Література. 1. Бурлачук Л. Психодиагностика

Обов'язкова

1. Бурлачук Л. Психодиагностика. - СПб.: Питер, 2002. - 352 с: ил. - (Серия "Учебник нового века').

2. Державна національна програма «Освіта») (Україна XXI століття). - К.:, 1994,-62 с.

3. Дружинин В.Н. Експериментальная психология.. - СПб.: Питер, 2002. -320 с: ил - (Серия "Учебник нового века").

4. Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учебник для вузов. Изд. второе. доп., него, и перераб. — М.: Логос, 20Q2 - 384с.

5. Крутецкий В А. Основы педагогической психологии. - М.: Просвещение, 1972 -254 с.

6. Максименко С.Д. Общая психология. - V-: "Реал-бук, К.: Ваклер", 1999. — 523с.

7. "Національна доктрина розвитку освіти. Указ Президента України від 17 квітня 2002 року

8.Немов Р.С. Психология: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений: В 3-х кн. - 4-е изд. - М.: Гуманит. Изд. Центр ВЛАДОС, 2000.

9. Основы педагогики и психологии высшей школы. - /Под ред. Петровского А.В. -М • изд. МГУ, 1986. - 303 с.

10.Основы педагогики и психологии высшей школы в Украине. Учебное пособие /Галузинский В. М., Евтух Н.Б. - Киев: ІНТЕЛ, 1995-168 с. На укр. яз.

П. Педагогика и психология высшей школы. Серия «Учебники, учебные пособия». - Ростов-на-Дону: «Феникс», 1998 - 544 с.

12. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Социальная педагогическая психология - СПб.: Питер Ком, 199Э.-416 с.

Додаткова

1.Гласс Д., Стэнли Дж. Статистические методы в педагогике ипсихологии. - М: Прогресс, 1976. -495 с. (пер. с англ.).

2. Гуманістична психологія: Антологія: У 3-х г. / За ред. Р. Трача і Г. Балла. - К., 2001

3. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы: Пер. с англ./ Под общ. ред. Г.А.Балла, А.В. Киричука, Д.А. Леонтьева.-М. Смысл, 1999.- 425с.

4. Современные психолого-педагогические проблемы высшей школы - Л.: Изд-во ЛГУ, 1985.

5. Столяренко Л Д., Самыгин С И. Психология и педагогика в вопросах и ответах. Серия "Учебники, учебные пособия". - Ростов-на-Дону: "Феникс", 2000.-576с.

6. Стоунс Э. Психопедагогика. Психологическая теория и практика обучении. – М., 1984.

ТЕМА 2

ОСВІТА ТА ВИЩА ОСВІТА В СУЧАСНОМУ СВІТІ. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ СУЧАСНОЇ ВИЩОЇ

ОСВІТИ

Мета заняття: дати характеристики освіти та вищої освіти як соціальним інститутам з функціями культурного відтворення та розвитку, як системі та процесу, принципам побудови парадигм освіти та основним напрямкам навчання в сучасній вищій школі.

ПЛАН

1.Освіта як соціальний інститут культурного відтворення та розвитку.

2.Традиційні та гуманістичні парадигми вищої освіти.

3. Освіта як система, процес та результат.

4. Основні тенденції та психологічні принципи сучасної вищої освіти.

Освіта є невід'ємною складовою суспільства. Освіта, та в першу чергу вища, розглядається як соціальній інститут з функціями відтворення люди­ни (культури людини в суспільстві) та її перспективного розвитку. Зміст освіти віддзеркалює стан суспільства. Традиційно освіта визначається як творення "за образом і подобою", де об'єднуються навчання та виховання як інтеріоризація соціокультурних цінностей суспільства (норм, правил, запо­відей тощо). Освіта, як відтворювання культури, не мала іншого шляху, аніж збудувати певну систему, усередині якої диференціюються (в залежності від віку тих, хто навчається, мети навчання, ставлення до церкви, держави і т.і.) різноманітні підсистеми, в т.ч. вищу освіту, яка також має відповідну, але специфічну диференціацію.

Вища освіта як система розглядається, як правило, у трьох вимірах: за соціальними масштабами; за рівнями підготовки фахівця; за профілем підготовки. Освітня система функціонує і розвивається в освітньому просторі навчання та виховання в межах навчально-виховного процесу. Розвиток особистості в процесі освіти безпосередньо залежить від того, якими засобами та на якому змісті (підґрунті) воно здійснюється.

Історично виокремлюють три види формального розвитку особистості: рефлектуючого як підготовку до вивчення суб'єктивного світу (внутрішнього світу особистості); об'єктивного як підготовку до вивчення об'єктивного світу (природи); систематизуючого як підготовку до встановлення логічних взаємозв'язків у будь-якій галузі фактів. Відповідно видам формального розвитку виокремлюють засоби: перший - мова, другий -природознавчі науки, третій - математика. Таке розділення (фуркація або біфуркація), яка базується начебто на "природній" різниці цих видів освіти, історично при­звело до виокремлення гуманітарної та технократичної культури, які й дотепер не дуже активно та зацікавлено шукають цілком природних шляхів щодо формування нового типу культури, їх об'єднуючу.

Освіта як результат розглядається у двох площинах. Перша - образ того результату, який мусить бути отриманим в певній освітній системі (освітній стандарт). Друга - сама людина яка пройшла через цю систему з її досвідом, інтелектуальними, особистісним й поведінськими властивостями, знаннями, вміннями та навичками, тобто освіченістю.

На розвиток теорії навчання мали значний вплив положення асоціативної, біхевіористичної та гештальтпсихології. З середини XX сторіччя направленість в освіті поляризується навколо двох її характеристик: керованості та формуванні в учня здібностей, які б дозволяли самостійно отримувати та опановувати нові знання, робити самостійні висновки та генерувати нові знання та ідеї. Необхідною вимогою кожного з цих напрямків (хоча їх виокремлення є дуже умовним) є наявність виховного, розвивального характеру впливу та активності суб'єкта навчання. Відповідно до цих вимог буду­ються сучасні напрями освіти.