Критерії первинної оцінки проявів гіперактивності і тривожності в дитини

Критерії оцінки	Гіперактиена дитина	Тривожна дитина
Контроль поведінки	Постійно імпульсивна	Здатна контролювати поведінку
Рухова активність	Постійно активна	Активна в певних випадках
Характер рухів	Лихоманний, хаотичний	Неспокійні, напружені рухи

Американські психологи П. Бейкер та М. Алворд пропонують наступні кри­терії вияву гіперактивності в дитини. Критерії гіперактивності: Дефіцит активної уваги

1. Непослідовна, їй важко довго утримати увагу.

2. Не слухає, коли до неї звертаються.

3. З великим ентузіазмом береться за завдання, але так і не закінчує його.

4. Відчуває труднощі в організації.

5. Часто губить речі.

6. Уникає нудних завдань, які вимагають зусиль мислення.

7. Часто забуває. Рухова розкутість.

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

Імпульсивність

1. Починає відповідати, не дослухавши запитання.

2. Нездатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перебиває.

3. Погано зосереджує увагу.

4. Не може дочекатися винагороди (якщо між діями і винагородами є пауза).

5. Не може контролювати і регулювати свої дії. Поведінка дуже рідко керується правилами.

6. При виконанні завдань веде себе по-різному і показує дуже різні результати (на деяких заняттях дитина спокійна, на інших – ні).

Якщо у віці до 6 років проявляються хоча б шість із перерахованих ознак, вихователь може визначити (але не поставити діагноз), що дитина гіперак-тивна.

Часто дорослі вважають, що дитина гіперактивна, тільки на тій основі, що вона багато рухається, непосидюча. Такий погляд є помилковим, тому що інші прояви гіперактивності (дефіцит активної уваги, імпульсивність) у цьому випад­ку не враховуються. Особливо часто вихователі не звертають своєї уваги на прояви в дитини імпульсивності. Що ж таке імпульсивність? У психологічному словнику цей термін пояснюється так: “Імпульсивність – особливість поведін­ки людини (у стійких формах – риса характеру), яка характеризується схиль­ністю діяти за першим збудженням під впливом зовнішніх емоцій. Імпульсивна людина не обмірковує свої вчинки, не зважує всі “за” і “проти”, вона швидко й безпосередньо реагує і нерідко відразу ж жалкує про свої дії”. Виявити імпуль­сивність можна за допомогою анкети “Ознаки імпульсивності”, яка рекомендо­вана науково-методичною комісією Міністерства освіти і науки України. Вона розроблена для педагогів, вихователів, не містить спеціальних медицинських і психологічних термінів, і тому не викликає труднощів при її заповненні та інтер­претації (див. Додатки В, Г).

Корекційна робота з гіперактивними дітьми. Корекційну роботу з таки­ми дітьми можна проводити в рамках ігрової терапії. Цим дітям корисна робо­та з піском, крупою, водою, глиною. Через те, що гіперактивні діти не завжди сприймають межі дозволеного, психологу/соціальному педагогу слід звернути особливу увагу на обмеження й заборони, які вводяться в процесі занять з ди­тиною. Їх слід робити спокійним, але разом з тим упевненним тоном, обов’яз­ково надаючи дитині альтернативні способи задоволення її потреб.

У роботі з гіперактивною дитиною неоціненну допомогу надають релаксаційні вправи і вправи на тілесний контакт, вони сприяють кращому усвідомленню дитиною свого тіла, а внаслідок цього допомагають їй здійснювати контроль за рухами. Інколи гіперактивність супроводжується ще й спалахами агресії, які викликані постійним незадоволенням оточуючих і великою кількістю зауважень.

Така дитина заважає вести заняття, перебиває вихователя. Чи встановлять контакт з такою дитиною, в основному залежить від стратегії і тактики дорос-

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

лого. Тому виникає необхідність комплексної роботи педагогів, психологів, ви­хователів, медпрацівників. Задля безпеки гіперактивної дитини необхідно вста­новлювати певні заборони. Цих заборон має бути зовсім мало, і вони повинні бути чітко і коротко сформульовані. Інструкції, які розроблені для дітей до­шкільного віку і дітей молодшого шкільного віку, повинні містити в собі не більше десяти слів. Гіперативні діти в силу своїє імпульсивності не можуть довго че­кати. Тому всі обіцянки дорослі повинні виконувати одразу. Інакше дитина буде щохвилини нагадувати дорослим про їхні обіцянки, що може викликати відпо­відну негативну реакцію зі сторони дорослих. Система заохочень і покарань повинна бути достатньо гнучкою, але обов’язково поступовою. І тут необхідно враховувати особливості гіперактивної дитини: вона не вміє довго чекати, тому і похвали повинні носити моментальний характер і повторюватися приблизно через 15–20 хвилин.

Оскільки гіперактивна дитина дуже імпульсивна, її неочікувана дія, яка інко­ли носить навіть провокаційний характер, може викликати занадто емоційну реакцію дорослого. У будь-якій ситуації залишайтеся спокійними. Перш ніж реагувати на неприємну ситуацію, зупиніться на декілька секунд (наприклад, порахуйте до десяти). І тоді, уникнувши емоційного вибуху, ви уникнете і почут­тя провини за виявлення своєї слабкості, зможете краще зрозуміти дитину, яка так потребує вашої підтримки. Через те, що гіперактивній дитині важко контро­лювати свою поведінку, не можна від неї вимагати одночасно бути уважною, нерухомо сидіти і не перебивати дорослого. Так, під час читання казки дорос­лий може дати дитині можливість зайняти свої руки іграшкою, коментувати казку. Однак спочатку бажано забезпечити тренування тільки однієї функції. Наприклад, якщо ви хочете, щоб дитина була уважною, виконуючи будь-яке завдання, намагайтесь не помічати, що вона крутиться і схоплюється з місця. Отримавши зауваження, дитина намагатиметься якийсь час вести себе “доб­ре”, але вже не зможе зосередитися на завданні. Іншим разом, при нагоді, ви зможете тренувати навичку посидючості й заохочувати дитину тільки за спо­кійну поведінку, не вимагаючи від неї в той момент активної уваги. Якщо в дитини висока потреба в руховій активності, немає сенсу утискувати її.

Звичайно, вихователі зобов’язані пам’ятати, що гіперактивній дитині легше працювати на початку дня, ніж увечері. Цікаво, що дитина, працюючи один на один з дорослим, не проявляє ознак гіперактивності і більш успішно виконує роботу. Навантаження дитини повинне відповідати її можливостям. Наприклад, якщо діти в групі можуть займатися будь-якою діяльністю 20 хвилин, а гіперак-тивна дитина працює лише 10 хвилин, непотрібно примушувати її продовжувати заняття довше, користі це не принесе.

Психологи помітили: чим більш драматичний, експресивний, театральний вихователь, тим легше він долає проблеми гіперактивної дитини, яка в захваті від усього неочікуваного, нового. Незвичність поведінки вихователя змінює

168 КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

психологічний настрій дитини, допомагає переключити її увагу на необхідний предмет.

Тривожні діти. Необхідно відрізняти тривогу від тривожності. Якщо три­вога – це епізодичний прояв неспокою, хвилювання дитини, то тривожність є стійким станом. Тривожність не пов’язана з будь-якою конкретною ситуацією і проявляється майже завжди. Цей стан супроводжує людину в будь-якому виді діяльності. Коли ж людина боїться чогось конкретного, ми говоримо про прояв страху. Наприклад, страх темряви, страх висоти, страх замкненого простору.

К. Ізард пояснює різницю між термінами “страх” і “тривога” таким чином: тривога – це комбінація деяких емоцій, а страх – лише однієї з них. Страх може розвиватися в людини в будь-якому віці: у дітей від 1 року до 3 років часті нічні страхи, на 2-му році життя, на думку О.І. Захарова, найбільш проявляється страх неочікуваних звуків, страх залишатися наодинці, страх болю (і пов’яза­ний із цим страх медичних працівників). У 3–5 років для дітей характерні стра­хи самотності, темряви, замкненого простору. У 5–7 років провідним стає страх смерті. Від 7 до 11 років діти більш усього бояться “бути не тим, про кого добре говорять, кого поважають, цінують і розуміють”.

Кожна дитина має свої страхи. Однак, якщо їх дуже багато, то можна гово­рити про прояв тривожності в характері дитини. До цього часу ще не вироблено чітких поглядів щодо причини виникнення тривожності. Спеціалісти вважають, що в дошкільному віці більш тривожні хлопці, а після 12 років – дівчатка. При цьому дівчата більш хвилюються через взаємовідносини з іншими людьми, а хлопців найбільше хвилюють насилля і покарання.

Тривожність дитини в основному залежить від рівня тривожності дорослих, які її оточують. У сім’ях із доброзичливими стосунками діти менш тривожні, ніж у сім’ях, де часто виникають конфлікти.

Цікавим є той факт, що після розлучення батьків, коли, здавалося б, у сім’ї закінчилися чвари, рівень тривожності дитини не знижується, а, як правило, різко зростає. Психолог Є.Ю. Брель виявила і таку закономірність: тривожність дітей зростає в тому випадку, якщо батьки не задоволені своєю роботою, житловими умовами, матеріальним станом. Може бути, саме тому в наш час число три­вожних дітей усе більше зростає. Авторитарний стиль батьківського виховання в сім’ї також не сприяє внутрішньому спокою дитини. Тривожність може бути пов’язана з неврозом або з іншими психічними розладами. У цих випадках необхідна допомога медичних працівників.

Портрет тривожної дитини. Тривожних дітей чимало, і працювати з ними не легше, а навіть важче, ніж з іншими категоріями “проблемних” дітей, тому що і гіперактивні, й агресивні діти завжди на виду, “як на долоні”, а тривожні намагаються тримати свої проблеми при собі. Їх відрізняє надмірний неспокій, причому іноді вони бояться не самої події, а її передчуття. Часто вони чекають найгіршого. Діти почувають себе безпомічними, бояться грати в нові ігри, бра-

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 169

тися за нові види діяльності. У них високі вимоги до себе, вони самокритичні. Рівень їх самооцінки низький, такі діти й справді думають, що гірші за інших в усьому, що вони негарні, нерозумні, незграбні. Вони шукають підтримки, згоди дорослих у всіх справах. Для тривожних дітей характерні й соматичні пробле­ми: болі в животі, запаморочення, головні болі, спазми в горлі, затруднене по­верхневе дихання та ін. Під час проявлення тривоги вони часто відчувають сухість у роті, клубок у горлі, слабкість у ногах, прискорене серцебиття.

Виявлення тривожної дитини. Досвідчений вихователь або психолог, зви­чайно, в перші дні знайомства з дітьми зрозуміє, хто з них має підвищену три­вожність. Однак, перш ніж робити остаточні висновки, необхідно поспостеріга­ти за дитиною в різні дні, під час занять і дозвіллєвої діяльності, у спілкуванні з іншими дітьми. П. Бейкер і М. Алворд радять придивитися, чи характерними є для поведінки дитини наступні ознаки.

Критерії визначення тривожності дитини:

1. Постійний неспокій.

2. Утруднення, навіть неможливість сконцентруватися на будь-чому.

3. М’язове напруження (наприклад, в області обличчя, шиї).

4. Роздратованість.

5. Порушення сну.

Можна вважати, що дитина тривожна, якщо хоча б один з критеріїв, які перераховані вище, постійно проявляється в її поведінці. З метою виявлення тривожної дитини використовується також відповідний запитальник (див. До­даток Д).

Корекційна робота з тривожними дітьми. Корекційну роботу з тривож­ними дітьми дошкільного віку необхідно проводити в ігровій формі. Перш за все психологу/вихователю потрібно встановити контакт з дитиною. Для вста­новлення довірливих відносин і досягнення більш ефективних результатів за­нять з дітьми бажано використовувати індивідуальні форми роботи.

При проведенні корекційних занять з тривожною дитиною К. Мустакас (2000) рекомендує слідувати таким принципам: по-перше, психолог визнає дитину як особистість, вірить у дитину, поважає не тільки її “Я”, але і її страхи, деструк­тивні форми поведінки й т.п., і, по-друге, психолог наснажує дитину до спонтан­ного вираження своїх почуттів.

Як правило, прийшовши до ігрової кімнати, тривожна дитина чекає конкрет­них вказівок та інструкцій дорослого: що можна, а чого не можна робити. Більшість дітей зберігають мовчання і почувають себе невпевнено. Психолог, вихователь має заохочувати самостійність та ініціативність дитини. Таким чи­ном, у процесі гри дитина навчається приймати рішення, не боїться діяти і стає більш упевненою. Корекційну роботу з тривожними дітьми спеціалісти реко­мендують проводити в трьох напрямах:

1. Підвищення самооцінки.

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

2. Навчання дитини вмінню керувати собою в конкретних, найбільш хвилюючих його ситуаціях.

3. Зняття м’язової напруги (див. Додаток Є).

Підвищення самооцінки. Звичайно, підвищити самооцінку дитини за ко­роткий час неможливо. Необхідно щодня проводити цілеспрямовану роботу. Звертайтеся до дитини по імені, хваліть її навіть за незначні успіхи, підкреслюй­те їх у присутності інших дітей. Однак похвала повинна бути відкритою, тому що діти гостро реагують на фальшивість. Причому дитина обов’язково має знати, за що її похвалили. У будь-якій ситуації можна знайти привід для того, щоб похвалити дитину.

Бажано, щоб тривожні діти частіше брали участь у таких іграх у колі, як “Компліменти”, “Я дарую тобі...”, які допоможуть їм дізнатися багато при­ємного про себе від оточуючих, подивляться на себе “очима інших дітей”. А щоб про досягнення кожного вихованця дізналися ті, хто поряд, у групі притулку для дітей чи центру соціально-психологічної реабілітації дітей можна оформити стенд “Зірка тижня”, на якому один раз на тиждень вся інформація буде при­свячена досягненням конкретної дитини. Кожна дитина, таким чином, отримає можливість бути в центрі уваги. Кількість рубрик, їх зміст і розташування обго­ворюються спільно з дорослими та дітьми.

Навчання дітей умінню керувати своєю поведінкою. Як правило, три­вожні діти не повідомляють про свої проблеми відкрито, а інколи навіть прихо­вують їх. Тому, якщо дитина повідомляє дорослим, що вона нічого не боїться, це не означає, що її слова відповідають дійсності. Скоріше всього, це і є прояв тривожності, про який дитина не може або не хоче зізнатися. У цьому випадку бажано залучати дитину до спільного обговорення проблеми. У групі можна поговорити з дітьми, сидячи в колі, про їх почуття і переживання в ситуаціях, які їх хвилюють.

Звичайно, всі дорослі знають, що не можна порівняти дітей один з одним. Однак коли мова йде про тривожних дітей, цей прийом категорично недопусти­мий. Крім того, бажано уникати змагань і таких видів діяльності, які вимага­ють порівняння досягнень одних дітей з досягненнями інших. Інколи травмую­чим фактором може стати поведінка навіть такого заходу, як спортивна еста­фета. Краще порівняти досягнення дитини з її ж результатами, показниками, наприклад, тиждень тому. Якщо в дитини проявляється тривога при виконанні навчальних завдань, не рекомендується проводити будь-які види робіт, для ви­конання яких потрібна швидкість. Не можна підганяти і квапити їх. Звертаю­чись до тривожної дитини з проханням або питанням, бажано встановити з нею контакт очей: або ви нахилитесь до дитини, або піднімете її до рівня ваших очей. Створення разом з дорослими казок та історій навчить дитину виражати тривогу і страх. І навіть якщо вона приписує їх не собі, а вигаданому герою, це допоможе зняти емоційну напругу внутрішнього переживання і якоюсь мірою

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 171

заспокоїть дитину. Навчати дитину управляти собою в конкретних ситуаціях можна і потрібно в повсякденній праці з нею.

Дуже корисно застосовувати в роботі з тривожними дітьми рольові ігри. Розігрувати можна як знайомі ситуації, так і ті, які викликають особливу триво­гу дитини (наприклад, ситуація “боюся вихователя, вчителя” дає дитині мож­ливість погратися з лялькою, яка символізує фігуру педагога; ситуація “боюся війни” дозволить діяти від імені фашиста, бомби, тобто чогось страшного, чого боїться дитина).

Ігри, у яких лялька дорослого виконує роль дитини, а лялька дитини – роль дорослого, допоможуть дитині висловити свої емоції, а вам – зробити багато цікавих і важливих відкриттів. Тривожні діти бояться рухатися, адже саме в руховій емоційній грі (війна, “козаки-розбійники”) дитина зможе пережити і силь­ний страх, і тривогу, а це допоможе їй зняти напругу в реальному житті.

Зняття м’язової напруги. Бажано при роботі з тривожними дітьми вико­ристовувати ігри на тілесний контакт. Дуже корисні вправи на релаксацію, тех­ніка глибокого дихання, вправи йоги, масаж і просто розтирання тіла. Можна також влаштувати імпровізований маскарад, шоу. Для цього потрібно приготу­вати маски, костюми або просто старий одяг дорослих. Участь у видовищі допоможе тривожним дітям розслабитися. А якщо маски і костюми будуть виготовлені руками дітей (звичайно, з допомогою дорослих), гра принесе їм ще більше задоволення.

Діти, що пережили смерть батьків. Дитячий досвід переживання горя практично повторює переживання горя дорослими. Проте реакції дітей прояв­ляються інакше й часто відрізняються від тих, які очікують від них дорослі. Тому думка, що діти не переживають так сильно, як дорослі, багато в чому є помилковою. Цьому сприяє неправильне уявлення дорослих про дітей, що ніби­то не володіють досвідом горя й емоційним болем. Така думка, на перший погляд, небезпідставна. Дійсно, діти часто змішують переживання почуттів і думок. Крім того, вони зазнають значних труднощів, щоб виразити їх. Але не­зважаючи на те, що маленькі діти не в змозі висловити свої почуття – їм влас­тиві такі ж сильні почуття й думки, які бувають характерні для дорослих.

Як для дорослих, так і для дітей горе є індивідуальним досвідом. Те, як діти переживають нещастя, залежить від їхньої особистості й віку. Всупереч уяв­ленням деяких людей, не існує ніякої нижньої вікової межі дитячому переживан­ню горя. Шведські психологи У. Фориндер і Л. Полфелдт стверджують, що для дитини, яка ще недостатньо володіє мовою, але вже втратила когось із близь­ких, горе набуває винятково фізичного й емоційного характеру, стає досвідом дословесним. Дитина не може перебороти своє горе, бо немає слів. Втрата і горе в ранньому віці руйнують душу ізсередини. Зовсім маленька дитина, яка переживає горе, відділяється від зовнішнього світу. Фізична відсутність значу­щої людини залишає в душі дитини психологічну порожнечу.

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

Діти молодшого віку (до 5-ти років) усвідомлюють і пояснюють світ з огля­ду на думки й дії оточуючих їх дорослих. Дитина не може зрозуміти значення слів “смерть”, “завжди” або “ніколи більше не повернеться”. Вона не розуміє цих абстрактних слів, їй також важко зрозуміти абстрактні пояснення причин смерті. Дитина усвідомлює і сприймає тільки конкретні дії та події.

Можливо, дитина буде шукати померлу людину, але зрештою відмовиться від своїх спроб і заспокоїться. Необхідно правильно зрозуміти ці реакції. Це свідчення недостатнього досвіду. Діти не розуміють, що смерть остаточна, і тому думають, що померлий може повернутися або що можна піти до нього чи до неї в гості. Вони будуть реагувати на втрату, стаючи докучливими і дра­тівливими, або – у більш важких випадках – замкнутими.

Діти, також як і дорослі, приймають дійсність поступово й вагаються між запереченням і прийняттям того, що відбулося. Дітям дошкільного віку потрібно ще й ще раз повторювати, що той, хто вмер, пішов і не прийде назад. Діти повинні знати, що померла людина більше не дихає, що його серце не б’ється, він не може говорити, що померлий не може думати й не почуває ніякого болю.

Найкращою допомогою “травмованій” дитині буде та, коли дорослий втру­титься в ситуацію й поступово відновить надійний емоційний зв’язок з дити­ною, продовжуючи діалог, який раптово перервався. Ці нові контакти можуть стати згодом тією міцною базою, завдяки якій дитина зможе сама упоратися з нещастям.

Коли дитина дорослішає, вона вже розуміє, що один із батьків або обоє батьків померли й ніколи не прийдуть. Молодші школярі (7-9 років) часто замислюють­ся про смерть. У цьому віці поступово розвивається розуміння, що смерть ос­таточна й що всі життєві функції припиняються, коли людина вмирає. Потім вони починають розуміти, що смерть неминуча, що всі – і вони в тому числі – колись умруть. Вони вже добре розуміють, що цілий ряд основних життєвих обставин змінити неможливо. Однак, спостерігаючи й осмислюючи їх, дітям ще далеко до того, щоб керувати цими ситуаціями. І ця безпорадність може викликати в них почуття тривоги й смутку.

Навіть у поведінці 12-річних дітей, які пережили втрату близької людини, можна спостерігати наче фрагментарність поведінки: для них характерне пері­одичне чергування станів смутку й розваг, ігор. Але це лише психологічний захист дитини від стану тривоги й страждання.

Діти 10 років і старші не хочуть говорити про те, що відбулося, тому що це занадто болісно. Іноді їм потрібен досить тривалий час, перш ніж вони зможуть говорити про смерть. Це може відбутися тому, що розуміння смерті приходить поступово. Раптово в них може виникнути бажання говорити про смерть, навіть якщо протягом довгого часу вони здавалися абсолютно байдужими. Особливо часто цим “грішать” хлопчики, яким часто буває важко показати свої почуття, викликані смертю близької людини, тому що це суперечить їхнім уявленням

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

про чоловічу поведінку. Але бажання поговорити про смерть – явище позитив­не, це можливість нового й більше зрілого переживання та розуміння того, що відбулося.

Мислення старших підлітків і юнаків схоже на спосіб мислення дорослих. Але часто період перехідного віку – нелегкий час для переживання горя. Пси­хологічні захисні механізми ослаблені, підліток вивчає себе. Втрата матері або батька в цей час, можливо, стає нестерпною. Увесь світ стає дитині чужим, коли він переживає сильне горе через втрату найважливішої для себе людини. Зруйнована Я-концепція дитини має потребу у відновленні. Дитині варто допо­могти, щоб вона чітко усвідомила значення того, що залишилось після перене­сеної травми, а що є новим, відмінним від його колишнього життя.

Коли діти довідуються про смертний випадок, у них, як і в дорослих, може виникнути почуття нереальності й сумніву. Іноді вони взагалі не показують нія­ких сильних почуттів. Іноді їхня реакція виражається протестом, сльозами й озлобленістю.

Таким чином, діти переживають горе по-різному. До типових реакцій нале­жать:

Тривожність. Смерть легко викликає страх, що може відбутися ще одна катастрофа. Тому діти різного віку часто висловлюють свої побоювання, що може що-небудь трапитися з близькими їм людьми. Діти також можуть відчу­вати страх, що самі умруть. У результаті такої постійної тривоги, пильності й напруги в дитини можуть виникати болі в животі, плечах, шиї та голові.

Маленькі діти можуть постійно притулятися до дорослих, які ними опіку­ються, видаючи цим свій страх бути розлученими з ними. При крайньому сту­пені тривоги вони можуть не відпускати їх на жодну хвилину, сприймаючи всяку розлуку як символічну смерть близького. Часто діти хочуть спати із засвіче­ною лампою й відчиненими дверима, щоб бачити, що дорослі є з ними.

Якщо дитина стала свідком смерті або якщо вона знайшла померлого, вона може лякатися щоразу, коли щось нагадує про те, що трапилося. Наприклад, якщо смерть відбулася в результаті автомобільної катастрофи, то при кожному наближенні до машини дитина може відчувати сильну тривогу.

Замкнутість, ізоляція й проблеми концентрації уваги. Після смертель­ного випадку дитина починає “боротьбу” з тривожними думками й почуттями. Вона буде прагнути ізолюватися. Бажання замкнутися в собі та усамітнитися стає через деякий час характерною рисою для всіх людей з подібним досві­дом. Психологічно травмовані діти надалі завжди більше чутливі до розлуки, ніж інші. Крім того, у них можуть погіршуватися успіхи в школі, причому як у навчанні, так і в поведінці.

Сум, туга. Глибина дитячого горя не виміряється “обсягом” виплаканих сліз. Діти можуть сумувати не так довго, як цього очікують дорослі. Але не варто помилятися. Діти можуть продовжувати думати про мертвих, ще довго

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

почувати сум і тугу. Вони дуже нудьгують. Тому в багатьох із них може виник­нути бажання повернутися в ті місця, де вони були разом з померлими, щоб “пожвавити” спогади. Деякі діти реалізують це своє бажання, тікаючи від прийомних батьків або піклувальників чи з дитячих установ.

Коли туга стає нестерпною, несвідомо може виникнути образ померлого. У дитини може з’явитися відчуття, що померлий перебуває поруч у кімнаті й роз­мовляє з ним. Особливо часто образ померлих може відвідувати дитину в сно­видіннях. Це може як злякати, так і заспокоїти дитину. Важливо підготувати дитину до цього, щоб він знав, що такі речі можливі й цілком звичайні.

Провина. Більшість дітей часто замислюються, чому прийшла смерть, що її викликало. Іноді вони вважають (можливо, через ревнощі), що це їхні власні думки або вчинки викликали смерть. Вони також можуть покласти провину на батьків.

Для багатьох дітей, особливо старшого віку, характерне відчуття зв’язку між вчиненою дією і покаранням. Коли дитина відчуває в собі сильну схильність до провини, то вона закономірно відчуває провину: “Якби я поводився добре, якби я був кращим, мама була б, як і раніше, жива!”. У цьому випадку дитина може вибрати дві стратегії поведінки:

Дитина може постаратися щось почати, щоб знову ніби повернутися у зви­чайне життя. Наприклад, почати поводитися дуже добре, стати слухняним – адже саме таке поводження цінується дорослими. Або, можливо, дитина стане більше неспокійною і важкою у спілкуванні для того, щоб її покарали. Адже, на її думку, вона цього заслуговує, це вона є винуватою в тому, що відбулося. До­рослі ж часто зовсім не розуміють, що подібна зухвала поведінка є ознакою провини або горя.

Гнів. Дитина може відчувати дуже сильне почуття гніву, коли рідна людина вмирає. Вибухи гніву в цьому випадку досить звичні. Почуття люті, коли хто-небудь умирає, цілком природна реакція на втрату близького. Гнів може бути спрямований на щось конкретне, на обставини або певну людину. У деяких випадках, коли дитина настільки розгублена, відчуває себе вкрай тривожною, неспроможною і роздратованою – вона випліскує свій гнів на оточуючих і може поводитися деструктивно.

Але є випадки, коли гнів, поєднуючись із провиною, спрямовується дитиною на себе. Думки про суїцид, імовірно, являють приклад саморуйнування, але вони також, може бути, виражають бажання дитини знову з’єднатися з померлим. Майже кожному, хто пережив втрату близької людини, приходять думки про самогубство. Дорослі рідко задають дітям питання про самогубство, подібні питання – табу для багатьох. Але варто довідатися в таких дітей, що саме найбільше допомогло переборювати горе. І деякі з них дадуть відповідь, що по-справжньому давала їм силу для продовження життя й боротьби з проблемами думка про можливість припинення свого власного існування.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 175

Робота з дитячим горем. Горе має пристосувальне значення для людини. Воно дає можливість перемогти себе й звикнути до втрати. Неспроста історія людства дбайливо зберігає традиції й ритуали. Усі вони незалежно від особли­востей культури включають три фази:

а) визнання горя (усвідомлення втрати),

б) переживання всіх супутньому горю емоцій (вираження суму через плач,
гніву – через агресію, провини й сорому – через прощення себе та інших),

в) перетворення життя (остаточне розставання, прощання зі втраченим
об’єктом або предметом і знаходження “заміни” йому).

Завдяки переживанню горя людина має можливість, по-перше, віддати да­нину рідній людині або об’єкту, по-друге, відновити особистісну автономію (че­рез мотивацію до знаходження нового об’єкта замість втраченого), і, нарешті, по-третє, розширити власну комунікативну сферу (з одного боку, викликаючи співчуття і допомогу оточуючих, а з іншого боку – демонструючи їм, що вона турботлива і любляча людина).

Дитяче горе – це предмет особливої розмови. Спілкування і відносини з ди­тиною, яка пережила смерть батьків, повинно бути дуже обережним і макси­мально коректними. Діти, як і дорослі, мають потребу в розумінні реальності смерті, й цей процес поступовий. Тому, наскільки це необхідно дитині, потрібно говорити про те, що відбулося. Щоб довіра до дорослого не порушилась, дити­на якомога швидше повинна отримати інформацію про те, що сталося. Доз­вольте дитині задавати питання і відповідайте на них, якщо є відповідь, і наваж­теся сказати “не знаю”, якщо ви не маєте відповіді. Іноді важко відповісти на прямі дитячі запитання, але дати чесну відповідь – дуже важливо. Тому слід уникати метафор типу “померлий спить” або “він або вона пішов або виїхав”. Якщо дитина настільки розвинена, що може поставити запитання, то вона до­сить доросла, щоб одержати пряму відповідь на нього.

Діти відчувають потребу згадувати померлого, одночасно усвідомлюючи те, що відбулося. У певні моменти вони можуть годинами дивитися на фото­графії померлого, можуть взяти що-небудь із речей померлого, носити їх із со­бою, спати з ними. У них також може виникати бажання відвідати ті місця, де вони були разом з померлим, або відвідати його могилу. Якщо є можливість, зробіть це разом з дитиною. Відвідування місця нещасного випадку також може допомогти дитині краще зрозуміти, як наступила смерть. Іноді тільки тоді вони починають розуміти, що відбулося. У дітей існують свої способи опанування сильних почуттів. Наприклад, діти часто імітують похоронну процесію. Вони ховають тварин і комах, що допомагає їм зрозуміти, що відбулося з померлим. Вони також можуть малювати могили з хрестом або малювати інші речі, що мають відношення до померлого.

Для дитини це нормальний спосіб вираження своїх почуттів. Одночасно вони починають краще розуміти зміст події, що відбулася. Тому важливо не зупиня-

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

ти дітей, коли вони грають або малюють. Якщо дитина була свідком драматич­ного смертельного випадку, вона може повторювати ту саму гру багато разів.

Якщо поводження дитини сильно міняється або якщо сильні емоції не втра­чають інтенсивності протягом настільки тривалого часу, що це починає турбу­вати, треба звернутися по професійну допомогу.

Як “рятувальне коло” шведські психологи У. Фориндер і Л. Полфелдт про­понують деякі поради, які зможуть допомогти дорослим при зустрічі з дитячим горем. Звичайно, використовувати запропоновані поради необхідно з урахуван­ням індивідуальної ситуації і психічного стану дитини.

Розмовляйте з дитиною відверто й чесно.

Розкажіть про смерть і дайте конкретну інформацію про те, що від­булося.

Скажіть, що померлий ніколи не повернеться.

Розповідайте про церемонію прощання на похоронах.

Не говоріть про “подорож” або “сон”.

Уникайте абстрактних пояснень.

Давайте пояснення, що відповідають віку дитини.

Допоможіть дитині зрозуміти, що відбулося.

Знаходьте час, щоб поговорити з дитиною про її горе.

Відповідайте на запитання дитини, навіть якщо вона повторює їх знову і знову.

Прислухайтеся до думок і розуміння дитиною того, що відбулося.

Дозволяйте дитині малювати й грати, щоб вона таким чином висло­вила свої почуття.

Дозвольте дитині старшого віку написати про те, що відбулося, у щоденнику або листі.

Зробіть втрату реально відчутною.

Дозвольте дитині бачити померлого.

Дозвольте дитині бути присутньою на похоронах.

Не приховуйте від дитини своїх думок і почуттів.

Згадуйте померлого, зробіть фотоальбом, дивіться фотографії.

Сум, туга – природні реакції навіть у дітей. Покажіть, що такі почут­тя дозволені.

Не відступайте від заведеного порядку.

Спробуйте дотримуватися заведеного порядку вашої установи.

Погодьтеся з тим, що дитина має потребу у вашій близькості та захисті.

Не затягуйте з поверненням дитини до школи або дитячого садка.

Розмовляйте з дитиною про її страхи.

Запевніть дитину, що подібні смертні випадки бувають дуже рідко.

Приглушіть почуття провини в дитини.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

Поговоріть серйозно з дитиною, якщо вона відчуває почуття провини.

Запевніть дитину, що нічого, про що вона думала або що вона зроби­ла, не є причиною смертного випадку.

Діти з асоціальних родин. Розвиток дітей у родинах, де батько й/або матір зловживають алкоголем, протікає з важкими нервово-психічними відхилення­ми. У таких дітей, як правило, низький інтелектуальний рівень. Тут у першу чергу мова йде про дітей з алкогольним синдромом плоду, коли причиною за­тримки психічного розвитку виявляється інтоксикація алкоголем і продуктами його метаболізму центральної нервової системи плоду. У другу чергу, це сто­сується так званих “педагогічно занедбаних дітей”, низький рівень їхнього інтелек­туального розвитку обумовлений відсутністю всебічного виховання в ранньому дитинстві.

Вузьке коло інтересів батьків, дуже короткочасне спілкування з дітьми, не­уважність до їхніх актуальних потреб не дозволяють дитині набути корисного життєвого досвіду, елементарних знань, необхідних для нормального форму­вання свідомості, продуктивної розумової діяльності.

Крім того, у цих дітей нерідко виявляється почуття власної непотрібності, туги за кращим сімейним життям. Тривале виснаження нервової системи при­водить до глибокої нервово-психічної втоми. Тому їх відрізняє помітна пасивність, байдужість до оточуючих. Нерідко через низький рівень інтелектуального роз­витку вони самостверджуються серед однолітків і прагнуть привернути увагу дорослих, роблячи погані, іноді протиправні вчинки.

Психологи відзначають, що діти осіб, які зловживають алкоголем, набагато частіше перебувають у стані страху й горя, піддаються депресіям, можуть по­водитися неадекватно, страждають заниженою самооцінкою, порушеннями сну, нічними кошмарами.

Подальший розвиток і поведінка дитини визначається тим, яку стратегію адаптації вона собі обрала в родині. Рольова палітра може бути найрізноманіт­нішою.

Жахлива дитина. Це діти, які своєю зухвалою поведінкою привертають увагу і створюють лише проблеми та напружені ситуації. Подібна тактика має яскраво виражену “замасковану” мету – відволікти батьків від проблеми алко­голізму й змусити їх сконцентруватися на проблемі “жахливої” дитини. Крім того, таке поводження дає вихід агресії, що звичайно накопичується у дитини і не знаходить виходу в інших видах діяльності. Ще один “плюс” – у відносній безпеці перебувають брати й сестри, оскільки увагу батьків поглинула в цей час проблема “жахливої дитини”.

Псевдобатьки. Ці діти часто беруть на себе функції одного або обох батьків і перебирають на себе, хоча їх вік для цього є невідповідним, значну частину відповідальності за родину. Вони ходять у магазин і готують їжу, перуть і готові робити ще тисячу справ у спробах уберегти родину від повного краху. Як би

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

важко не напружувалися ці діти, вони роблять це для того, щоб перебороти почуття неповноцінності й провини. На задоволення власних потреб не зали­шається ні сил, ні часу. Усі сили й увага віддані турботі про інших. Часто ця якість залишається на все життя, проявляючись у пошуках тих “інших”, про яких необхідно піклуватися (іноді навіть на шкоду власному розвиткові). Такі діти часто дуже добре вчаться, але мають занижену самооцінку.

Блазень. Ще один спосіб для дитини з родини, де зловживають алкоголем, пристосуватися до дійсності й у такий спосіб позбутися стресу – це висміюва­ти всіх і вся. Таких дітей відрізняє зацикленість на витівках, вони увесь час блазнюють, переключаючи увагу із серйозного на смішне, на убоге й нікчемне оточення. З ними стає важко спілкуватися. Згодом поводження блазня починає набридати оточуючим і дитину перестають сприймати всерйоз. Тому ці діти дуже часто зазнають труднощів як у відносинах з іншими, так і стосовно само­го себе.

Людина-невидимка. Частина дітей вибирають роль “порожнього місця”, намагаючись ніколи не привертати до себе уваги. Вони можуть годинами тихо сидіти у своїй кімнаті, зосередившись на іграх або поринувши у фантазії. Праг­нуть ніколи не заважати дорослим. У компаніях вони намагаються всім дого­джати й не висувають ніяких вимог.

Хворий. У ролі “хворої дитини” можуть бути дві причини: або на нервовому ґрунті – коли хворобливий стан проявляється в головних болях, болях у животі, поганому самопочутті, енурезі, нервових тіках, страхах; або це може бути ре­альне захворювання. В обох випадках – це знову спроба привернути увагу батьків. У першому випадку симптоми захворювання виконують функцію за­хисту. Складно вимагати чогось від хворої дитини й сваритися з нею. До того ж “хвороблива” дитина може розраховувати на більшу увагу з боку матері або уникати занять у школі та домашніх доручень. У другому випадку буває складно лікувати захворювання належним чином, тому що воно може супроводжувати­ся несвідомим опором з боку дитини. При ефективному лікуванні дитини буде порушений “відволікаючий” сценарій. Отже родина в цілому нічого не виграє, коли дитина видужує. Часто діти, які видужали, в родинах алкоголіків вигляда­ють ще більш недоглянутими.

Дитина з родини, у якій зловживають алкоголем, може стикатися із серйоз­ними труднощами в міжособистісних відносинах з іншими дітьми. Недостат­ньо розвинене почуття власної гідності, занижена самооцінка, боязкість при­зводять до того, що дитина відчуває зневагу та нехтування з боку оточуючих, або її просто ігнорують і виштовхують із ігор, компаній і т.д. Разом із тим у такої дитини може з’явитися потреба домінувати в колективі й панувати над іншими людьми. У цьому випадку дитина стає агресором. Для досягнення чільного положення вона може не тільки битися, але й ставати хвальком, що придумує про себе різні небилиці. У результаті ніхто з дітей не хоче з ним дружити.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

Не зустрічаючи підтримки й розуміння в родині, зіштовхуючись із невдача­ми при спробі встановити зв’язок в оточенні однолітків, дитина перебуває на­чебто в соціальному вакуумі. Вона почуває себе занедбаною, самотньою, ніко­му не потрібною, сиротою при живих батьках.

Основними напрямами корекційної роботи будуть:

1. Розвиток саморозуміння дитини та самоприйняття.

2. Підвищення самооцінки дитини.

3. Навчання навичкам ефективного спілкування та співпраці з однолітками.