Література. 1. Гелей С., Рушар С. Політологія

1. Гелей С., Рушар С. Політологія. - К., 1999.

2. Мухаев Р.Т. Политология. Учебник для вузов. М., 1998.

3. Політологія. Посібник для студентів вузів. /За ред. О.В. Бабкіної, В.Г. Горбатенко - К., 1998.

4. Уилсон Д. Американская политическая система. //США: Экономика. Политика. Идеология. – 1996.-№5.

Розділ VIII. Держава в політичній системі суспільства.

План

1. Сутність держави, її ознаки та функції.

2. Типи та форми правління сучасної держави.

3. Громадянське суспільство і правова держава.

Однимз основних і головних елементів будь-якої політичної системи суспільства виступає держава, котра є найважливішим ме­ханізмом у структурі влади.

Держава існувала не завжди. Існує дві версії з приводу виник­нення держави. Одна версія – держава була нав'язана суспільству ззов­ні /природо, Богом, позаземною цивілізацією/. Інша версія: держа­ва є продуктом самого суспільства, що намагалося за допомогою дер­жави регулювати суспільні відносини.

Держава є тою силою, котра зміцнює суспільство, що поділене на класи, соціальні верства, етнічні та культурні групи.

Існує безліч визначень держави, серед яких можемо виділити наступні:

1. "Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує і контролює спільну діяльність і відносини людей, сус­пільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститутвлади в суспільстві і концентроване здійснення цією владою політики" /Политологический словарь.-Харьков,1997,с.38/.

2. "Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життє­діяльності суспільства в цілому і здійснення політичноївлади до­мінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його діяльності й безпеки, задоволення загальносоціальних потреб" /Політологічний енциклопедичний словник.К., І997, с.97/.

3. "Держава – основний інститут політичної системи суспільства, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і відноси­ни людей, суспільних груп, класів та асоціацій. Держава становить центральний інститут влади в суспільстві і концентроване здійснен­ня цією владою політики" /Политология. Энциклопедический словарь.-М., 1993, с.65/.

Таким чином, у визначенні сутності держави ключовою виступає ідея управління.

Всяка держава вирішує множинні завдання з управління суспільством. Серед основних ознак держав такі:

1/ Єдина територія, тобтоєдина політико-територіальна органі­зація політичної влади у масштабах усієї країни.

2/ Суверенітет як політико-правова властивість, що виявляється в незалежності державної влади від усякої іншої всередені країни й у міжнародних зносинах.

З/ Організація політичної публічної влади, яка означає, що держава є владою, котра не зливається з суспільством, а стоїть над ним, тобто наявність державного механізму, особливої системи орга­нів та установ.

4/ Основу організації публічної влади утворює спеціальний ін­ститут примусу /армія, правоохоронні органи та ін./.

Відомий польський політолог А.Боднарвказує на такі ознаки держави: примус, правона застосування насилля, суверенітет. Іспан­ський політолог Л.С.Саністебан вказує на три основних елементи дер­жави: територія, людська спільнота /населення/, суверенна влада. /Див.:О.Боднар. Основы полито-логии.К.,1991,с.72-73; Л.С.Санистебан. Основы политической науки.-М.,1992, с.23-24/.

Деякі вчені вважають також ознакою держави наявність держав­ноїмови абомов. Такий підхідмає прояв і в Україні. Так, згідно з статею 10 Конституції України, державною мовою в Україні є ук­раїнська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонуван­ня української мови в усіх сферах суспільного життя на всій тери­торії України.

Найважливішиммоментомє двоїста сутність держави, яка вис­тупаєяк орган згоди /солідарності/ членів суспільства та як ор­ган насилля над певними членами суспільства.

Основним блоком завдань сучасної держави є регулювання сус­пільства, тобто погодження дій його груп і окремих членів.

Інший блок державних завдань зводиться, відповідно, до захис­ту державного механізму від насильного руйнування, тобто є само­захистом держави.

Серед найбільш характерних систем сучасної держави можна ви­ділити такі специфічні системи, як управлінський апарат, фінансо­ва система, каральні органи.

Державні органи можуть розподілятися наоргани управління при­мусу та забезпечення. До останнього відносяться податкові органи, що дозволяють відчужують частину майна громадян на користь держави для забезпечення її діяльності.

Функціями держави називаються головні напрями її діяльності, що становлять сфери розподілу праці поміж рівними органами держа­ви.

Найважливіше значення для держави мають економічні функції. До них належать: планування, стимулювання, створення комплексних програм, координація економічної та науково-технічної політики, антикризове програмування, організація та контроль грошового обі­гу та ін.

Значення економічних функцій держави зростає в міру витиснен­ня позаекономічних методів керівництва промисловістю та сільським господарством і переходу на ринкові економічні відносини.

До соціальних і культурних функцій держави належать: піклу­вання про підвищення життєвого рівня громадян, створення соціаль­них умов для нормальних трудових відносин, забезпечення соціаль­ної справедливості, гарантія забезпечення першорядних соціальних потреб народу, права на освіту, медичне обслуговування, пенсійне забезпечення, необхідне регулювання й реформування цих галузей,ко­ординація приватних і державних програм розвитку зв'язку й тран­спорту, піклування про розвиток науки, й перш за все фундаменталь­них досліджень, розвиток культури, мистецтва та ін.

Здійснення політичної влади всередині країни провадиться че­рез внутрішні функції держави. Це створення законів і необхідних правових актів, гарантія їх додержання, захист невід’ємних прав людини, боротьба з антигромадськими проявами в суспільстві /зло­чинність, мафія, корупція/, захист державного механізму від насиль­ного руйнування, відвернення тенденції розпаду, забезпечення не­обхідного рівня демократії тощо.

До зовнішніх функцій державиможна зарахувати: захист від нападу ззовні, організація співробітництва з іншими державами, встановлення з ними дипломатичних відносин, зовнішньоекономічні зв'язки /допомога, ембарго, блокада, режим найбільшого сприяння і т.п./, участь в роботі міжнародних Організацій /00Н, ОБСЄ, Рада Європи та ін./, боротьба за мир і міжнародну безпеку та ін.

Унітарна держава /лат, unitas – єдність, цілісність, одно­рідність/ - це форма державності, а інколи й національного держав­ного ладу,який базується на зверхності суверенітету /верховної влади/ єдиної держави над адміністративно-територіальними або на­ціонально-територіальними одиницями /областями, департаментами,пре­фектурами, провінціями тощо/, на які вона поділена. Інакше кажучи, унітарною вважається держава, в якій жодна з її частин немає статусу державного утворення.

В унітарній державі відносини між органами місцевої і централь­ної влади побудовані за принципом конституційно закріпленої верти­кальної підлеглості "низів" "верхам". В кінціXX століття унітарна форма держави найбільш поширена, і близько 150 держав світу є уні­тарними, в тому числі й Україна. Стаття 2 Конституції України прого­лошує, що Україна є унітарною державою.

На протязі всього історичного процесу переважали унітарні фор­ми держави. До історії нового часумайже всі держави були унітарни­ми,за незначними винятками /наприклад, Швейцарський союз/. Прорив розпочався лише з кінця ХVIII ст., коли були утворені Сполучені Шта­ти Америки.

Головними ознаками унітарної державиє:

1. Наявність єдиної конституції.

2. Наявність єдиного керівного центру, вертикально-ієрархічної структури владних установ і відносин /"пірамідальної моделі влади"/.

3. Єдина для всієї держави система права.

4. Єдине громадянство.

5. Єдина державнамова /при можливому функціонуванні в окремих регіонах інших офіційних мов/.

В сучасній політичній науці спостерігається два погляди на ти­пологію унітарної держави: централізовані і децентралізовані унітар­ні держави. Одна з головних ознак унітарних держав – це обов'язкова наявність керівного центру, а також вертикально-ієрархічної струк­тури влади, установ і відносин.

Складовими частинами унітарної держави є статус одиниць адмі­ністративно-територіального поділу. Такий поділ рідко враховує етнонаціональний склад населення країни та його розселення.

В унітарній державі кількість ланок управління досить сувора /від двох до п'яти/, зокрема в Україні - центр - область - район -місто - село. Ці ланки живутьза законами, що прийняті загальнодер­жавними органами.

Таким чином, централізована унітарна держава - це така держа­ва, в якій підпорядкування періферійних /регіональних/ органів вла­ди державному центру здійснюєтьсяза допомогою посадових осіб, приз­начених з центру /монархом, президентом/. Прикладом може служити Норвегія, Швеція, Фінляндія.

Децентралізована унітарна держава - це така держава, в якій періферійні /регіональні/ органи влади формуються незалежно від центру і діють більш самостійно, в рамках конституцій, під нагля­дом вищих урядових інституцій і в рамках наділених повноважень /на­приклад, Велика Британія, Нова Зеландія, Японія/.

В останні роки спостерігається тенденція до збільшення децент­ралізованих унітарних держав, коли створюються вільні економічні зони, розширюються повноваження регіональних органів влади /саме така децентралізація привела до перетворення в 1993 р. унітарної держави Бельгії в федерацію/. Така ж тенденціямає прояв у Великій Британії, Іспанії, Італії та інших державах.

Децентралізація управління місцевими органами влади призво­дить до утворення автономій вмежах унітарної держави. Такі держа­ви називаються унітарними з елементами автономій.

Автономія – від грецького “ autos” – сам, ‘ поmos’ - за­кон, самоуправління. Автономія в широкому розумінні означає надання деяким державам /областям, департаментам, провінціям та ін./ прав на самоврядування в адміністративній сфері /у такому розумінні цей термін вживається в політико-юридичних науках/.

Характерними ознаками автономіїє:

1/ на її території поряд із загально-державнимизаконами діють власні "автономні" закони з певного кола питань.

2/ незалежно від центру формується власний"автономний" парла­мент, здатний приймати певні закони, а також власний "автономний уряд", спроможний здійснювати самоврядування, зокрема забезпечити виконання загальнодержавних і "автономних" законів. Хоч автономії мають широкі права і повноваження, але вони не є дер­жавним утворенням, а їх самостійність значно обмежена. Свідоцтв цьому чимало:

1/ статут і статус автономії, тобто правила, які визначають пра­вове становище, повноваження і порядок її діяльності, розробляють­ся, встановлюються, затверджуються центром, його загальнодержавним законом;

2/ "автономні" закони можуть бути скасовані, якщо вони супере­чать конституції країни та загальнодержавним законам або станов­лять загрозу безпеці, єдності й територіальній цілісності держави;

З/ "автономний" парламент, уряд та інші владні установи здійс­нюють свою діяльність під наглядом центру, його відповідних орга­нів або уповноважених на то осіб /губернатора, представника пре­зидента в автономії/.

Наприклад, Автономна Республіка Крим /АРК/ є невід'ємною складовою частиною України ів межах повноважень, визначених Конституцією України /статті І34-І39/, вирішує питання, віднесені до її ві­дання.

АРКмає Конституцію АРК, яку приймає Верховна Рада АРК та зат­верджує Верховна Рада України.

Нормативно-правові акти Верховної Ради АРК та рішення Ради міністрів АРК не можуть суперечити Конституції та законам України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України. Голова Ради міністрів АРК призначається Верховною Радою АРК за погодженням із Президентом України. Правосуддя в АРК здійснюється судами, що на­лежать до єдиної системи судів України. В АРК діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.

З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради АРК Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих актів з одночасним зверненням до Конституцій­ного Суду України щодо їх конституційності.

Сполученням унітарної держави з елементами автономії демонст­рують політичну стабільність такі держави, як Іспанія /Країна Бас­ків, Каталонія, Галісія, Андалусія/, Португалія /Азорські острови, о.Мадейра/, Фінляндія /Аландські острови/, Данія /Фарерські остро­ви, Гренландія/, Франція /о.Корсіка/, Україна /АРК/.

Автономія не має універсального міжнародного статусу. Кожна держава, де є автономні утворення, самостійно вирішує питання про надання їм широких чи обмежених повноважень, що визначаються кон­ституцією.

Термін "федерація"виник від латинського foederatio, що озна­чає "об'єднання", "союз". Федеративною державою вважається така держава, в якій декілька державних утворень об'єднані в союзну державу

Державні утворення, що стали суб’єктами федерації, володіють суверенітетом, обмеженим верховенством норм федеральної конститу­ції. Для федеративної держави характерна децентралізація управлін­ня при збереженні центральними органами влади важливих повноважень, що знаходяться виключно в їх компетенції.

Починаючи з моменту утворення США /І776 р,/ і до теперішнього часу триває світова федералістська революція, якамає декілька ета­пів:

І етап - остання чверть ХVШ ст. до 40 р.XX от. На даному етапі були утворені такі федерації: США /І776 р./, Швейцарія /І848 р./,Мексіка /І857 р,/, Аргентина /І860 р./, Венесуела /І864 р./, Канада /І867 р./, Бразилія /І89І р./. Австралія /І900 р./.

ІІ етап - 40-80 р.р.XX століття. Були утворені такі федерації, як ФРН /І949 р./, Австрія /І955 р./, Пакистан /І947 р./, Малайзія /І948 р./, Індія /І950 р./, Нігерія /І963 р./. Виникають нові типи федеративних утворень і федеративних відно­син – конфедерації, асоціації, союзи, федерації та ін.

ІІІ етап починається з середини 80-х років XX ст. На даному ета­пі виявились особливості та нові тенденції федералізму - відбу­лося народження першої у Європі федеративної держави шляхом рефор­мування та поступового перетворення унітарної держави у федератив­ну. У Бельгії 20-річний політичний процес завершився переходом від унітарної держави до федеративної. Поправкою 1993 р. Конституція зафіксувала нове державно-правове становище країни: "Бельгія є фе­деративною державою, що складається з співтовариств та регіонів" /ст.І/. Таке перетворення – нова тенденція світового співтоварист­ва.

У 90-х роках сталося повне банкрутство псевдофедерацій /СРСР, СФРЮ, ЧССР/.Їх розпад свідчить не про поразку федералістської ре­волюції, а навпаки про її укріплення, оскільки проникнення життя справжніх федеративних ідей висвітило абсурдність теорії та прак­тики "соціалістичного федералізму".

В наш час біля 20 країн проголосили себе федеративними. До них відносяться в європі: ФРН, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Союзна Рес­публіка Югославія, Російська Федерація, в Азії – Індія, Малайзія, Пакистан, Об'єднані Арабські Емірати, М'янма /Бірма/; в Африці -Федеративна Республіка Нігерія, Федеральна Ісламська Республіка Коморські острови; у Північній та Південній Америці - США, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела. До числа федеративних держав відноситься і Австралія

Ознаками федераціїє:

1. Основою федеративної держави є загальносоюзна конституція, в якій визначаються суб'єкти федерації, їхні права й обов'язки по відношенню до федерації і органів влади, порядок розв'язання роз­біжностей і суперечок між суб'єктами федерації і федеральними орга­нами влади. Обов'язково діє принцип верховенства федерального права.

2. Принципи побудови федерації можуть бути різноманітні: пере­важає територіально-адміністративний принцип - Австралія, Австрія, Бразилія, Мексика, ФРН, США та інші, а також етно-територіальний /Бельгія, Індія, Швейцарія/ та національно-територіальний /Росія, Союзна Республіка Югославія/. Територіями, які являють собою суб’екти федерацій, можуть бути штати /США, Мексика, Індія, Бразилія, Ма­лайзія, Нігерія, Австралія/, землі /ФРН, Австрія/, провінції /Кана­да, Аргентина/, кантони і напівкантони /Швейцарія/, емірати /ОАЕ/, республіки /Росія/.

3. Розмежування повноважень центру і суб'єктів федерації. У сферу виключної компетенції федерації входять, як правило, визначені кордони, єдині збройні сили та єдина система оборони, зов­нішня політика держави, наявність єдиної національної валюти, єди­ної федеральної податкової системи, загально-союзних вищих органів влади, управління федеральною власністю /АЕС, заповідники, загально-національні музеї і т.п./.

4. Права суб'єктів федерації, які є у деяких країнах держав­ними утвореннями з обмеженим суверенітетом. Вони мають право мати власні конституції /США, Швейцарія, ФРН, Російська Федерація/. Вони володіють усією повнотою владних повноважень в межах компетен­ції, закріпленої за ними федеральною конституцією /місцеві органи влади, видання місцевих законів, введення місцевих податків та ін­ші/.

Але жодна дія органів влади на місцях та правові акти, що во­ни приймають, не повинні суперечити федеральній конституції та за­гальному законодавству.

Органи центру не мають права розпускати органи місцевої влади, тому що вони обрані громадянами цього суб'єкту федерації. Але феде­ральні органи влади правомочні відмінити рішення, які приймають суб’єкти федерації, коли вищі судові інстанції визнають ці рішен­ня такими, що суперечать федеральній конституції /так, ст.37 Кон­ституції ФРН проголошує: "Якщо земля не виконує федеральних обов’язків, які покладені на неї Основним законом або іншим федеральним законом, федеральний уряд може зі згоди Бундесрата прийняти необ­хідні заходи, щоб спонукати землю до виконання цих обов'язків у по­рядку примусу з боку федерації"/.

5. В федерації діє двопалатний парламент як законодавчий орган влади, де у нижній палаті представлені інтереси всього народу феде­рації, а у верхній - інтереси суб'єктів федерації. Наприклад, Ро­сійська Федерація - Федеральні Збори, які складаються з Державної Думи та Ради Федерації; США - Конгрес США, який складається з двох палат - Палати представників та Сенату.

6. Однією з основних ознак федерації є подвійне громадянст­во /громадянство на рівні федерації тана рівні суб'єкта федера­ції/.

Таким чином, федеративна держава - це союзна держава, що скла­дається з державних утворень, які володіють визначеною юридичною і політичною самостійністю.

Термін "конфедерація" походить від латинського слова “confederatio” і означає "союз", "об'єднання будь-яких організацій". Кон­федерація – це союз декількох держав, які об'єднані договором про взаємні гарантії і який характеризується збереженням певної юри­дичної та політичної незалежності всіх його членів, їх невід'ємного права на вихід, відсутністю центральної влади, єдиного зако­нодавства, єдиної території, єдиної грошової системи.

Історія знає такі конфедерації: в Швейцарії /І292-1849р.р./, у Нидерландах /І579-І795р.р./, у Німеччині /І8І5-І864р.р./, у США /І77б-І787р.р./.

В наш час у світі немає конфедерацій, остання - Сенегамбія /об'єднання Сенегалу і Гамбії в Африці/ припинила своє існування в 1989 р. Президентом Сенегамбії був за посадою президент Сенега­лу, а віце-президентом – президент Гамбії. Обидви ці держави збе­рігали свій суверенітет і членство в 00Н, інтегруючи при цьому свої сили безпеки та оборони, економічну і валютну системи, коор­динацію зовнішньої політики. У 1989 р. Сенегамбія розпалась на Се­негал і Гамбію.

На відміну від федерації, конфедерація є союзом держав, де всі її члени зберігають свій суверенітет.

Конфедераціямає специфічні риси:

1/ законодавчі органи складаються з різної кількості рівно­правних представників держав – членів;

2/ закон може стати обов'язковим лише в разі його прийняття кожною державою-членом;

З/ виконавчі органи мають колегіальний характер;

4/ фінансові ресурси складаються з обов'язкових і добровіль­них внесків держав-членів;

5/ збройні сили формально перебувають під спільним команду­ванням, але кожна держава-член залишається власником своєї армії;

6/ зовнішня політика визначається, координується і проводить­ся спільними зусиллями, що однак не виключає можливості і самостійних дійз деяких другорядних питань.

Кожна держава сучасного світу відрізняється одна від одної специфічними рисами і характеристиками, які склалися під впливом історичної еволюції, ступенню гостроти соціальних та етнічних конф­ліктів, міжнародних факторів. При всьому різновиді сучасних держав їх можна розподілити на два загальні типи - монархію та республіку.

Монархія – такий тип правління, за якого головою держави є особа, що одержує та передає свій державний пост і особливий по­чесний титул у спадщину і довічно /король, імператор, султан та ін./. Влада глави держави не є похідною від будь-якої іншої влади.

На кінець XX століття склались такі види монархії: абсолютна, дуалістична і конституційна /парламентська/. Серед монархій є великі країни /Велика Британія, Іспанія, Японія, Таіланд/, але іс­нують і дуже малі держави з населенням в декілька сот тисяч /Сва­зіленд в Африці/, десятків тисяч /Сент-Кристофер і Невіс у Карібському басейні/ і тисячі чоловік /Тувалу в Океанії/.

Абсолютна монархія характеризується всевладністю глави дер­жави, не обмеженими конституційними установами. Така форма прав­ління властива докапіталістичним стадіям розвитку.

Наприклад, в султанаті Оман немає конституції, її роль вико­нує Коран. Немає і парламенту, а уряд, що формується королем, від­повідальним лише перед ним. Прем'єр-міністром звичайно є син, брат або інші родичи короля. Багато губернаторів провінції та мініст­рів уряду належать до правлячої сім'ї.

В інших еміратах Персидської затоки - Бахрейні, Катарі, Кувей­ті, в ОАЕ, Саудовській Аравії - є конституції, але вони, по-перше, даровані монархами /в ОАЕ, Раді Емірів/, а не прийняті демократич­ним шляхом, по-друге, їх дія часто призупиняється /в Бахрейні - з 1975 р./, по-третє, вони встановлюють, що вся влада – законодавча, виконавча і судова - походить від монарха, над конституцією стоїть Коран.

В цих країнах є парламенти, іноді навіть обрані населенням /тільки чоловіками/, але, по суті, це законодорадчі органи, тому що їх рішення потребують згоди монарха.

В ОАЕ члени парламенту /Національних зборів/ призначаються Радою емірів /сімома особами/, а парламент діє в якості дорадчої установи закладу навіть не при Раді Емірів, а при уряді,який назначається емірами. В Саудівській Аравії замість парламенту створе­но дорадча рада, що призначається королем /І992 р./. Таким чином, хоч у названих країнах є конституції і парламенти, вони насправді не обмежують владу монарха. Ці держави фактично є абсолютними мо­нархіями. Те ж саме стосується і султанату Бруней, розташованого на острові Калімантан, поблизу Індонезії.

Особливе значення в системі управління абсолютних монархій ма­ють сімейна рада та мусульманська релігія. Сімейна рада - це неформальний, але досить важливий заклад, який складається з членів правлячої сім’ї, близьких родичів короля і де­яких вищих улемів, особливо шанованих знавців Корану.

Король – це одночасно і вища духовна особа – іман, а мусуль­манська релігія – державна релігія. Світська влада короля поєдну­ється з духовною, тому існуючі в наш час абсолютні монархії є абсо­лютистсько-теократичними.

Дуалістична монархія характеризується наявністю конституції /вона теж дарована народу монархом/ і парламенту, без участі якого закони не можуть прийматися. Проте уряд призначається монархом і відповідальний тільки перед ним, а не перед парламентом. В такій монархії внаслідок впливу традицій, ролі особи монарха, а також релігійного фактору, влада короля навіть більше, ніж це встановле­но конституцією. Деякі монархії, які за конституцією ближчі до пар­ламентських /Йорданія, Марокко, Непал/, насправді є дуалістичними. Монархи цих країн неодноразово розпускали парламенти та керували без них роками й навіть десятиліттями. А передбачена в конституціях відповідальність уряду перед парламентом нерідко є фікцією: за традицією уряд повністю підпорядкований королю.

Найбільш поширена в світі конституційна монархія, яка показує свою життєдіяльність, елемент політичної стабільності, вписується в реалії сучасного прогресу, є додатковим стабілізатором політич­них підвалин і державності, сполучається з парламентською демокра­тією.

В існуючих конституційних монархіях Великої Британії, Нідер­ландів, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Іспанії, Японії повнова­ження глави держави суворо визначені законодавчими системами та ак­тами. Монарх юридично залишається главою держави, але участі в уп­равлінні країною фактично не бере. Конституція Японії 1946 р. /наб­рала чинності у 1947 р,/ прямо закріплює за ним це. "Імператор є символом держави та єдності народу, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада /ст.І/. Усі дії імпе­ратора, які стосуються справ держави, можуть бути здійснені тільки з ради і схвалення Кабінету, і Кабінет несе за них відповідальність /ст.З/. Імператор здійснює лише такі дії, що стосуються справ держа­ви, які передбачені чинною Конституцією, і не має повноважень, пов'­язаних із здійсненням державної влади /ст.4/.”

В інших країнах, наприклад, у Великій Британії, монарх позбав­лений владних повноважень на основі конвенційних норм, які склали­ся у порядку звичаю в ході державної практики.

Уряд в конституційній монархії відповідальний тільки перед пар­ламентом. Щоправда, згідно конституції, він звичайно призначається монархом, але таке призначення – чисто формальний акт. Насправді уряд формується лідером партії більшості в парламенті, якого король призначає прем'єр-міністром. Призначити іншого прем'єр-міністра він не має права, оскільки інший склад кабінету не отримає вотума довіри /затвердження/ в парламенті при представленні до парламен­ту урядової програми. Лише в тих випадках, коли в парламенті немає більшості якої-небудь партії і політичні партії не домовились про утворення коаліційного уряду, монарх може грати більш самостійну роль в підборі кандидатури прем'єр-міністра /так іноді буває в Бель­гії, Данії, Нідерландах/.

У парламентській монархії глава або не має права вето по відношен­ню до прийнятих парламентом законів і повинен підписувати їх, на­віть коли в нього є особисті заперечення /Японія/, або не застосо­вує його /більш трьохсот років монарх не застосовував вето у Вели­кій Британії, в результаті чого склалася конвенційна норма незастосування вето/.

Таким чином, в конституційних монархія розвинених індустріаль­них держав представницька демократія діє без усяких обмежень. Монарх є не тільки даниною традиції, не тільки зовнішньо яскравим атрибу­том, але й символом і верховним арбітром нації, що стоїть над пар­тійними сутичками і забезпечується єдність нації,

Практика показує, що в сучасних умовах монархія здатна не тіль­ки виступати в якості фактору стабільності і конституційної закон­ності, але й бути значною силою глибоких структурних реформ у сус­пільстві.

В сучасному світі найбільш поширений тип держави - республіка.

Це така форма правління, при якій глава держави є виборна і змінювана особа, яка отримує свій обмежений в часі мандат від представницького органу або безпосередньо від виборців.

Республіки можуть бути президентськими, парламентськими і тео­кратичними.

В президентській республіці президент обирається незалежно від парламенту, він поєднує в одній особі повноваження глави держави і глави уряду.

Посада президента впроваджена вперше в Конституції США в 1787 році, потім ця система була запроваджена в більшості країн Латинсь­кої Америки, а також Азії та Африки.

Глава держави, що володіє широкими повноваженнями в системі політичного управління, обирається незалежно від парламенту на ос­нові загального прямого /або непрямого/ і таємного голосування.

Прямий мандат народу забезпечує президенту міцну законність і певну незалежність по відношенню до парламенту і уряду, членів яко­го він сам і призначає. Для завоювання президентського мандату по­літику, як правило, необхідна підтримка досить впливової політич­ної партії. Зі складу цієї ж партії призначаються і члени уряду. Міністри несуть відповідальністьза свою діяльність тільки перед президентом і не можуть бути звільнені у відставку шляхом вотума недовіри в парламенті.

В президентській республіці, де жорсткий розподіл на законодав­чу, виконавчу та судову владу, створюються сприятливі умови для кон­центрації широких повноважень в руках виконавчої влади, і передовсім президента. Президентська влада – головна ланка державного керів­ництва.

За дотримання конституційної законності уряд у президентській республіці більш стабільніший, а парламент і правова система воло­діють значною незалежністю від виконавчої влади.

В умовах демократії і за президентською системою керування є досить повноважень для того, щоб контролювати дії президента і його уряду. І хоча президент не несе відповідальності перед парламентом, однак у випадку порушення президентом Конституції своєї країни він може бути притягнутий до карної відповідальності при дотриманні особ­ливої процедури - імпічменту.

Таким чином, основними ознаками президентської республіки як форми правління,є:

а/ президент уособлює собою главу держави, в його руках концент­рується виконавча влада, тобто він глава держави і глава уряду;

б/ президент виступає символом єдності та цілісності держави;

в/ уряд формується президентом, і тільки йому належить право його розпуску або усунення з посади того чи іншого міністра;

г/ парламент позбавлений права контролюза діяльністю уряду та його відставки;

д/ повноваження і компетенція президента залежить від певної розстановки політичних сил суспільства, традицій кожної держави, рівня політичної культури народу, чинних конституційних норм;

є/ президентська влада посідає визначений правовий статус, що має різні форми /наприклад, правовий інститут вето, призначений для підтримання "конституційного балансу" між президентом і законодав­чими інститутами влади/.

В XX столітті виник такий тип держави як суперпрезидентська республіка, коли в руках президента концентруються дуже великі пов­новаження. Така тенденція виявилась в країнах Латинської Америки.

Окрім президентської в сучасному світі існує напівпрезидентськасистема державної влади. Ціла низка країн /Греція, Фінляндія, Франція, Польща, Румунія, Індія, Пакистан, Монголія та ін./ запро­вадили у себе саме цю систему. Так, наприклад, французький прези­дент обирається прямим голосуванням усього населення країни на 7 років. Він призначає прем'єр-міністра, який формує кабінет, підзвіт­ний і президенту, і парламенту. І хоча прем'єр-міністр є керівником уряду, головує на його засіданнях сам президент, при цьому президент має право призначити прем'єром будь-якого політичного лідера неза­лежно від того, є він представником парламентської більшості чи ні.

Якщо парламент висловлює вотум недовіри уряду, прем'єр-міністр повинен подати президенту заяву про відставку уряду.

Напівпрезидентська система державної влади, що поєднує в собі елементи президентської та парламентської систем, передбачає наяв­ність сильної президентської влади і в той же час наявність уряду, підзвітного парламенту.

Парламентська республіка – форма державного устрою, за якого влада здійснюється через постійно діючий професійний орган - парла­мент.

Важливим принципом парламентської системи є те, що уряд фор­мується лідером партії, яка одержала перемогуна парламентських виборах, і він же /уряд/ несе відповідальність перед законодавчим органом влади – парламентом. Парламент контролює діяльність уряду. У випадку, коли більшість депутатів голосує за вотум недовіри уряду, він у повному складі йде у відставку. За такого підходу уряд знаходиться при владі тільки до того часу, поки він має підтримку парламентської більшості.

Іншим важливим принципом парламентської системи є те, що главою вищої виконавчої влади згідно конституції є прем'єр-мі­ністр, а не глава держави. На відміну від більшості держав Азії, Африки, Америки, де переважають президентські форми правління, в Європі віддається перевага класичній парламентській республіці, а також парламентській монархії.

Батьківщиною класичного парламентаризму як такої системи взаємодії суспільства та держави, за якої парламент з самого по­чатку відігравав провідну роль у здійсненні державно-владних функ­цій, є Британія на межі ХVIІ- ХVIІI ст.ст. Сьогодні парламентські системи діють в таких державах, як ФРН, Австрія, Швейцарія, Іта­лія, Португалія, Угорщина, Ізраїль, Сингапур, а також у європейсь­ких конституційних монархіях і Японії.

Ще одним важливим принципом парламентської системи є резуль­тат виборів, які справляють самий безпосередній вплив на склад уряду: або уряд формується з партії, яка має більшість місць у парламенті, або представників партії, що об’єдналися в коаліцію для утворення блоку парламентської більшості, або уряд згідно пар­тійного списку складає меншість і його перебування при владі за­лежить від інших партій у парламенті. За парламентської системи прем’ер-мініcтр,будучи главою вищої виконавчої влади, не є гла­вою держави. Цю посаду посідають президенти та монархи. За парламетської системи глави держав володіють вельми обмеженими, але важливими повноваженнями /можуть розпустити парламент, призначити нові парламентські вибори, доручити політичному лідерові сформувати уряд/, але вони не мають права скасувати будь-які рішення парламен­ту й уряду. Президент не має права вето на дії парламенту й уряду.

В таких країнах, як ФРН, Італія, Індія, Греція, Ізраїль, Син­гапур та інші президента обирає парламент, а в Австрії, Ірландії, Португалії президента обирають всенародним голосуванням.

В цілому за парламентської системи президент /або монарх/ виступає в якості вищого арбітра у взаємовідносинах між різними політичними партіями. Він сприймається як позапартійний вищий державний діяч, що символізує загальнонаціональну єдність, га­рантію законності дій державної влади, представляє свою країну в протокольних заходах і церемоніях./Так, згідно ст.56 Конституції Іспанії," король - глава держави, символ її єдності і спадкоємнос­ті, арбітр й примиритель у повсякденній діяльності державних орга­нів,- здійснює вище представництво Іспанії в міжнародних відносинах.." Таким чином, в умовах парламентської системи глава держави не має повноважень у формуванні державної політики. Провідними політичними інститутами у такій системі залишаються партії, парламент, підзвіт­ний йому уряд на чолі з прем'єр-міністром, який є главою виконавчої влади і лідером своєї партії.

Своєрідною формою державного правління, за якої влада зосеред­жена у духовенства або глави церкви, є теократія /від грецьк. theos – бог, kratos – влада/ - форма державного правління, за якої безпосе­реднім носієм влади є бог, а її реалізація здійснюється безпосеред­ньо духовенством, главою церкви. Теократичні держави відомі з давнини /Іудея у У-І ст.ст. до н.е., середньовічні халіфати, правління імама Шаміля у Чечні у XIX cт., Папська область до об’еднання Іта­лії у І870/. До приєднання Тибету до КНР у 1951 р. Далай-лама /гла­ва ламаїстського духовенства/ очолював і світську /мирську/ владу в Тибеті.

Прикладом сучасної теократичної держави є держава -місто Ваті­кан, де влада римського папи має необмежений характер... Папа - ви­щий керівник римсько-католицької церкви - одночасно є і главою дер­жави. Ідея теократії /"священної держави"/ сформульована в ісламі, і в сучасних умовах теократичні тенденції в ісламському світі знов набирають силу. В деяких державах позиції мусульманського духовенст­ва значно посилились. Так, в Ірані після революції 1979р., була про­голошена Ісламська Республіка Іран, де влада в державі перейшла до шиітського керівництва на чолі з аятоллою Р.М.Хомейні. Теократичні тенденції стали домінуючими в системі державної влади, активізуєть­ся діяльність партій та політичних організацій ісламського фундаменталізму. Регламентація усіх сторін громадського та особистого життя вимагає, зокрема, від жінок знову носіння ісламського одягу, запроваджується система ісламського судочинства, яке засноване на вимогах Корану та шаріату. Шаріат – це звід мусульманських релі­гійних, побутових, карних і громадських законів. Заохочується го­нінняіноверців і т.п. Вплив ісламського фундаменталізму від­бивається на політичних процесах таких держав, як Алжир, Єгипет, Афганістан, Таджикістан, у Чечні та Дагестані /Російська Федера­ція/.

" Громадянське суспільство – суспільство громадян із високим рів­нем економічної, соціальної, політичної, культурної і моральної влас­тивостей, яке спільно з державою утворює розвинені правові відноси­ни; суспільства рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага" /Див,: Політологічний енциклопедичний словник.-К.,1997.-С.79/.

Найвидатніші представники громадської думки різних історичних епох виділяли характерні риси громадянського суспільства: 1/ розви­ток громадянського суспільства пов'язувався з подоланням жорстких меж /рамок/ станово-феодального устрою, з появою капіталістичних виробничих відносин; 2/ громадянське суспільство пов'язане з істо­рично склавшимися формами держави, є силою, яка постійно знаходить­ся у протиріччі з державою, діалектичній єдності; З/ в межах гро­мадянського суспільства неминуче зростає значення особистості дер­жави, яка перетворюється з підлеглого у громадянина; 4/ громадян­ське суспільство через механізми влади /політичної та економічної/, через структури громадської свідомості стає додатковим важілем тис­ку на індивіда.

Демократія втілюється в інститутах, відносинах, культурі, які коріняться у своїй першооснові - громадянському суспільстві, у сис­темі соціальнихзв'язків, громадської поведінки. Вони створюють ба­гатошаровий пласт відносин поза сферою політики, яка пов'язує різ­ні групи людей за інтересами. Саме в цій системі соціальної взаємо­дії інтереси структуруються і, таким чином, створюється база для фор­мування великих і малих соціальних спільнот і відповідних до них інститутів громадянського суспільства: об'єднань, союзів, асоціа­цій, клубів і т.д.

Інститути громадянського суспільства створюють свого роду вузли живої тканини суспільного організму. Соціальні зв'язки об'­єднують громадян у цілісну спільноту, спонукаючи їх до усвідомлення свого місця в суспільстві, своїх громадянських прав і обов'язків, до створення механізмів узгодження та координації різних інтересів.

Весь світовий історичний досвід доводить: рівень розвитку де­мократії залежить від того, в якій мірі розвинуте грома­дянське суспільство, а стабільність демократичного процесу – від того, в якій мірі політичні інститути відбивають потреби громадян­ського суспільства, своєчасно реагують на процеси, які відбуваються.

Економічною основою громадянського суспільства є багатоуклад­на економіка, різноманітні форми власності, ринкові відносини, які регулюються; політичною – розподіл влад, децентралізація влад­них повноважень; політичний плюралізм, доступ громадян до участі у державних та громадських справах, верховенство закону і рівність усіх перед ним; духовною – відсутністю монополії однієї ідеології і світогляду, свобода совісті, цивілізованість, найвища духовність та моральність.

Характерними ознаками громадського суспільстває:

-наявність в суспільстві вільних власників засобів виробництва;

-розвинутість та розгалуженість демократії;

-правова захищенність громадян;

-визначенийрівень громадської культури;

Принципами функціонування громадського суспільстває:

-приватна власність на засоби виробництва;

-індивідуальна свобода та самостійність особистості;

-народний суверенітет, верховенство і повновладдя народу;

-поінформованість громадян про діяльність держави та суспільтва;

-свобода формування громадської думки;

-справедливість законів та неухильне їх виконання. /Див.:Мальцев В. А. Основы политологии.-М.,1997,с.334/.

У політичному житті громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі у державних та громадських справах. Держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю при безу­мовному верховенстві закону, який прийнятий демократично, і рівнос­ті усіх перед законом, тобто існує правова держава, де реалізовані громадянські права людини на рівні міжнародно визнаних норм: 1/виключення будь-якої дискримінації з національно-етнічних, політич­них, релігійних, статевовікових ознак; 2/надійний законодавчий захист особистості та гідності громадянина; недоторканість його жит­ла і майна, свобода обрання фаху, визначення місця проживання; виїзду та в’їзду в країну; таємності листування та телефонних розмов, свободи слова, друкування та інформації; З/ вільне само­визначення людини в її світогляді та духовних інтересах; 4/ всебічний захист громадянських прав з боку судових органів та громадських організацій.

Громадянське суспільство є основою і передумовою правової держави.

Правова держава – тип держави, основними ознаками якої є зв’язаність правом, верховенством закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і держави /Див.: Політологічний енциклопедичний словник.К.,1997, с.281/.

Цінностний зміст ідеї правової держави є у створенні такої системи державно-правових відносин, яка б забезпечувала примат права, у всіх сферах громадських відносин, рівність особистості та держави, постійний контроль народу за діяльністю державних органів, механізми їх відповідальності перед суспільством. Сус­пільство повинно засновувати на правових принципах, при яких державна влада підкорена йому, пов’язана з цими принципами. Од­ним з таких принципів є забезпечення інтересів особистості, її захист від будь-яких замахів. Деформації громадського розвитку починаються там, де порушуються приорітети і на чільне місце ставиться держава як найвпливовіша цінність, а людині та її інтересам відводиться місце підлеглого. Зрушення приорітетів у відносинах "держава-особистість" неминуче веде до формування то­талітарних режимів. Колишня радянська держава мала неправовий характер, саме в ній проявився правовий нігілізм, як елемент ідеології і політики тоталітарної держави: 1/ в існуванні інс­титутів, які стоять понад законом; 2/ в позиції “вождів” більшо­визму: законно все, що служить інтересам партії; 3/ в підході до права як відживаючої, збиткової форми регулювання громадсь­ких відносин; 4/ в ототожненні права з свавіллям; 5/ визнанні "революційної доцільності" та "революційної правосві­домості" вище закону; б/ у волюнтаризмі законотворення, коли закон носив часом злочинний характер.

Віковий досвід державно-політичного розвитку допоміг вия­вити принципи, які відмежовують особистість від свавілля держа­ви та її органів. До основоположних принципів правової держави можна віднести наступні:

1/Панування закону у всіх сферах громадського життя.

На мові практики це означає посилення гарантій прав і свобод громадян, що можна здійснити на шляхах діяльності державних органів, політичних партій і громадських організацій на суворо правовій основі. Під законом мається на увазі не будь-який нормативний акт, а тільки той, що приймається Вищим органом законодавчої влади – парламентом. Верховенство Права – це необхід­на умова для нормальної життєдіяльності кожної людини і благо для усього суспільства. Завдання права - "працювати" на зміц­нення влади, яка забезпечує поширення і поглиблення свободи.

Завдання влади – дотримуватися законності. Аксіома правової держа­ви: найкращі закони ніколи не будуть працювати, якщо ті, для кого вони створені, не вміють ними користуватися.

2/ Пов'язаність законом самої держави та її органів: держава, яка видала закон, не має права сама його порушувати. Безсилля наг­лядаючих інстанцій і прагнення відомства діяти, не рахуючись з законом - показники кризи державного механізму. Цей принцип проти­стоїть будь-яким формам свавілля, бюрократії, вседозволеності. В правовій державі не повинно бути місця монополії або диктату управ­лінської системи, партії функціонують в умовах демократизму та ба­гатопартійності. Єдиним джерелом влади є суверенна воля народу.

З/ Непохитність свободи особистості, її прав та інтересів, честі і гідності, _їх охорона та гарантованість.

В правовій державі всім суб'єктам права повинна бути забезпе­чена реальна можливість захисту своїх прав у судовому порядку. Пра­вова держава, виконуючи свої функції, покликана створювати сприятливі умови для зростання моральних, духовних цінностей, ствердженню в сус­пільстві доброти, порядності, милосердя, чесності та інших моральних властивостей і якостей особистості.

Однією з важливих гарантій охорони, захисту та повної реалі­зації прав та законних інтересів особистості в правовій державі є вся система заходів – економічних, соціальних, правових, організа­ційних та ідеологічних, які повинні створювати надійний базис і за­безпечувати непохитність прав та свобод. В правовій державі настає дійсна рівність і однакова залежність кожного члена суспільства не від чийогось розсуду, а тільки від закону, і ніхто не має права вставати вище закону.

4/ Взаємна відповідальність держави і особистості. Немисли­ма правова держава без чітких юридичних мір відповідальності поса­дових осіб, всіх ешелонів державного керівництва. Не менш важливим фактором правової держави є і відповідальність населення. Саме пос­лаблення почуття відповідальності у чималої частини населення є глибинною причиною громадської кризи, яка затяглася. Держава повин­на бути відповідальною перед особистістю, тому що раніше тільки особистість була відповідальною перед державою.

Створюючи правову державу, переходячи від адміністративно-ко­мандної системи та наказових норм до початку правової організації державності, у визнанні індивіду суб'єктом права, до права як основної форми суспільних відносин, можна говорити про правовий характер відносин між особистістю і державою, їх взаємних обов'язках і юри­дичних гарантіях.

5/ Наявність ефективних форм контролю і наглядуза здійсненням законів та інших нормативно-юридичних актів. Форми контролю в країні: суд, прокурорський нагляд, арбітраж, конституційний нагляд. Провід­на роль у розв'язанні протиріч, які виникають у різних сферах життя, повинен відігравати суд. Він будує свою діяльність у відповідності з такими демократичними принципами, як незалежність, колегіальність, гласність, презумпція невинності, протиборство і рівність сторін, право оскарження прийнятого рішення. Поряд з державними системами органів влади і управління формування правової держави припускає і подальший розвиток самоуправління народу в різних сферах життя. Воно також виключає можливість зосереджування влади в будь-якому одному органі або організації.

Таким чином, загальна суттєва риса становлення правової держави в різних країнах – це рух людства до свободи, усвідомлення прагнен­ня приборкати /загнуздати/ державу, примусити її поважати закони та права людини. Суспільство – природній фундамент держави. Затверджен­ня громадського суспільства та правової держави – дві сторони одно­го процесу: гуманізації сучасного людського суспільства і його ци­вілізації.

Громадянське суспільство та правова держава передбачають одне одного і забезпечують умови життєздатності один одного хоч і не під­міняють, не взаємовиключають одне одного.