Імецька класична філософія та марксизм

«Май мужність користуватися

власним розумом».

Іммануїл Кант

У другій половині ХVІІІ ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії та Франції в Німеччину. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духовне піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі і філософію.

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант.

Іммануїл Кант 1724 - 1804 рр.

Основні праці: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». Творчість Канта поділяється на до критичний і критичний періоди. До критичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія

припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, а предмет зі знаннями, розумом, тобто джерело все загальності знання філософ пропонує шукати не в об’єкті, а в суб’єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб’єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу.

Практичний розум керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. В основі ж морального вчинку, який у принципі не переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб максима (правило) твоєї волі завжди могла стати принципом для всезагального законодавства». Іншими словами, співмірюй принцип свого морального вчинку зі всезагальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Ідеї І. Канта розвивав також Й.Г. Фіхте. Його основні твори «Про поняття науковчення або так званої філософії», «Основи загального науковчення», «Призначення людини. Наукові положення, згідно з його поглядами, повинні спиратися на основоположення, які є досто-

Йоган Готліб Фіхте 1762 - 1814 рр.

вірними самі собою. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування - «Я». «Я» охоплює собою все, що може бути мислимим. Акт самоусвідомлення є водночас актом самотворення. Отже, другий акт – «Я є не-Я» (антитеза). «Не Я» виступає як об’єкт, який обмежує свободу «Я». Теоретична філософія, усвідомивши місце «Я» і «не-Я», протиставляє їх одне одному в межах абсолютного

«Я», неначе результат обмеження, розділу абсолютного. Третій акт (синтез) – «Я є Я і не-Я» - є зняттям протилежності суб’єкта і об’єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал до якого людина постійно прямує.

Людина від природи лінива й інертна на взірець матерії, з якої вона походить. Лінощі – виток усіх пороків. Якомога більше насолоджуватися і якомога менше давати – це і є завдання зіпсованої натури. Немає для людини спасіння доти, доки ця природна схильність не буде подолана і людина не знайде в діяльності радощів і насолоду.

Вищим досягненням німецької класичної філософії є вчення Г.В.Ф. Гегеля, який увійшов в історію філософію як творець найрозгорнутішої і найобґрунтованішої системи ідеалістичної

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель 1770 - 1831 рр.

діалектики. Автор праць: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Філософія релігії». Основу його філософської системи складають дві домі ниючі іде: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолю-

ту «стихію». Звідси й переконання, що суще в своїй основі є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея.

Філософія, на його думку, можлива як процес конституювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ – «Логіка», де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ – «натурфілософія», де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї, у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ – «філософія духу», де дух виступає у трьох формах: суб’єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об’єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу).

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і, навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення заперечення.

Значний внесок у розвиток світової філософської думки зробила марксистська філософія. Вона сформувалась на багатому ґрунті попередніх філософських систем, виникла як складова більш широкого вчення – марксизму. Його творці - Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Основні праці К. Маркса: «Рукописи 1844 року», «Капітал»,

Карл Маркс 1818 - 1883 рр.	«Німецька ідеологія» (спільно з Ф. Енгельсом). Основні праці Ф. Енгельса: «Анти-Дюрінг», «Діалект-тика природи», «Походження сім’ї, приватної власності та держави». Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинно, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомість, називають
Фрідріх Енгельс 1820 - 1895 рр.	ідеалістами. Марксизм став на бік матеріалізму й піддав нищівній критиці не тільки «чистий» ідеалізм, а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. Виробничі відносини визначають усі інші відносини між людьми і становлять суспільний базис. Матеріальне буття, економічний базис визначають суспільну свідомість (мораль, право, ідеї теорії, тощо).

К. Марксу та Ф. Енгельсу вдалося відкрити феномен повторюваності у суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями. Природу людини марксистська філософія зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин.

Суспільством соціальної рівності, справедливості та гуманізму, проголошується комунізм. У творах К. Маркса та Ф. Енгельса вказується соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності, - робітничий клас, пролетаріат.