2015-08-12
943
Одну з першорядних тем лірики Лесі Українки становить тема призначення поетового і роль поетичного слова. Ні один з великих поетів не обходив цієї теми. Горацій, Гете, Пушкін, Шевченко, Міцкевич і не один десяток з менших залишили нам свої думки та сумніви з приводу своєї відповідальної, то солодкої, то гіркої поетичної роботи. У Лесі Українки ця тема набуває особливої, виключної важливості, – і займає в її ліриці відповідно велике місце. З 180 поезій ліричних, що їх уміщено в «Творах» Лесі Українки, більш ніж 40 поезій торкаються цієї теми. Треба думати, що для цього є дві причини: одна – ширша – це той безпорадний, майже безнадійний стан українського життя, що його сучасником була поетка, і була його співцем, отже й не могла не ставити перед собою відповідального питання, що ж робити серед цієї безпорадності поетові; друга – вужча, особиста -це те почуття великих обов’язків, що їх мусіла рахувати за собою Леся Українка, як за письменником ще молодої та небагатої літератури, яка вимагає сумлінного собі служіння.
Багато є поетів, що дивляться на свій поетичний дар, як на якусь щасливу нагороду долі, як на виняткове право ставити себе вище оточення та «юрби». Нічого подібного самою природою речей не могло бути в Лесі Українки. Перш за все, в молодих віршах особливо, вона завжди повна сумнівів відносно свого «діла».
В ранніх своїх поезіях Леся Українка часто говорить про свої «пісні», що будуть літати «по світі широкому» та питати між людьми, «де схована доля незнана». У неї є своя «муза» – дух натхнення, який приходить до неї, в якого вона постійно просить поради й допомоги; погодимося з цим невинним поетичним символом, прищепленим ще з дитинства, тим більш, що ця «муза» ставить перед поезією Лесі, як побачимо, дуже реальні завдання. Але вже дуже рано, в поезії «Божа іскра» (року 1895 чи 1896; точніше дати не маємо) Леся розриває рішуче з «тихими мотивами» та «солодкими співами» і розуміє свій поетичний дар тільки як «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар».
Не можна прибільшити значення цього моменту в творчому шляхові Лесі Українки, остільки він важливий і характерний для неї. З цього часу між нею і звичайними письменниками, що «пописують», щоб читачі «почитували» – ціла безодня. Треба тільки взяти на увагу ввесь складний комплекс умов, що в них готувалася Леся для ролі письменника, – науку материну, вплив дядька М. П. Драгоманова, те оточення революційної молоді, серед якого вона пробувала в Києві, несподівано-швидкий зріст її світогляду в цих умовах, – щоб зрозуміти, як вона змогла виробити в собі оце виняткове розуміння письменницького завдання, письменницьких обов’язків та письменницької долі. Її постійна хвороба грала і в цьому свою роль. Леся Українка повинна була почувати себе майже засудженою, станом свого здоров’я відірваною від багатьох звичайних радощів життя, але їй замість цього припало на долю – «тяжке прокляття, дикий і лютий пожар» поетичної творчості в її високому розумінні – служіння ідеалам правди та волі.
Цим моментом, на думку нашу, пояснюється багато дечого в творчості Лесі Українки. Цьому внутрішньому усвідомленню своїх обов’язків, як поета, йшла назустріч система громадського світогляду, що на той час вже виразно складалася у Лесі. Під впливом дядька свого, М. Драгоманова, сприйняла Леся соціалістичні ідеї, і тоді світогляд її поширився до розуміння не тільки національної кривди, а й лиха соціального, загальної громадської неправди, що панувала навколо. Тоді-то виразно зрозуміла Леся Українка і свої завдання, як письменника: боротися словом за правду і за волю.
Цей шлях розвитку надає Лесиній літературній творчості особливого тону. Вона знає добре, що то є за громадська служба – літературна творчість. Вона бачить зразки цієї служби в діяльності материній, дядьковій. Але це не спрощує завдань, що їх бачила перед собою Леся Українка. Література ніколи не стане для неї утилітарним засобом, голою тенденцією. В тому-то й полягає високе значення літературної постаті Лесі Українки, що жодного «примітивизму» вона не зазнала. Для неї література була й зосталася мистецтвом, одною з найвищих функцій життя, вона знала «дикий і лютий пожар» натхнення, якогось незвичайного приливу сил у цьому мистецтві, коли бачиш і знаєш те, чого в інші години не придумаєш. Творчий процес у Лесі Українки бував завжди поривами; навіть великі свої речі вона утворила одразу, в кілька день, одним творчим поривом, чи іноді було потрібно кілька таких окремих поривів через довгі навіть перерви часу; це були «пожари», а не спокійна, методична робота. І разом з тим ні в її поетичному світоглядові, ні в її творах не було й тіні легковажного відношення до творчості, безпредметової «гри» з мистецтвом. Це була робота, «тяжке прокляття». Вона має головну вимогу до свого слова, – щоб воно стало ділом.
Поетичне слово, в уявленні Лесі Українки, завжди було активним чинником життя. Коли вона іноді жалілася на безплідність слів, то це вона жалілася на свої слабі, «мляві» слова, і це був певний поетичний хід.
Але Леся іноді й сама визнавала силу своїх «безумних» пісень. І сила ця, справді, відчувається нами й досі.
Ця основна тема лірики Лесі Українки – роль поета, значення поетичної творчості, що до неї поетка так часто зверталася, має першорядну вагу для історії нашої поезії. Леся Українка цією темою своєю являється ніби символом всієї української поезії, що вона так різниться всім своїм змістом від всесвітньої поезії.
