Література для самостійного опрацювання

1. Быховский Б.Э. Шопенгауер. – М., 1975.

2. Давыдов Ю.Н. Этика любви и метафізика своеволия. – М., 1982.

3. Марков, Б. В. Человек, государство и Бог в философии Ницше. Спб., 2005.

4. Менжулін В.І. Транслітерація у дзеркалі біографістики: чому «Фройд» – не варто, а «Вітгенштайн» – слід? // Актуальні проблеми духовності. – Вип. 9. – Кривий Ріг, 2008. – С. 194-215

5. Ницше Ф. Полное собрание сочинений: В 13 томах. - М., 2005.

6. Современная западня философия. – М., 1991.

7. Фрейд З. О псиоанализе. Я и Оно // Соч. – М.; Х., 1998.

8. Фромм Э. Иметь или быть. – М., 1986.

9. Шопенгауер А. Мир как воля и представление // Собр. Соч. – Т. 1. – М., 1991.

Озитивізм

Ми не здатні любити «абстрактно».

Ми можемо любити лише того, кого знаємо».

К. Поппер

Позитивізм – філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань.

Засновником позитивізму є Огюст Конт. Йому належить 6-томний

Огюст Конт 1798 - 1857 рр.

«Курс позитивної філософії», «Система позитивної політики». Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об’єктом, що якісно відрізняється від об’єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання

досягається лише як результат окремих наук. Пізнання з погляду позитивізму, потрібно звільнити від буд-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.

Заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. Наука про суспільство зосереджується на дослідженні індивідів, створених з них груп і спільнот та зв’язків між цими структурами. Конт наполягав на об’єктивному вивченні соціальних фактів, на створенні і розвитку соціальної технології, спрямованої на вирішення соціально-політичних проблем.

До «другого» позитивізму або емпіріокритицизму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди Е. Маха і Р. Авенаріуса. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. У дусі суб’єктивного ідеалізму Е. Мах у своїх працях «Аналіз відчуттів і відношення фізичного до психічного»,

Ернст Мах 1838 - 1916 рр.

«Пізнання і помилка» стверджує, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об’єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов’язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам’яті і виражаються засобами мови. Відчуття є нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об’єк-

тивної), ні до психічної (суб’єктивної) сфер. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки – «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

У працях «Критика чистого досвіду», «Людське поняття про світ» та інших, Р. Авенаріус розробив учення про «принципову коор-

Ріхард Авенаріус 1843 - 1896 рр.

динацію» («без суб’єкта немає об’єкта і без об’єкта немає суб’єкта»), згідно з яким заперечується об’єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об’єкти), існують не інакше як у координації з суб’єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб’єктом незалежного від нього об’єкта. Пізнання, за Авенаріусом підпорядковане не знанню про об’єктив-

ну реальність, а досягненню біологічно доцільної найменшої витрати сил.

Третя історична форма позитивізму виникає в 20-х рр. ХХ ст. і дістає назву неопозитивізму. Завдання філософії вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань і узагальнень, адже всі знання знаходять вираження в мові у вигляді висловлювань. Яскравим представником цього періоду є Бертран Рассел. Його перу

Бертран Рассел 1872 - 1970 рр.

належать такі твори: «Наше пізнання зовнішнього світу», «Людське пізнання: його обсяг і межі», «Історія західної філософії» та інші. Сутність філософського пізнання полягає не в проясненні філософської термінології, а в систематичному розумінні навколишнього світу. Логічний аналіз може сприяти філософському пізнанню тільки тоді, коли він спира-

ється на науково обґрунтовану онтологію, з якою мусять бути узгоджені мовні засоби аналізу. Звідси виникає проблема побудови «логічно досконалої мови». Згідно з теорією дескрипції Рас села, для цього треба переформулювати твердження природної мови таким чином, щоб усунути посилання на сумнівні сутності, уникаючи як суперечливих дескрипцій типу «круглий квадрат», так і фіктивних дескрипцій («Гамлет», «крилатий кінь» та ін.). Тоді вимога істинності судження буде еквівалентною вимозі відповідності судження дійсності.

Четверта історична форма позитивізму – постпозитивізм. Формування постпозитивізму (основну увагу приділяє раціональним методам пізнання) пов’язане з виходом у 1959 році книги К. Поппера «Логіка наукового відкриття». Його перу також належать такі роботи: «Відкрите суспільство та його вороги», «Об’єктивне знання» та інші.

Карл Поппер 1902 - 1994 рр.

Будь-яке твердження, що претендує бути науковим, повинно передбачати можливість емпіричного спростування (фальсифікації). Поппер розглядав будь-яку теорію як гіпотетико-дедуктивну систему, з якої можуть бути виведені твердження, хибність яких піддається емпіричній перевірці. Сукупність усіх тих фактів, які в принципі можуть спростувати дану

теорію, Поппер називав «потенційними фальсифікаторами». Жодна теорія не гарантована від того, щоб бути спростованою. Він допускав можливість конкуренції різних теорій та їхню боротьбу за виживання.

Наукова методологія Поппера тісно пов’язана з проблемами політичної теорії і соціології. Виходячи із запропонованих ним положень, дав характеристику «відкритого суспільства» в якому людина є істотою достатньо індивідуалізованою і критично мислячою. «Закрите суспільство», навпаки, є тоталітарним і розчиняє індивіда в цілому.