2015-09-06
568
(За матеріалами: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен
української мови: Генеза, проблеми, перспективи. Історична
місія. – К.: Наша наука і культура, 1999. – С.17–19).
Українська __________мова мала довготривалу трагічну долю. Причина
й мета заборони української мови “традиційні”: нищення укра-
їнської нації, в ім’я чого її, до речі, нарекли навіть “рідною”,
братерською, визначаючи тим не просто неминучість, а й
“природну” закономірність асиміляції.
Повчальним буде навіть хронологічний ряд форм досягнення
мети московським, а потім російським царизмом:
у XV ст. князь Іван ІІІ приймає підступно-месійну концепцію
церковників Спиридона – Савви та Філофея про Москву, як
Третій і останній Рим – захисницю всього (?!) православного
християнства. На цьому грунті розвивається ідея “возз’єднання”
всіх київсько-руських земель як “спільна” спадщина “єдиного”
східнослов’янського племені під егідою Москви (нагадаємо: Київ
відзначив свій 1500-річний ювілей, Москва – 800-річчя). До
багатовікового завоювання 1/6 частини Землі Московія (з 18 ст.
Росія, з 1721 р. – імперія, що перебрала на себе навіть родову
назву праукраїнської держави) йшла і через прийняття таких
законів:
1654 р. – імітація рівноправної угоди між Україною й
Московією під протекторатом московського царя. Однак угоду
буде розтоптано, надії на підтримку зраджено відразу після
смерті Б. Хмельницького.
1659 р. – гетьман І.Виговський оголосив усім державам
Європи про розрив угоди. Але Московія до ХХ ст. наполягатиме
на правомірності “возз’єднання” й нищитиме основи української
державності та національної свідомості.
1686 р. – підпорядкування православної Київської митрополії
Московському патріархату.
1709 р. – Полтавська битва. Зруйнування столиці укра-
їнського гетьманату Батурина та винищення всього населення
міста. Погром патріотичної урядової і церковної еліти. Наказ
царя Петра І страчувати на місці кожного запорожця. Початок
руйнування опори держави – Січі.
1720 р. – указ Петра І про заборону київсько-печерській та
чернігівській (яку брали облогою військ) друкарням видавати
книги українською мовою.
1722 р. – створення Першої Малоросійської колегії, що за-
кріплює переведення України на становище Малоросії та уза-
конює знищення її суверенітету.
1729 р. – наказ Петра ІІ про переписання в Україні всіх
постанов і розпоряджень українською мовою мовою російською.
1734 р. – на чолі Гетьманату імператриця Анна ставить
московського князя.
1763 р. – указ Єкатєріни ІІ про заборону викладання
українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1765 р. – ліквідовано козацький устрій на Солобожанщині
(Харківщина).
1769 р. – указ московського Священного синоду про
вилучення в населення українських букварів та україномовних
церковних книг...
І так аж до Емського указу імператора Александра ІІ про
заборону друкування книжок українською мовою та до 80-х років
ХХ ст., коли московсько-комуністичний уряд “дозволить”
українським батькам від імені дітей відмовлятися від вивчення...
рідної мови, а практично всі вищі навчальні заклади (як і судові
та інші урядові інституції) будуть переведені на російську мову –
як мову, мовляв, інтернаціонального єднання. Національні мови,
виходило, роз’єднують народи, становлять вселюдству загрозу.
Загибель Гетьманату спричинила розчленування України
сусідами: Росією, Польщею, Мадярщиною, Туреччиною, Австро-
Угорщиною.
Порівняно з Росією, умови розвитку української мови в Ав-
стрії були дещо ліберальнішими. Але імперії є імперіями. Усі
вони завжди базувалися на антинародній основі: знищення різно-
манітності як сутності вселюдства, – а тим самим на позбавленні
свободи розвитку людей, нації, мов і культур.
Тож саме в цьому ключі маємо розглядати й заборону 1859 р.
Міністерством віросповідань і наук Австро-Угорщини укра-
їнської абетки у Східній Галичині та Буковині; початок (з 1907 р.)
мадяризації українських шкіл на Закарпатті та руму-
нізації (з 1924 р.) українського шкільництва в Румунії...
А водночас – систематичне й тотальне винищення укра-
їнської інтелігенції як в Україні, так і поза нею; а також джерела
української інтелігенції та нації – селянства, якого тільки внаслі-
док голодомору 1933 р. було винищено близько 10 млн. чоловік.
Без держави мова лишається беззахисною; без мови держава
ставала бездушною машиною, знаряддям винищення (асиміляції)
навіть власного народу, як то було в 20–80-х роках ХХ ст.
Отже, закономірно, що боротьба за мову не стихала ніколи, а
велася вона співвідносно з проблемами розвитку нації і суве-
ренної держави.
Поняття “ сучасна українська літературна мова ”
розглядається в широкому (це мова від Т.Шевченка до наших
днів) і вузькому розумінні (це мова ХХ і початку XI століть).
У 1989 р. було прийнято Закон Української Радянської
Соціалістичної Республіки “Про мови в Українській РСР”, 14
листопада цього ж року Орфографічна комісія АН УРСР
затвердила третє видання “Українського правопису”, що є
органічним продовженням першого (1946 р.) і другого (1960 р.).
Найвужче значення поняття “сучасна українська літературна
мова” – це мова з 1991 року, коли Україна стала незалежною
державою, до наших днів.
У діловій сфері будь-якої професійної діяльності функціонує
сучасна українська літературна мова. Мова – це засіб спілкування
й засіб мислення. Яке у людини мислення, таке й мовлення, і
навпаки: яке мовлення, таке й мислення. Українська мова – це
мова українського народу. Українська мова – державна мова в
Україні.
