2015-05-15
437
6. Письмове роз’яснення особі, яка має бути поручителем його прав та обов’язків з обов’язковим фіксуванням його у відповідному протоколі. Отримання її письмової згоди стати поручителем. Ознайомлення підозрюваного, обвинуваченого зі змістом вказаного протоколу.
7. Складання слідчим, прокурором клопотання про застосування запобіжного заходу. У разі складання клопотання слідчим, надання його прокурору для погодження.
8. Ознайомлення підозрюваного з клопотанням, надання йому копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування особистої поруки, не пізніше ніж за три години до початку розгляду клопотання.
9. Звернення із відповідним клопотанням до слідчого судді місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування.
10. Забезпечення слідчим участі у судовому засіданні необхідних учасників, у тому числі підозрюваного і поручителя (поручителів).
11. Розгляд слідчим суддею клопотання про застосування запобіжного заходу та прийняття рішення щодо обрання певного запобіжного заходу.
|
|
|
12. Отримання ухвали слідчого судді про застосування особистої поруки.
13. Оголошення та негайне вручення підозрюваному копії ухвали про застосування запобіжного заходу у виді особистої поруки із складанням відповідного протоколу.
14. Письмове роз’яснення підозрюваному його обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України зі складанням відповідного протоколу.
15. Письмове роз’яснення під підпис поручителю: у вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється або обвинувачується особа; передбачене законом покарання за його вчинення; обов’язки поручителя та наслідки їх невиконання; право на відмову від прийнятих на себе зобов’язань та порядок реалізації такого права.
16. Виконання обов’язків підозрюваним та поручителем.
Підсумовуючи викладене, вважаємо, що наведені вище питання застосування одного із запобіжних заходів – особистої поруки за новим КПК України, з урахуванням їх значення у кримінальному процесі, потребують подальшого вивчення, узагальнення, доопрацювання та внесення рекомендацій або коментарів з метою однакового розуміння та практичного використання.
Список використаних джерел: 1. Кримінальний процесуальний кодекс України: закон України від 13.04.2012 № 4651-VІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/go/4651-17. 2. Загнітко А. П. Великий тлумачний словник: Сучасна українська мова від А до Я / А. П. Загнітко, І. А. Щукіна. – Д.: БАО, 2008. – 704 с.
Одержано 27.09.2012
Исследуются вопросы правового урегулирования процедуры применения личного поручительства по новому Уголовному процессуальному кодексу Украины. Автором высказываются отдельные замечания и обосновываются предложения по усовершенствованию указанной процедуры.
|
|
|
Ключевые слова: новый Уголовный процессуальный кодекс, мера пресечения, личное поручительство, поручитель.
The issues of legal settlement procedures for personal surety for the new Criminal Procedure Code of Ukraine. The author expressed some observations and justified proposals for improving this process.
Keywords: newCriminal Procedure Code precaution, personal guarantee, surety.
L
УДК 343.13(477)
Андрій Анатолійович ГЛІЄВИЙ,
доцент кафедри кримінального процесу та криміналістики
навчально-наукового інституту права та масових комунікацій
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук
Шляхи підвищення ефективності оперативно-розшукової діяльності у кримінальному процесі
Значною подією для України, стало прийняття 13 квітня 2012 року Верховною Радою України нового Кримінально-процесуального кодексу (далі новий КПК України), в якому врахований позитивний досвід роботи функціонування системи органів кримінальної юстиції та внесено чимало вимог щодо європейських стандартів регулювання кримінального процесу.
Проблема виявлення і припинення злочинів є однією з нагальних проблем, що стоять перед правоохоронними органами нашої держави. Ефективність боротьби зі злочинністю значною мірою залежить від зближення різних напрямів їх функціонування. В першу чергу, це стосується оперативно-розшукової та слідчої діяльності.
Велика кількість науковців і практиків в галузі кримінального процесу та ОРД, брала участь у розробці нового КПК України, серед яких Ю. М. Грошевий Е. О. Дідоренко, С. А. Кириченко, В. Д. Пчолкін, Б. Г. Розовський, Ю. П. Янович [1; 2, с. 611; 3] та ін. При роботі над проектом нового КПК України було внесено понад 3700 поправок [4].
Новий КПК України значно відрізняється від незмінних уявлень про кримінальний процес взагалі, через це доцільно розглянути зміни, у зв’язку з набуттям його чинності вже з 19 листопада цього року, а саме появу нового інституту – «Негласні слідчі (розшукові) дії», враховуючи, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України переліку таких процесуальних дій не містить.
Ст. 246 нового КПК України встановлює, що негласні слідчі (розшукові) дії – це різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню.
Негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.
Негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені статтями КПК України:
– ст. 271 проводити контрольовану поставку та контрольовану і оперативну закупку товарів, предметів та речовин, у тому числі заборонених для обігу, у фізичних та юридичних осіб незалежно від форми власності з метою виявлення та документування фактів протиправних діянь. Проведення контрольованої поставки, контрольованої та оперативної закупок здійснюється згідно з положеннями;
– ст. 267 негласно виявляти та фіксувати сліди тяжкого або особливо тяжкого злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами підготовки або вчинення такого злочину, чи одержувати розвідувальну інформацію, у тому числі шляхом проникнення та обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи згідно з положеннями;
– ст. 272 виконувати спеціальне завдання з розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації згідно з положеннями;
– ст. 260, 263-265 здійснювати аудіо-, відеоконтроль особи, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, електронних інформаційних мереж згідно з положеннями;
– ст. 261, 262 накладати арешт на кореспонденцію, здійснювати її огляд та виїмку згідно з положеннями;
|
|
|
– ст. 269, 270 здійснювати спостереження за особою, річчю або місцем, а також аудіо-, відеоконтроль місця згідно з положеннями;
– ст. 268 здійснювати установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу згідно з положеннями;
– ст. 275 використовувати конфіденційне співробітництво згідно з положеннями;
– ст. 273 створювати та використовувати заздалегідь ідентифіковані (помічені) або несправжні (імітаційні) засоби згідно з положеннями;
Вони проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
|
Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування злочину, або за його дорученням – уповноважені оперативні підрозділи органів внутрішніх справ [5].
Оперативно-розшукова діяльність за своїм призначенням має ті ж самі цілі, що й процесуальна, але регулюється поки що окремим Законом «Про оперативно-розшукову діяльність» [6] та іншими нормативними актами.
Разом з новим КПК України був прийнятий і Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям кримінально процесуального кодексу України» який вніс зміни до низки законодавчих актів України зокрема до Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність. Але статтею 5 «Про підрозділи, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність» визначено, що оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами. Абзац одинадцятий регламентує, що проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.
Ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» вступає в суперечку з новим КПК України, де вказано « проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий ». Це питання потребує врегулюванню на законодавчому рівні.
|
|
|
Основними компонентами оперативно-розшукового процесу є оперативно-розшукова діяльність уповноважених на те законом суб’єктів і правові відносини (оперативно-розшукові правовідносини), що виникають між ними у ході цієї діяльності.
Новий КПК України відрізняється від звичних уявлень про кримінальний процес. Він не просто містить низку інститутів, які являють нову струмінь, а й передбачає інноваційні процедури, які створюють нову парадигму застосування оперативно-розшукової діяльності в кримінально-процесуальному доказуванні [2].
Відповідно до чинного КПК України негласні слідчі (розшукові) дії не відокремлюються від інших слідчих дій та регулюються у загальному порядку, передбаченому КПК України, хоча є очевидним, що вони потребують спеціального врегулювання.
У Новому КПК України містяться багато очікуваних науковцями та практиками новел. Найбільш істотні новели включають до себе – можливість використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі.
Необхідно звернути увагу на допустимість, одержаних у результаті проведення тієї чи іншої негласної слідчої (розшукової) дії, доказів у кримінальному провадженні.
Так, ст. 252 визначено порядок фіксації ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій. Зокрема, визначено, що фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим цих Кодексом. За результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії складається протокол, до якого в разі необхідності долучаються додатки. Тобто процедура проведення негласної слідчої (розшукової) дії стане легшою для проведення, а відповідно спроститься використання документів, складених за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, порівняно з оперативно-розшуковими діями. А це означає, що негласна слідча (розшукова) дія стане звичайною процесуальною дією та буде повноцінно використовуватися нарівні з уже звичними слідчими діями [7].
В. І. Зажіцкій вважав, що фактичні дані, отримані оперативно-розшуковим шляхом, можуть стати змістом доказів у кримінальній справі при суворому виконанні відповідних вимог кримінально-процесуального закону. Надалі В. І. Зажіцкій змінив свою позицію і прийшов до висновку, що при здійсненні оперативно-розшукової діяльності виявляються не докази, а сліди злочину, і вже вони можуть стати змістом доказів, якщо увійдуть в кримінальний процес за допомогою законних джерел і законними способами [8].
Так, О. М. Бандурка відзначає, що при цьому «слідчий може помітити в матеріалах і такі важливі для слідства деталі, на які оперативні працівники не звернули увагу, краще бачити так звану судову перспективу. Таким чином, він може висловити оперативному працівнику думку про готовність оперативних матеріалів до реалізації, про необхідність одержання додаткових матеріалів, без яких неможливо прийняти рішення про по рушення кримінальної справи, про перевірку окремих даних» [9].
На підставі ст. 256 нового КПК України протоколи щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аудіо- або відеозаписи, фотознімки, інші результати, здобуті за допомогою застосування технічних засобів, вилучені під час їх проведення речі і документи або їх копії можуть використовуватися в доказуванні на тих самих підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування.
Частина 2 вищевказаної статті вказує на те, що особи, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення, можуть бути допитані як свідки. Допит цих осіб може відбуватися із збереженням у таємниці відомостей про цих осіб та із застосуванням щодо них відповідних заходів безпеки, передбачених законом.
Оскільки перевірка і оцінка доказів відбуваються на стадії досудового розслідування, то вони формулюються і допускаються слідчим. Але статус отриманих в ході ОРД фактичних даних не зовсім визначений, що доволі часто буде провокувати виникнення перешкод на шляху їх використання у вигляді доказів.
Причин такому стану речей декілька. По-перше, процедура складання протоколу за наслідками проведення оперативно-розшукової дії не прописана, а отже, невідомо хто саме і по якій формі має складати такий протокол. По-друге, результати ОРД не представляються, якщо неможливо забезпечити безпеку суб’єктів (учасників) оперативно-розшукової діяльності у зв’язку з поданням і використанням даних результатів у кримінальному процесі; якщо їх використання в кримінальному процесі створює реальну можливість розголошення відомостей про використовувані або використаних при проведенні негласних оперативно-розшукових заходів силах, засобах, джерелах, методах, про штатних негласних співробітників і про осіб, що надають їм сприяння на конфіденційній основі, а також про організацію і тактиці проведення оперативно-розшукових заходів, віднесених законом до державної таємниці.
Реалізація оперативно-розшукової інформації є підсумковим етапом розкриття злочину. Саме від її тактично правильного проведення залежить успіх притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Однак раптовий і динамічний характер проведення реалізації виключає допущення помилок на даному етапі, оскільки вони можуть призвести до втрати доказів і переховування злочинців від органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду. У зв’язку з цим набуває особливого значення розробка організаційно-тактичних основ реалізації оперативно-розшукової інформації [10].
Ще одне з немало важних питань по підвищенню шляхів ефективності функціонування нового інституту КПК України – «Негласні слідчі (розшукові) дії», перепідготовка існуючого штату слідчих Міністерства внутрішніх справ України. Їх навчання методів та тактики проведення негласних слідчих (розшукових) дій
Безсумнівно новий інститут КПК України – «Негласні слідчі (розшукові) дії», не є досконалим, і зміни ще будуть вноситися під час правозастосовної діяльності. Ці положення нового КПК України та пов’язані із ним зміни до інших Законів України, зробили важливий крок у напрямі утвердження верховенства права і розбудови України, як правової та демократичної держави.
Список використаних джерел: 1. Дидоренко Э. А. Процессуальный статус ОРД в уголовном судопроизводстве: монография / Э. А. Дидоренко, С. А. Кириченко, Б. Г., Разовский. – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – 74 с. 2. Пчолкін В. Д. Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства / В. Д. Пчолкін, Ю. П. Янович // Форум права. – 2011. – № 4. – С. 611–616 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/fp/2011-4/11pvdkpz.pdf. 3. Грошевий Ю. М. Кримінально-процесуальні аспекти оперативно-розшукової діяльності / Ю. М. Грошевий, Е. О. Дідоренко,
Ю. П. Розовський // Право України. 2003. – № 1. – С. 73–78. 4. Верховна Рада ухвалила новий Кримінальний процесуальний кодекс [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ua.fru.org.ua/verxovna-rada-uxvalila-novij-kriminalnij-procesualnij-kodeks/. – Офіційний сайт Федерації роботодавців України. – 13.02.2012. 5. Кримінально-процесуальний кодекс України: прийн. Верховною Радою України законом від 13.04.20012 № 4651-VI. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінально процесуального кодексу України» № 4652–VI від 13.04.2012. – Х.: Право, 2012. – 392 с. 6. Про оперативно-розшукову діяльність: закон України від 18.02.1992 № 2135-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – ст. 303. 7. Фаринник В. Негласні слідчі (розшукові) дії [Електронний ресурс] / Василь Фаринник. – Режим доступу: http://www.yurincom.com/ ua/analytical_information/?id=11841/. – 10.07.2012. 8. Зажицкий В. И. Закон об оперативно-розыскной деятельности не идеален / В. И. Зажицкий // Советская юстиция. -1993. – № 5. – С. 20–26. 9. Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність: підручник. – Ч. 1 / О. М. Бандурка. – Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. – 293 с. 10. Лисенко А. М. Реалізація оперативно-розшукової інформації у відношенні осіб, що вчиняють злочини, пов’язані з терористичною діяльністю / А. М. Лисенко // Форум права. – 2011. – № 1. – С. 581–585 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2011-1/11lamztd.pdf.
L
УДК 343.13(477)
Геннадій Іванович Глобенко,
заступник начальника кафедри кримінального процесу
факультету з підготовки слідчих
Харківського національного університету внутрішніх справ,
кандидат юридичних наук, доцент
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ
У ВИГЛЯДІ ДОМАШНЬОГО АРЕШТУ
Розглянуті процесуальні особливості застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та запропоновані рекомендації стосовно вдосконалення кримінального процесуального законодавства.
Ключові слова: кримінальне провадження, процесуальний примус, запобіжні заходи, домашній арешт.
Конституція України [1] визнала права і свободи людини найвищою соціальною цінністю. Для реалізації даного положення проводяться радикальні реформування в різних галузях права. Гуманізація кримінальної політики держави потягла за собою лібералізацію кримінально-процесуального закону. Так, Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) [2] вніс суттєві зміни до існуючої системи заходів кримінально-процесуального примусу. Не оминули вони і таку важливу складову, як запобіжні заходи. Так, були виключені підписка про невиїзд, порука громадської організації або трудового колективу, нагляд командування військової частини. У свою чергу з’явилися нові запобіжні заходи, що можуть бути застосовані під час кримінального провадження: особисте зобов’язання, домашній арешт. Для вітчизняного кримінального процесуального законодавства особливої уваги заслуговує домашній арешт.
Слід зазначити, що домашній арешт, як запобіжний захід передбачався ст. 416 Статуту кримінального судочинства 1864 р. [3]. У дореволюційній Росії такі науковці, як С. І. Вікторський, М. В. Духовський, А. Ф. Кістяковський, В. Д. Кузьмін-Караваєв, П. І. Люблінський, В. К. Случевський, І. Я. Фойницький зверталися до теми домашнього арешту, але їх дослідження обмежувались лише коментуванням окремих положень. У радянські часи та на пострадянському просторі до теоретичних і практичних питань застосування досліджуваного запобіжного заходу у своїх працях зверталося багато науковців, серед яких Ф. Н. Багаутдінов, К. Т. Балтабаєв, В. П. Божьєв, Б. Б. Булатов, З. Д. Єнікєєв, З. З. Зінатуллін, П. А. Лупинська, В. Ю. Мєльніков, В. А. Михайлов, Ю. Г. Овчінніков, О. П. Рижаков, В. І. Сергєєв, М. С. Строгович, О. П. Кучинська. Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій окремі питання застосування домашнього арешту залишаються недостатньо вирішеними, що у свою чергу може негативно позначитися на його застосуванні в Україні.
Законодавство багатьох держав світу передбачає застосування домашнього арешту як запобіжного заходу. Зокрема, він передбачений у таких країнах, як Білорусія, Казахстан, Латвія, Литва, Німеччина, Росія, Швеція та в багатьох інших. Однак, практика його застосування в цілому у порівнянні з іншими запобіжними заходами є не значною, що призводить до деяких ускладнень. У зв’язку з цим О. П. Кучинська не безпідставно зауважує, що мова йде про досить «молоду» інституцію, яка потребує подальшої детальної розробки [4, с. 18]. У свою чергу кримінально-процесуальне законодавство Киргизьської Республіки, Республіки Узбекистан не передбачає даного запобіжного заходу. Федеральні правила кримінального судочинства США також не передбачають домашнього арешту як запобіжного заходу, однак не виключається наявність такого запобіжного заходу у законодавстві окремих штатів.
|
Запобіжний захід у вигляді домашнього арешту застосовується, коли обмеження свободи підозрюваного, обвинуваченого іншими запобіжними заходами недостатньо для попередження неналежної поведінки, але в силу певних обставин можливо обійтись без тримання під вартою. Про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слідчий складає клопотання. Воно має бути вмотивованим та містити обставини, які б підтверджували неможливість обрання більш м’яких запобіжних заходів (ч. 1 ст. 184 КПК України). Тому, при обранні даного запобіжного заходу мають бути обрані найбільш ефективні обмеження які дійсно необхідні у кожному конкретному випадку та відповідати меті його застосування. Разом з тим, підозрюваний, обвинувачений не може бути обмежений у праві користуванням телефонного зв’язку для виклику швидкої допомоги, працівників правоохоронних органів, аварійно-рятувальних служб у випадках виникнення надзвичайних ситуацій, а також для спілкування з слідчим та контролюючим органом. Також слід враховувати вік і стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого. Оскільки, з врахуванням цього місцем їх утримання під домашнім арештом може бути лікувальний заклад Тому зазначення конкретних обмежень суд повинен мотивувати. Токійські правила прийняті 14 грудня 1990 р. Резолюцією 45/110 Генеральної Асамблеї ООН передбачають принцип мінімального втручання при застосуванні заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням. Конкретні обмеження для підозрюваного (обвинуваченого) мають бути сформульовані в чіткій формі, і їх кількість за можливістю зводиться до мінімуму (п. 2.6, 12.2). У процесі застосування не пов’язаних з тюремним ув’язненням заходів повинно дотримуватися право обвинуваченого на особисте життя, а також право на особисте життя його сім’ї (п. 3. 11 Правил) [7].
Домашній арешт може бути застосовано виключно до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за вчинення якого кримінальним законом передбачено покарання у виді позбавлення волі (п. 11 ст. 51 КК України). У випадках, коли стаття КК про певний злочин не передбачає покарання у виді позбавлення волі, домашній арешт не застосовується. Коли підозрюваний, обвинувачений не має постійного місця проживання на території України, особа його не встановлена, застосування домашнього арешту виключається.
В юридичній літературі існують різні погляди науковців щодо методів нагляду за підозрюваним, обвинуваченим при обранні досліджуваного запобіжного заходу. У цьому контексті найбільшої уваги заслуговує точка розу Ю. Г. Овчіннікова, який вищезазначені методи поділяє на два види: а) без застосування спеціальних технічних засобів; б) з застосуванням технічних засобів. Зокрема, до способів контролю без застосування технічних засобів науковець відносить: а) раптові періодичні телефонні дзвінки або покладення обов’язку на «арештованого» телефонувати до органів досудового розслідування; б) перевірки за місцем проживання з правом безперешкодного входження до житлового приміщення; в) проведення слідчої дії – накладення арешту на поштові відправлення [8, с. 7]. Звертає на увагу те що, подібні методи контролю, передбачені ч. 5 ст. 181 КПК України.
Щодо застосуванням технічних засобів контролю за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого який перебуває під домашнім арештом, працівники органів внутрішніх справ України мають право використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК України). Так, відповідно до ч. 1 ст. 195 КПК України, застосування електронних засобів контролю полягає у закріпленні на тілі підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати його місцезнаходження. У зв’язку з цим зазначимо, що пункт 23 перехідних положень КПК України рекомендує Міністерству внутрішніх справ України протягом трьох місяців з дня його опублікування розробити та затвердити положення про порядок застосування електронних засобів контролю. В цьому контексті, звертає на увагу і інше положення ч. 1 ст. 195 КПК України, що стосується обов’язку слідчого або працівника органу внутрішніх справ під розпис роз’яснити підозрюваному, обвинуваченому про наслідки зняття або неправомірного втручання в роботу електронного пристрою з метою ухилення від контролю. Однак, чинне законодавство України з цього проводу ніякої відповідальності не передбачає.
Отже, в нашій державі вирішується питання щодо застосування таких засобів контролю, які досить давно та успішно застосовуються в багатьох зарубіжних країнах. Так, наприклад, у Швеції здійснюється інтенсивний нагляд з застосуванням електронного моніторингу, який полягає у тому, що на особу, за якою встановлено нагляд, закріплюється манжет зі спеціальним передавачем, що направляє радіосигнали на комп’ютер. До комп’ютера внесено режим для кожного підозрюваного, обвинуваченого: навчання, робота, дім, маршрути пересування тощо. У випаду порушення спрацьовує сигналізація. Впровадження такої системи спостереження в Швеції обійшлось в 20 млн доларів. Також значні витрати потрібні на обслуговування такої системи [8, с. 78].
Порядок реалізації певних правообмежень, що встановлені для підозрюваного, обвинуваченого при обранні до них запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, а також контролю за їх виконанням не може бути врегульовано шляхом внесення змін та доповнень до КПК України. Ці питання мають бути вирішені в іншій нормативній базі з закріпленням не лише положення забезпечення належного контролю, але і яким чином повинні бути гарантовані права та законні інтереси осіб, до яких буде застосовано досліджуваний запобіжний захід. Крім цього у кримінально-процесуальній науці досить не повно сформульоване поняття та мета домашнього арешту, не досліджені підстави і умови обрання даного запобіжного заходу, а також не визначено співвідношення понять «обмеження» і «заборона».
Отже, процесуальний порядок обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, як і інститут запобіжних заходів в цілому, потребують подальшого теоретичного дослідження та удосконалення. Ця робота є лише одним з кроків у напрямку дослідження окресленого питання і визначає подальші напрямки з удосконалення процедури застосування запобіжних заходів у кримінальному судочинстві.
Список використаних джерел: 1. Конституція України: від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996 – № 30. – Ст. 141. – Із змін. та допов. 2. Кримінальний процесуальний кодекс України: від 13.04.2012 № 4651-VІ // Голос України. – 19.05.2012. – № 90–91. 3. Устав уголовного судопроизводства. Систематический комментарий / при участии: А. О. Кони, В. К. Случевского и др.; под общей ред. проф. М. Н. Гернета. – М.: Изд. М. М. Зива; Т-во Типографии А. И. Мамонтова, 1914. – Вып. III. – 944 с. 4. Кучинська О. П. Домашній арешт як запобіжний захід в кримінально-процесуальному законодавстві / О. П. Кубинська // Адвокат. – 2010. – № 7 (118). – С. 17–19. 5. Безлепкин Б. Т. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации (постатейный). –
2-е изд., перераб. и доп. / Б. Т. Безлепкин. – М.: Велби, 2003. – 776 с. 6. Уголовно-процессуальный кодекс Российской федерации: от 18.12.2001 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.up-kodeks. – С изм. и доп. от 15.01.2011. 7. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь: от 16.07.1999 [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.pravo.by/webnpa/text.asp?RN= HK9900295. 8. Минимальные стандартные правила Организации Объединенных наций в отношении мер, не связанных с тюремным заключением (Токийские правила): принят. 14.12.1990 Резолюцией 45/110 Ген. Ассамблеи ООН [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://ukrprison.org.ua/ index.php?id=120323689. 9. Мельников В. Ю. Проблемы применения домашнего ареста как меры пресечения / В. Ю. Мельников // Журнал российского права. – 2007. – № 3. – С. 72–82. 10. Овчинников Ю. Г. Домашний арест как мера пресечения в уголовном процессе: автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Овчинников Ю. Г. – Омск, 2006. – 22 с.
