявність останніх поза сумнівами: вони виросли з родових старійшин, почасти утворились з бойових товаришів вождів і дали початок новій, уже не патріархальній знаті. У договорах з греками початку Х ст. цю знать ми зустрічаємо під назвою „світлих князів” і бояр. Навіть у древлян, більш відсталих, ніж придніпровські слов’янські племена, у середині Х ст. згадуються „лучшие” або „нарочитиє” люди, які, за висловом літопису, „держаху Деревьску землю”, тобто мали владу. Там же згадуються „старійшини” міські. Так літописець називає древлянську знать, на відміну від „прочих людей”, тобто общинної маси. Князь, його родичі, старша дружина, яка оточувала князя, і місцеве боярство та купецтво – ось засвідчений джерелами перелік груп найбільш багатих і політично впливових верств суспільства початку Х ст.

Феодали-землевласники здійснювали цивільне керівництво і відповідали за професійну військову організацію. Вони були взаємо пов’язані системою васалітету, що регулювала права й обов’язки суб’єктів правовідносин один перед іншим та перед державою. Для забезпечення функцій керування, населення платило данину і судові штрафи. Матеріальні потреби військової організації забезпечувалися земельною власністю, а владні і земельні відносини феодалів, їхній зв’язок з великим князем регулювалися, скоріш за все, спеціальними угодами. У „Руській правді” розкриті лише деякі аспекти правового статусу цього стану. Вона встановлює подвійну виру (штраф за вбивство) у 80 гривен за убивство князівських слуг, конюхів, огнищан. Але про самих бояр і дружинників кодекс мовчить. Скоріш за все, за зазіхання на них застосовувалася смертна кара: у літописах неодноразово описується застосування страти під час народних рухів.

„Правда Ярославичів” спрямована на захист інтересів великих феодалів проти ворожих їм суспільних низів і насамперед селянства. Вона вже ставить в особливе становище „огнищанина”, тобто людину, яка належить до князівського огнища (двору), князівського „тіуна” (прикажчика) і „конюха старого” (тобто головного), встановлюючи за них подвійну виру – 80 гривен. „Розширена правда” фіксує ще чіткішу класову диференціацію суспільства Київської Русі. Обидві „Правди” зображають суспільство, де на одному полюсі стоять мужі –бояри, а на другому – найнижчий шар вільного населення – селяни-смерди, частина яких вже встигла поступово потрапити у реальну залежність від землевласників, що бачимо на прикладі встановлення за їхнє вбивство спеціального штрафа на користь власника у розмірі 5 гривен. Аналогічну оплату встановлено зокрема за вбивство „рядовича”, тобто того, хто працює за „рядом” (договором). За холопа (жіночий рід - рабу), належить відшкодувати збиток панові у розмірі середньої вартості раба – ті самі 5 гривен.

Статті 11-17 „Розширеної правди” визначають розміри штрафів за вбивство людей різних соціальних категорій: княжих отроків, тіуна вогнищного і тіуна конюшого, сільського тіуна і ратайного старости, який управляв господарством землевласника, а також князівського чи боярського рядовича, ремісника, холопа, смерда, кормильця. Розмір штрафів якраз і говорить про їхнє місце у суспільстві. У порівнянні зі ст. 1 „Короткої правди” в розширеній редакції в ст. 1 введено подвійну виру за вбивство управителя князівського господарства та інших княжих мужів[17]. Охорона боярського тіуна засвідчує наявність боярського господарства – вотчини в часи створення „Розширеної правди”.

Ця різка класова диференціація, яка простежується в усіх редакціях „Правди”, стала результатом подальшого розвитку землеволодіння. Отже, „княж муж”, або боярин, - це насамперед великий землевласник.

Давши таку, досить детальну, правову характеристику вищим прошаркам суспільства, перейдемо до аналізу становища простого вільного населення сіл і міст, котре складали головним чином вільні общинники – смерди, що дістали від громади чи мали у приватній власності певну ділянку землі, обробляли її, платили данину, виконували деякі повинності. Наприклад, при необхідності брали участь у військових походах. Вони зараховані до системи княжого домену, що добре видно у „Правді Ярославичів”.

Смерди. Питання про правове становище смердів в історичній та юридичній науці залишається дискусійним. Серед вчених існують різні думки: їх вважають вільними селянами, феодально залежними особами, майже рабського стану, кріпаками і навіть категорією, подібною до дрібного лицарства. Але основна полеміка ведеться по лінії: вільні чи залежні. Важливе місце в обґрунтуванні таких думок мають дві статті „Руської правди”. Перша, стаття 26 „Короткої правди”, встановлюючи штраф за вбивство холопа і смерда говорить: „А в смерді й у холопі 5 гривен”. Виходить, що у випадку вбивства смерда і холопа виплачується однаковий штраф. Друга, стаття 90 „Розширеної правди”, говорить: „Якщо смерд умре, та спадщина князю; якщо будуть дочки в нього, то дати їм придане...” Деякі дослідники вважають, що після смерті смерда його майно переходило цілком до князя і він людина „мертвої руки”, тобто не здатний передавати спадщину. Але подальші статті роз’яснюють ситуацію – мова йде лише про тих смердів, що вмерли, не маючи синів, а відсторонення від спадщини жінок притаманне всім народам Європи на певному етапі розвитку.

Однак, труднощі визначення статусу смерда на цьому не закінчуються. За іншими джерелами смерд виступає як селянин, котрий володіє будинком, майном, конем. За крадіжку його коня закон встановлює штраф у 2 гривни. За „борошно” (продукти) смерда встановлено штраф у 3 гривни. „Руська правда” конкретно ніде не вказує на обмеження правоздатності смердів, до того ж, є вказівки на те, що вони виплачують штраф (продаж), характерний для вільних громадян. Відтак, констатуємо, що більшість смердів була юридично вільною. Їхня залежність від князів обмежувалася сплатою данини, відбуванням державних повинностей, на них поширювалися державна юрисдикція і князівський суд.

Проте, варто пам’ятати, що ця група не була однорідною: поряд з вільними мали місце і залежні смерди, що знаходилися у кабалі або в служінні у феодалів. Вільний смерд-общинник володів певним майном, яке він міг заповідати дітям (землю – лише синам). За відсутності спадкоємців його майно переходило общині. Закон захищав особу і власність смерда. За вчинені правопорушення і злочини, а також за зобов’язаннями і договорами він ніс особисту і майнову відповідальність, у судовому процесі виступав повноправним учасником, і як правоуповноважений, і як правозобов’язаний.

Але поступово смерди втрачають волю, їхнє життя прирівнюється до життя раба (холопа). Важко точно сказати, з якого саме часу вони почали потрапляти у залежність від великих землевласників. У „Правді Ярославичів” смерда уже згадано серед залежних від вотчинника людей поряд з рабом (ст. 26 КП).

Вірогідніш всього, основним методом закріпачення смердів став позаекономічний примус: князі, бояри, церква силою своєї влади примушували селян працювати на себе. Цьому процесові сприяли процеси, які проходили в середині общини і пов’язане з ними розорення смердів, яке примушувало бідноту шукати допомоги й матеріальної підтримки у багатих людей.

Рядовичі. Працювали на хазяїна й інші категорії населення. Такими є пущеники та прощеники. Їхнє походження визначити досить важко, але цілком ясно, що вони перебували в залежному становищі від пана. Рядовичами називались люди, які потрапляли у тимчасову феодальну залежність внаслідок „ряду” – договору, на підставі якого вони теж працювали на господаря.

Вчені по-різному оцінюють становище рядовича. Б.Д. Греков[18], наприклад, розглядав його як людину, котра потрапила у феодальну залежність на підставі укладеної угоди – ряду. С.В. Юшков вважав рядовича одним з дрібних судово-адміністративних урядовців князя, а згодом і бояр. Подібне тлумачення не заперечував і Б.Д. Греков, точка зору якого все ж таки більше апелює до конкретних статей „Руської правди” [ст. 110 РП].

Закупи. За своїм становищем наближалися до рядовичів залежні люди, які ставали на службу на короткий термін за хліб і за „рєзи”, „придаток” (за проценти). В разі залишення до строку служби, вони були зобов’язані повернути одержану „милость”. Отже, „милость” була засобом вдержати на роботі, так само як і купа була таким засобом щодо закупів, які складали один із різновидів рядовичів. Це були недавні смерди, які втратили засоби виробництва і, змушені йти в кабалу, одержували від хазяїна невеликий клаптик землі („отарицю”) і „купу”, тобто допомогу грішми або чимось іншим, що підлягало поверненню у разі, коли закуп залишав господаря, а також реманент – плуг, борону – і право користуватися панським конем. Такий закуп називався ролейним (ратайним). Він працював у маєтку пана, робив панське „орудіє” (діло), пас його стадо тощо. Піти без дозволу пана він не міг, а звільнитися від залежності закуп міг, лише повернувши купу. Закуп був тією юридичною фігурою, в правовому становищі якої якнайбільш яскраво відобразився процес феодалізації, закабалення і закріпачення колишніх вільних общинників.

„Коротка Правда” не згадує про закупів, зате в розширеній редакції вже міститься цілий спеціальний „Статут про закупів”. Отже, закуп – це людина, яка працювала у господарстві феодала за „купу” – тобто позику, котру могли складати різні цінності: земля, худоба, зерно тощо. Цей борг необхідно було відпрацювати. До того ж, чітко встановлених нормативів чи еквівалентів не існувало. Об’єм роботи визначався кредитором. Тому з ростом відсотків на позику, кабальна залежність посилювалася і могла тривати досить тривалий час.

Перше юридичне врегулювання боргових стосунків закупів з кредиторами і здійснене саме в „Статуті про закупів” Володимиром Мономахом, після повстання закупів проти лихварів у 1113 р. Князь встановив граничні розміри відсотків на борг. Закон охороняв особу і майно закупа, забороняючи панові безпричинно карати його і відбирати майно. Якщо ж закуп скоював правопорушення, відповідальність була двоякою: пан сплачував за нього штраф потерпілому, але сам закуп міг бути „виданий головою”, тобто перетворений на повного холопа [ст. 64 РП]. Втеча закупа від господаря автоматично перетворювала його в раба. Господар мав право піддавати закупа тілесному покаранню, він ніс відповідальність за боржника, коли той вчиняв крадіжки, а сам закуп потрапляв у рабство (див. ст. 56-62 та 64 і 66 РП).

Отже, правовий статус закупа різко змінився: за спробу втекти від пана, не розплатившись з ним, його переводили в холопи. Як свідок в судовому процесі закуп міг виступати лише в особливих випадках: по малозначних справах („в малих позовах”) або у разі відсутності інших свідків („по нуже”). Усе це ставило закупа фактично у безправне становище.

Але все ж таки закуп не був рабом. За безпричинний продаж закупа у рабство хазяїн позбавлявся будь-яких прав на нього. Каралась також свавільна, одностороння зміна виданої при укладанні договору сума грошей, зменшення даної закупу ділянки землі, побої, завдані у п’яному вигляді чи не „про діло”. Якщо закуп втече до князя або його суддів зі скаргою на образи з боку пана, то його не можна перетворити в холопа (за втечу), але необхідно було вчинити правосуддя. Про закупів говориться докладно в 10 статтях розширеної редакції „Руської правди”, які, ще раз підкреслимо, приписуються Володимирові Мономаху [ст. 56-62, 64 РП].

Міщани. Юридично і економічно незалежними групами були посадські люди, що сплачували податки і виконували повинності виключно на користь держави. Їх називали „граждани”, „люди градські”, „люди”. Вищу верству міщан складали іноземці (воряги, колбяги), так звані „гості”, котрі торгували із закордоном (це могли бути і чужинці і руські люди), та „купці”, котрі займалися торгівлею внутрішнього характеру. В містах також мешкало вище духовенство, численне лихварство, що складали міську аристократію. В головних містах князівств чи земель проживали князь зі своїми урядовцями, в інших – його намісники.

Нижчу верству міських жителів складали „чорні люди” (чернь) – ремісники, дрібні торговці, дяки, священики – які платили податки і виконували різні повинності: ремонт доріг, укріплень, гребель тощо. Але ці категорії населення не були однорідними, оскільки поділялися, наприклад ремісники, на заможних майстрів, рядових бідних ремісників, підмайстрів, учнів.

Важко визначити, в якій мірі населення міст користувалося міськими вольностями, аналогічними європейським. І все ж вільні жителі міст перебували під правовим захистом „Руської правди”, на них поширювалися всі статті про захист честі, гідності і життя. Особливу роль грало купецтво. Воно рано почало об’єднуватися в корпорації (гільдії), які називалися сотнями. Зазвичай „купецька сотня” діяла при якій-небудь церкві. За підрахунками М.М. Тихомирова, на Русі в домонгольський період існувало до 300 міст[19]. Міське життя було настільки розвинуте, що це дозволило В.О. Ключевському виступити з теорією „торгового капіталізму” на Русі. М.М. Тихомиров вважав, що і на Русі „повітря міст робило людину вільною”, а в містах ховалася маса збіглих холопів.

В „Руській правді” розрізняються своїм становищем також й інші групи, що певною мірою пов’язано з їхнім походженням. Окрему категорію міського населення складали чужинці, які тут постійно проживали. До вільного населення міст належало також духовенство – біле (мирське) і чорне (монастирське). Власне, це єдина категорія, час появи якої і природа походження відомі, позаяк вона пов’язана з введенням на Русі християнства, як державної релігії.

Ізгої. Проміжне становище між вільними людьми і невільниками займали ізгої, котрі могли бути і вільними, і залежними, але в обох випадках це були люди, що з різних причин не втримались у своїй звичайній верстві. У таке становище потрапляли люди, які не мали можливості вести самостійного господарства (наприклад, розорений купець, „попів син”, який не знав грамоти і не міг продовжувати професію батька). Головну масу ізгоїв формували раби, звільнені своїми панами за викуп. Згадуються цілі села „со изгои”.

Історичні джерела ізгоями називають „церковних людей”, збанкрутілих купців, недоуків-поповичів, і навіть осиротілих (обезземелених) княжат. І все ж, ймовірно, що значно частіше ізгойство ставало результатом втрати майнової самостійності представниками сільської та міської бідноти. Низка дослідників, істориків та правників, вважає, що основну масу ізгоїв складали вільновідпущеники, - холопи, які отримали волю, але майна, господарства не дістали. Шлях для ізгоя був один, - йти під захист заможних людей, які використовували його працю в господарстві. Особливо широко послугами ізгоїв користувалася церква (монастирі). „Руська правда” охороняла їх як вільних, штрафом за посягання на життя у 40 гривен. Але коли ізгой ставав на службу до пана, він автоматично перетворювався на невільника. Проте, найбільш упослідженою і безправною групою населення були холопи (раби) та челядь.

Раби. Поза сумнівами, рабство відіграло значну роль у житті слов’янського суспільства, але слов’яни не довели його до найвищого розвитку – античного. Це сталося внаслідок міцності общинного ладу, живучості його традицій. У перших століттях нашої ери, за повідомленням римських авторів, рабство у слов’ян носило патріархальний характер, полонених рабів відпускали за викуп, виключаючи зі складу племені. На ранніх етапах державності, у ІХ – Х ст. раби вже є предметом продажу і збагачення. У договорах з Візантією (Х ст.) фігурує спеціальна „челядинна ціна”. У „Руській правді” відбилися процеси аналогічні римському праву, де раб наділявся особливим майном, із правом розпоряджатися ним у господарських цілях на користь пана. В „Статуті про холопів” (ст. 117, 119 РП) говориться про ведення торгових операцій холопами, в тому числі і за дорученням господарів.

Необхідно наголосити і на тому, що у ІХ – ХІ ст. вся Європа вже не знала рабовласницьких відносин. Головним виробником благ став селянин-общинник, який повільно, але неухильно перетворювався у феодально-залежну і навіть кріпосну людину. Докази про рабську працю в Київській Русі є і в „Руській правді”, і в літописах, і в іноземних джерела. Але ті ж джерела говорять про те, що рабська праця витіснялася працею вільного чи залежного (в різних формах і ступенях) селянства – смерда, закупа, рядовича, ізгоя. Згідно з „Правдою Ярославичів”, у князівському господарстві ХІ ст., раби, або холопи, працювали разом з не рабами: „А в рядовици княже 5 гривен. А в смерде и в холопе 5 гривен” (ст. 25, 26 КП). Челядь теж працює в домі та на землі своїх панів. До складу челяді входять, головним чином, патріархальні раби[20].

Те первісне закабалення містило в собі багато рис рабства, що прекрасно підтверджується „Руською правдою”. Життя залежного смерда і раба розцінюється тут однаково – у 5 гривен: це не державний штраф за вбивство, а відшкодування збитків хазяїну робочої сили. Наприкінці ХІ ст. князі садовлять полонених на землю уже як своїх кріпаків. До землі пани прикріплюють також і вільновідпущеників (ізгоїв, прощеників, пущеників). „Розширена правда” знає і монастирських рабів, але церковні господарства, найбільш прогресивні, раніше від інших перестали користуватись рабською працею, замінивши її працею залежного селянства, в основному ізгоїв. Усі залежні від вотчинника люди, включаючи і адміністрацію, підлягали судові свого пана.

В ХІ ст. у руському праві вже діє принцип, відповідно до якого раб не може бути суб’єктом правовідносин, укладати угоди. „Руська правда” вважала холопів власністю пана, самі ж вони не мали власності. За карні правопорушення (злочини) холопів і нанесені ними майнові збитки, відповідальність по відшкодуванню ніс власник. За вбивство ж чужого холопа встановлено санкцію відшкодування збитку у 5-6 гривен, як за знищення речі, або пан одержував як компенсацію іншого холопа. Власник холопа за його вбивство не притягався до відповідальності – за подібні дії призначалася церковна покута.

Отже, холоп – це найбезправніший суб’єкт руського права. Його майнове становище особливе, - все, чим він володів, було власністю пана. Всі наслідки, що витікали із договорів і зобов’язань, які укладав холоп (з відома господаря), також лягали на пана. Особа холопа, як суб’єкта права, фактично не захищалася законом. Холопа, який вчинив злочин, слід було видати потерпілому, а у більш ранній період його можна було просто убити на місці злочину. Штрафну відповідальність за карні діяння холопа теж завжди ніс власник. В судовому процесі холоп не міг виступати як позивач, відповідач чи свідок. Посилаючись на його свідчення в суді, вільна людина мала обов’язково обмовитися, що покликається на „слова холопа”.

Відтак, не склавшись у глобальну систему виробництва, рабство на Русі все ж одержало поширення як суспільно-правовий уклад. Джерелом рабства був насамперед полон, або народження від рабині; у рабство попадали за тяжкі карні злочини після санкції у потік і пограбування; залежний закуп перетворювався в раба у випадку утечі від кредитора і крадіжки; у рабство навертався злісний банкрут (ст. 55, 56, 64 РП). Стаття 110 „Розширеної правди” встановлює ще три випадки холопства: одруження на рабі без договору, служіння ключником-тіуном без ряду про збереження волі, самопродаж у рабство „хоча б за ногату”[21].

Підводячи підсумки розгляду питання про соціально-правове становище населення Русі, зробимо наступні висновки. Означене суспільство характеризувалося соціальною, економічною, правовою нерівністю та певною корпоративною структурованістю. Усі прошарки складалися зі станів, права й обов’язки яких були чітко визначені законом як нерівні по відношенню один до одного та до держави. Іншими словами, кожен стан мав свій юридичний статус. Закони і правові звичаї Київської Русі в сукупності створили основу досить розвиненої системи староруського права. Як будь-яке феодальне право, воно було правом-привілеєм, тобто закон прямо передбачав нерівність людей, що належали до різних соціальних груп. Так, холоп практично не мав жодних прав. Досить обмеженою видається правоздатність смерда, закупа, тоді як права, вольності і привілеї верхівки суспільства охоронялися надто пильно. Але, було б великим спрощенням розглядати руське суспільство з точки зору лише визискувачів і експлуатованих. Представник стану феодалів, складаючи бойову силу князівської дружини, незважаючи на усі свої матеріальні вигоди, привілеї і права, міг втратити на службі найцінніше – життя, простіше й імовірніше, ніж бідний селянин, що сидів безвиїзно у своїй общині.