Біблійні мотиви в творчості Лесі Українки

Звернення Лесі Українки до Біблії пояснюється насамперед тим, що Святе письмо – це невичерпне джерело "вічних" тем, ідей, мотивів, образів, знайомих широкому загалу у всьому світі (а письменниця, безумовно, свою власну творчість бачила в контексті світового літературного процесу): таким чином українська література долучалась безпосередньо до європейської, в якій використання біблійних сюжетів стало давньою традицією. Переважна більшість творів Лесі Українки християнського циклу – це драми, що стали новим явищем в українській літературі і театральній культурі та принесли письменниці славу драматурга-новатора. Леся Українка, звернувшись до "вічних" сюжетів, тем, мотивів та образів, закріплених у пам’яті багатьох поколінь і народів, концентрувала певні ідеї, представляючи їх у нетрадиційному для українського театру зрізі – не в соціально-побутовому, а у філософсько-ідеологічному. Злободенні сучасні теми втілювались у багатьох біблійних постатях (а також у відомих образах з грецької, давньоримської міфології, середньовічних легенд). Глибокий інтерес до історії християнства, до його витоків, особливо до особи Ісуса Христа, Леся Українка пояснювала прагненням самій відчути "пахощі" древніх епох, прочитавши й осмисливши першоджерела, оскільки "на чужу інтерпретацію вона не могла і не хотіла покладатися". У радянському літературознавстві та мовознавстві твори цієї тематики з відомих причин тлумачитися адекватно до авторського замислу не могли, а тому проблема інтерпретації їх змісту і форми залишається актуальною і досі.

Так, сучасні дослідники історії української літератури підкреслюють, що Лесі Українці належить особлива роль у трансформації наративності, сформованої в межах натуралізму і позитивізму, їй належить також критика засад народницького дискурсу. Це протистояння відбувається вже на рівні текстологічності мислення Лесі Українки, що виявляється насамперед у зверненні до відомих сюжетів.

У такий спосіб письменниця розмикає автократний, лінійний (однотипний) наративний дискурс і вводить в українську літературу твори, в яких переважає мовна гра і свобода інтерпретації в обробках традиційних сюжетів (так відбулося розширення рецепційних горизонтів нашої літератури через введення в неї невластивих, незнайомих сюжетів (мотивів, образів), котрі завдяки Лесі Українці перетворилися у знакові, ціннісно орієнтовані).

Не менш важливим при осмисленні творів християнської тематики є і те, що письменниця оригінально інтерпретувала знані (знакові) традиційні сюжети, ламаючи стереотипи їх сприйняття. Це відбувалося через осучаснення їх онтолого-поведінкового коду, а також через заглиблення процесів націоналізації: видимий план ставав прихованим, Леся Українка сполучала пласти традиційних сюжетів і пласти національної дійсності, нарації і дискурсу на рівні підтекстовому, а також через прочитання традиційно аналізованих подій та характерів у плані національного світобачення і світорозуміння.

Свою першу драматичну поему „Одержима” Леся Українка написала на основі біблійної історії останніх днів земного життя Іісуса Христа. Однак на тлі біблійного сюжету порушені і поетично-філософські проблеми: ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, страху владик перед вільним словом і думкою.

В наступних творах цього жанру поетеса зображує картини національного поневолення народу.

Поема „Вавілонський полон” описує колоніально-рабське становище народу, який перебуває в полоні у нещадного й сильного ворога. Тут Леся виводить образ молодого співця Елеазара, який з часом стає голосом свого народу, виразником його душі і виражає впевненість, що душа його рідного народу жива.

Ідея особистої, а відтак і суспільної свободи є центральною і для поеми „ На руїнах”. Продовжуючи розвивати тему націоналного пробудження і визволення народу, Леся Українка включає в неї тему ролі митця, духовного вождя – пророка у цьому процесі.

Сюжет наступної драматичної плоеми „ В катакомбах” також взято з історії раннього християнства, виникнення нової віри та її поширення в старому світі. Тут поетеса картає угодництво й пасивність громади.

14. ПРОБЛЕМА МОРАЛЬНОГО ВИБОРУ В ДРАМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ „КАССАНДРА”.

В основу поетика-філософської драматичної поеми „Кассандра” покладено античний міф про греко-троянську війну і загибель Трої. Центральним образом в поемі виступає дачка троянського царя Пріама трагічна пророчиця Кассандра.

Леся Українка створила свій неповторний образ віщунки. В ньому поєднуються всі ідейні лінії твору, перша з яких – лінія трагічного пророка, який бачить правду, відчуває лихо, але не може його відвести, пророка, який сам інколи сумнівається у своїх пророцтвах. Авторка послідовно, і устами своєї героїні, і її численних протагоністів говорить про її віщий хист як про нещастя, прокляття, трагедію людини.

Вже в першій експозиційній дії наголошується на двох моментах: силі правди і силі слова. Перепітаючись, вони утворюють той феномен, який у Лесі Українки стоїть найвище – сила правдивого слова. Це й духовна зброя, і об”єднуюча ідея, вирок усякій ницості, утвердження величі духа. За допомогою висловленої правди сучасники можуть побачити себе, осмислити минуле, прозрівати минуле.

З кожним поворотом сюжету поняття правди, якій важко дивитися у вічі, набирає глибшого значення: йдеться вже про історичну правду, ту вищу закономірність життя, логіку історичного поступу, якому підлягає все.

Однак Кассандра не тільки пророчиця. Вона жінка, що кохає, донька, царівна, сестра, людина. Своїм моральним обов”язком Кассандра вбачає попередити своїх близьких людей про лихо, що чекає на них. Іноді вона мовчить зі страху, що саме вимовлене нею пророцтво може здійснитися, як у випадку з Долоном. Вона покладає загибель коханої людини на себе, а не на війскову ситуацію.

Кассандра веде постійну боротьбу з оточуючими людьми і з самою собою. Її оточення не сприймає гірку правду, яку вона пророкує. Неодноразово вона чує в свій бік звинувачення, що біди стаються саме завдяки її віщуванням.

Трагедія Кассандри заключається в тому, що вона знає правду, але не може донести її людям. Вона мучить сама себе: сказати і почути огидну відповідь чи промовчати, зневажаючи свою совість.

\

15. СПЕЦИФІКА КОНФЛІКТУ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ „ЛІСОВА ПІСНЯ”

Проблематика твору є неоромантичною.

Людина і природа. Леся Українка розглядає природу як більш згармонізований світ, аніж людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на шляху до ідеалу, способом самовдосконалення, одуховлення. Наскрізний художній засіб твору — паралелізм і то специфічна його форма — психологічний паралелізм-, кожна дія починається ремаркою-пейзажем, де сконденсована атмосфера, що незабаром запанує у відповідній дії (рання весна — розквіт кохання в душі Лукаша; пізнє літо — в’яне його кохання, а з ним — і одуховленість; пізня осінь — перемога смерті). У такий спосіб авторка підкреслює нероз’ємний багатофанний (від психофізичного до містичного) зв’язок людини з довкіллям, з природою.

Людина і мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може породжувати лише чиста, світла душа; саме спромога до мистецької творчості є найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета досконалого мистецтва — у його здатності оживляти, одухотворювати, робити прекраснішим світ і людину, сіяти в людській душі любов. Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі, прокидається Мавка (духовна грань Лукашевої душі, одухотворене єство природи), і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання — те, що стане сутністю її буття. Коли ж змінюється Лукашева душа (перемагає її матеріальна грань), він утрачає здатність грати. Лише в прикінцевій сцені ця здатність повертається й знову творить чудо, ще більше, аніж навесні, — тепер уже посеред сніговію його мелодія, усупереч навіть законам природи, перемагає смерть (зиму), приносить у світ тепло, цвітіння, відроджує кохання, щастя, красу.

Як змінюється музика, так змінюється все навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітчанім гаю, тьмяний зимовий день змінюється на ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою в зорянім вінку. Лукаш кидається до неї з покликом щастя.

Ось чудо мистецтва! Тільки у творчості людина стає вільною й богоподібною істотою, прилучається до Бога у творенні світу. Першопричина людського горя, зла — у самій душі людини: Лукаш тяжко страждає і зрештою гине, бо неспроможний згармонізувати, зрівноважити у своїм єстві духовну й матеріальну первини. Якщо головним для людини стає суто матеріальне, побутове, вона знищує себе.

Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиниіі шлях — християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю, Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Проте не сліпа сентиментальність чи слабодухість змушує її прощати, а саме одуховленість, мудрість, тонка чутливість її натури: вона зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується. Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись». Мавка розуміє, що коли Лукаш зрадив, прирік на смерть її, то тим самим зрадив і змертвив і себе. Ось чому немає в Мавки ненависті до Лукаша, жаги помсти, а тільки співчуття й прагнення допомогти, підтримати.

Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Тільки коли картина гармонії світу в першій дії (весняний пейзаж) увінчується коханням двох людей, вона набуває завершеності й довершеності. Тобто лише любов є основою світу, саме вона дає сенс існуванню, є надметою всього. Проте, зіставляючи два різко протилежні образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це постійна готовність до жертовності заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.

Трагедія самозради. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ майже кожна людина. Потім хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Тобто, зраджуючи духовне в собі, людина стає моторошною потворою.

Самознищення зла. Поміркуймо, хто робить нещасними матір і Килину. Та вони ж самі. їхній егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють усе довкола та їх самих. Усі їхні інтереси скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство для них — не засіб, а мета. Це накликає обов’язково Куця і Злиднів (диявольську силу), що вижирають усе в оселі (у душі). Апофеоз самознищення зла — спровоковане Килиною спалення господарства (тобто людської моделі життєвого ладу). З лісу (світу досконало-духовного) мати й Килина тікають у село з надією на щастя. Однак і там їм не поведеться, бо втікачки везуть із собою Злиднів. Отже, корінь їхніх нещасть у них самих.