Піднесення та розквіт Київської Русі. Ярослав Мудрий

Ставши князем у Києві, Ярослав Мудрий (1019— 1054) спрямував свої зусилля на відновлення централізованої держави, що послабилася за часів між князівських усобиць та набігів печенігів. Передусім він порозумівся ще з одним братом — Мстиславом. Хоробрим, який претендував на великокнязівський престол. Поділивши Русь по Дніпру, брати управляли нею з двох центрів: Ярослав — з Києва, а Мстислав — із Чернігова. Після смерті останнього в 1036 р. одноосібним правителем величезної держави став Ярослав, який успішно продовжив реформаторську діяльність батька.

Київська Русь у період князювання Ярослава Мудрого досягла найбільшого піднесення. Дбаючи про захисні держави, він відвоював захоплені Польщею Червенські міста і Волзьку волость, знову підкорив угро-фінські племена чуді, провів кілька успішних походів проти агресивних ятвягів і литовців, заснував міста Ярослав на р. Сян та Юр'їв над Чудським озером, які мали сприяти зміцненню північно-західних кордонів країни. На півдні Ярослав продовжив будівництво захисних споруд проти кочівників, зокрема, закладаючи по р. Рось міста Юр'їв, Корсунь та ін. У 1036 р. він успішно завершив боротьбу своїх попередників проти печенігів, розгромивши їхні орди під Києвом.

Значну увагу приділяв Ярослав Володимирович внутрішній організації держави. Він розбудував і укріпив Київ, оточив його муром, звів Золоті ворота — головний парадний в'їзд до міста, цілу низку інших архітектурних споруд. Було також розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир. Дбав великий князь про розвиток освіти, засновував школи і бібліотеки. Неослабною князівською підтримкою користувалося християнство. В усіх великих містах розгорнулося будівництво храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — славнозвісний Києво-Печерський — став важливим осередком не лише чернечого життя, а й культури, освіти, літописання. Важливою ознакою доби стало домінування руського люду в державному управлінні. Функція варягів зводилася до військової служби. З призначенням у 1051 р. київським митрополитом відомого вітчизняного релігійного діяча і письменника Іларіона було зроблено спробу зменшити залежність руської церкви від Константинополя.

Важливим державним заходом Ярослава Мудрого було започаткування одного з перших писаних зводів законів — "Руської правди". Він узагальнив правові норми для громадян усієї держави, узаконив зміни, які сталися в суспільстві та свідомості людей і були викликані насамперед утвердженням феодального господарства. До того часу належить також створення першого літописного зводу 1037— 1039 рр.

Свідченням могутності Київської Русі часів Ярослава, досягнення нею рівня найрозвинутіших країн середньовічної Європи були численні шлюби членів; великокнязівського роду з представниками найвпливовіших правлячих династій Заходу. Не випадково сучасники називали руського князя "тестем Європи". Усе це зміцнювало міжнародний авторитет Київської держави.

В останні роки правління Ярослав Мудрий, прагнучи запобігти князівським міжусобицям після його смерті, запровадив принцип сеньйорату, згідно з яким поділ земель і політичної влади у державі здійснювався на основі старшинства. У разі смерті великого князя його місце посідав найстарший за віком брат чи найстарший син і всі князі пересувалися на один щабель угору в князівській ієрархії. Правда, пізніше з'ясувалося, що закладена у заповіті Ярослава система ротації влади була недосконалою, оскільки суперечила принципу спадкоємності від батька до сина. Це з часом призвело до зростання міжусобних чвар, насамперед між племінниками і дядьками. Нескінченні війни підточували сили і могутність Київської Русі, вели до її занепаду.

5. Феодальная раздробленность Руси - это закономерный итог развития раннефеодального русского общества.
Причинами феодальной раздробленности на Руси можно назвать экономические и политические.
Экономические заключались в распространении на тот период натурального хозяйства, а следовательно, в возможности обособится от государства, т.к. производство велось не для продажи, а «для себя». Возникновение городов и развитие ремесел приводило к обогащению вотчины. Дружинники князя превращались в землевладельцев и «оседали» на своих землях. Росло число зависимых людей-холопов, которых нужно был держать в узде, а для этого требовалось наличие полицейского аппарата, но без государственного вмешательства. Развитие производства приводило к экономическому и политическому обособлению. Местные бояре не собирались делить свои доходы с великим киевским князем и активно поддерживали в борьбе за самостоятельность и укрепление собственного княжества их правителей.
Политические заключались в том, что все князья и вотчинники являлись родственниками и считали себя равными друг другу. Внешне распад Киевской Руси представлял собой раздел территорий между представителями княжеской семьи, разросшейся за это время.
Этапы распада.
Первые попытки отделиться от Киевской Руси были предприняты после смерти Владимира Святого в 1052 году. Но князь Ярослав Мудрый силой и хитростью объединил русские земли. В 1097 году произошла попытка объединения русских земель по договору. Русские князья Святополк, Владимир, Давыд Святославич, Давыд Игоревич, Олег и Василько съехались в г.Любечь на съезд, где были решены два вопроса:
1)кому где править;
2)на каких условиях сохранять единое государство.
Столицей русских городов был признан Киев, куда платится дань - сколько не жалко. В зависимости от суммы дани из Киева приходит помощь.
Но уже по дороге из Киева в свои земли два князя убивают князя Василько, чтобы поделить его земли. Навести порядок смог только Владимир Мономах, который княжил с 1113 по 1125 гг. в Киеве, но после его смерти остановить распад стало невозможно.
Во второй четверти 12 века половцы были полностью разгромлены, количество набегов кочевников на русские земли резко сократилось, объединение стало ненужным и, начиная с 12 века, Киевское княжество постепенно угасает.
Последствия феодальной раздробленности на Руси состояли в том, что из 12 княжеств образовалось 250, в результате чего русская земля стала сильно уязвима, но одновременно феодальная раздробленность способствовала развитию на Руси феодальных отношений.Новгородская земля, Владимиро-Суздальское княжество и Галицко-Волынское княжество были тремя самыми крупными землями после распада. Два названия у земли - Владимиро-Суздальская объяснялось тем, что у ней было два правителя: во Владимире - князь, в Суздале - боярский совет. В этих землях продолжали сохраняться и развиваться общие традиции и принципы управления, культуры, сложившиеся в период существования единого государства. Но вместе с этим в разных землях существовали свои особенности развития, так шел процесс формирования местных художественных школ в архитектуре, живописи, литературе, были свои различия и в управлении.
У всех земель было три пути развития: республика, деспотия или монархия. Из-за монголо-татарского нашествия доминировать стал деспотизм.
Феодальная раздробленность на Руси существовала до конца 15 века, когда большая часть территории бывшего Киевского княжества вошла в состав Московского

6. Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави

Галицька Земля відділилась від Києва після смерті Ярослава Мудрого. Тут утвердилася династія Ростиславичів, які правили близько 150 років. ОсобливістюГаличини було економічно сильне і політично впливове боярство. Причин цьому було кілька: 1) галицькі бояри походили з місцевої земельної аристократії, а не зкнязівських дружинників, яким давали землю за службу; 2) вони багатіли на торгівлі сіллю, запаси якої були у Прикарпатті; 3) як урядники князів, бояри збирали значне мито з купців, які проїздили Галичину - тут знаходилося перехрестя торгових шляхів; 4) найбагатші бояри могли наймати власні дружини; 5) віддаленість від Києва спонукала бояр у боротьбі з князями звертатися за допомогою до Польщі та Угорщини. Вони вели власну зовнішню політику.

Галицька Земля складалася з трьох князівств: Перемишльського, Теребовлянського і Звенигородського. У 1144 р. звенигородський князь Володимир об'єднав їх в одне, столицею якого зробив місто Галич на Дністрі.

Як окреме князівство, Галицька Земля досягла розквіту за князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 pp.), сина Володимирка. Своє прізвище («вісім розумів») Ярослав отримав через тонкий розум, освіченість, знання іноземних мов. Автор «Слова о полку Ігоревім» так характеризував його державну могутність: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі. Підперши гори угорські своїми залізними полками. Заступивши королеві дорогу, захопивши ворота на Дунаї. Через гори каміння кидаючи, суд по Дунаю радячи».

Проте бояри і дрібні князі прагнули самостійно правити своїми землями, не коритися волі Осмомисла, навіть втручались у його особисте життя. Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства далеко на південь - до гирла Дунаю і Чорного моря. Він підтримував зв'язки зі Священною Римською імперією, Візантією, Польщею, Угорщиною, з багатьма руськими князями. Його дружиною була донька суздальського князя Юрія Довгорукого, а доньку Єфросинію видав за новгород-сіверського князя ІгоряСвятославовича, героя «Слова» (згадайте «Плач Ярославни»). Князь був учасником переможного походу проти половців у 1183 р.

Осмомисл збудував багато фортець, засновував, укріплював і розширював міста, сприяв розвитку торгівлі, ремесла, культури, освіти. Помираючи, князь заповів роздати своє добро простим людям. Європейці називали його державу королівством.

Його сину Володимиру довелося вести кількарічну війну з боярами, щоб утвердитися на батьківському престолі. У 1199 р. він помер, не залишивши спадкоємців. Династія Ростиславичів припинилася.

У 30-ті pp. XII ст., коли Київська Русь остаточно розпалася, у Волинськомукнязівстві з центром у Володимирі утвердилася династіяМономаховичів. Її онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславович.

Бояри Волинської землі залежали від свого князя, бо отримували маєтності за службу йому. Тому вони були більш віддані сеньйору, завжди його підтримували, корилися. Саме волинські князі об'єднали Галичину і Волинь в одну державу.

Скориставшись смертю в Галичині останнього Ростиславича, волинський князь, онук Ізяслава Роман Мстиславович у 1199 р. захопив Галич і об’єднав обидва князівства в одну Галицько-Волинську державу з центром у Галичі. Цього вимагала небезпека загарбання, що насувалася із заходу – від Угорщини та Польщі.

7. Монголо-татарська навала

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

8. Захоплення укр. Земель Литвою и Польшею

У ХІІ - ХІV ст. у Східній Європі відбулися геополітичні зміни, пов’язані з появою нових централізованих держав – Великого князівства Литовського, Московського великого князівства, Кримського ханства, Молдовського князівства. Водночас набрали сили Польське королівство та Османська імперія. Всі вони претендували на українські землі. Найбільш агресивними виявились Велике князівство Литовське та Польське королівство.

У 1321 р. великий литовський князь Гедимін вдерся на Волинь і захопив Дорогичинську та Берестейську землі. Через рік Гедимін продовжив військову кампанію, загарбав Луцьк, однак приєднати усю Волинь до свого князівства так і не зміг.

Польський король Владислав Локетек, скориставшись із смерті останніх князів династії Романовичів Андрія та Лева, спробував оволодіти Галичиною та Волинню. Не покладаючись на власні сили, влітку 1325 р. Владислав добився від папи Римського проголошення хрестового походу проти “схизматиків”, але зазнав невдачі у здійсненні своїх намірів.

Побоюючись нової експансії, бояри Галицько-Волинського князівства самі обрали собі князя. Їм став Юрій ІІ Болеслав, який доводився родичем померлим Левові та Андрію. Новий князь воював проти Польщі, але підтримував дружні відносини з Литвою, скріпивши їх династичними зв’язками. Так, у 1331 р. Юрій ІІ Болеслав одружився з дочкою Гедиміна Офкою, а Любарт (син Гедиміна) – на дочці Юрія ІІ від першого шлюбу.

Зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало поляків. Новий польський король Казимир ІІІ розробив план захоплення галицько-волинських земель і заручився підтримкою нового союзника – Угорщини. Цей план загарбання був реалізований у 40–50-х рр. ХІV ст.

У 1340 р. було отруєно Юрія ІІ Болеслава, чим і скористався Казимир ІІІ. В кінці квітня він несподівано напав на галицько-волинські землі, оволодів кількома замками, в тому числі Львівським, пограбував місто, заволодів клейнодами (короною Данила Галицького). Однак не мав сили втриматись і мусив повернутися додому. Воєвода Дедько, скориставшись виступом населення проти польських загарбників, захопив владу у Галичині та разом з татарами у червні 1340 р. вступив до Польщі, здійснивши похід аж до Вісли. Казимир ІІІ змушений був підписати з Дедьком угоду про нейтралітет та визнав його намісником Галичини.

У цей час волинське боярство вирішило обрати новим князем Любарта Гедиміновича. Таким чином, єдність Галицько-Волинського князівства перестає існувати: в Галичині управляють бояри на чолі з Дмитром Дедьком, а Волинь дістається Литві.

Таке становище не влаштовує Польщу. Вона у 1349 р. розпочинає нову війну за галицько-волинські землі. Війна триває з перервами до 1382 р. і закінчується тим, що після довгих переговорів між Польщею, Литвою і Угорщиною Галичина була остаточно приєднана до Польського королівства. Під владу польських феодалів потрапила і Холмщина. На Волині до 1385 р. залишився Любарт як суверенний правитель.

В цей же час Литва веде активну експансію на південно-західні землі Русі. Сини Гедиміна Любарт і Ольгерд, скориставшись занепадом Золотої Орди (протягом 1359-1381 рр. в ній змінилося понад 25 ханів) завоювали у другій половині ХІV ст. Правобережну і Північну Україну. Ці землі, розорені монголо-татарами, майже не чинила опору литовцям.

Наприкінці 1361 р. – на початку 1362 р. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з Київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. У тому ж 1362 р. Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель підтримала частина місцевого боярства, яке сподівалося за допомогою литовців визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси.

Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу). У його війську були здебільшого загони українських князівств. На осінь 1363 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Експансія Литви припинилася тільки зі смертю Вітовта у 1430 р.

Отже, у 40–80-х рр. ХІV ст. більшість українських земель, політично роз’єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.