Начерки історії української літератури у праці Б. Лепкого «Zarys literatury ukrainskiej»

«Начерк історії укр літ – неповна іст. літ

1909 - 1-й том від зародження укр. письменства до нападу татар на Русь.

2-й том до Івана Котляревського.

Лепкий працював і над 3-м томом свого начерку, але не заверш. І рукопис цього тому згорів у полум’ї 1 світ. війни. Він охоплював новітню літ. Пізніше Лепкий не повертається до цього тому.

1930 – пол.. мовою дав свою інтерпретацію історії укр. літ – «Zarys literatury ukraińskiej».

У трактув. іст літ Лепкий ішов за схемою Груш.(періодизація)

“Zarys literatury ukrainskiej ”. У цій книжці автор багато уваги присвятив старій літературі, а новій, яка могла б бути цікавішою для польських читачів, відвів лише четверту частину.

Оперував Б. Лепкій і жанровими визначеннями драматичних творів. У праці “Zarys literatury ukrainskiej ”, він наводить такі приклади: ‘"Нататка-Полтавка'’ І. Котляревського - оперетка. “ По ревізії” М. Кропивницького - сатиричний скетч, " Лісова пісня" Лесі Українки - лірична драма. “Сава Чалий” І. Тобілевича - “історична штука". Виокремлює письменник комедії, трагедії та драми.

У вступн. розділі до «Начерку іст укр. л» Лепкий задекларував намір написати естетичну іст літ. Тобто не виходить з позиції тракту віст літ як зміни сусп..-іст. формації, а в першу чергу як зміни ест. настроїв.

Така позиція викликала несприйняття з боку Єфремова.

С. Єфремов дискутує з Лепким у 1-у виданні «Іст» пише, що ест ідеї це далеко неповна частка ідей, якими має займатись література.

Л-ра- відображає нац. Ідеї, і основне завдання як історика літ зясувати як у творі нац. Літ втілювалась нац. ідея.

У концепції історії «національної літератури»

С. Єфремов продовжив традиції І. Франка, який вважав,що кожне національне мистецтво, живлячись іншонаціональними елементами, переробляє їх для потреб корінної нації.

 

 

11.1 «Історія укр письменства» С. Єфремова стала

«каноном» історії літератури. Вводить ті імена, назви худ. творів, які ніхто не міг обійти. Переважно всі письм. класики були предметом його досліджень (найб писав про Франка, Шевч., Лесю Українку)

«Історію українського письменства» С. Єфремов постійно доповнював,включаючи маловідомі матеріали, а то й ті, що з яв.перед виходом чергового тому(Праця мала 2 томи). На початку XX ст. праця витримала

чотири видання (1 912, 1918, 1919, 1924).

Ця праця показує етап розвитку укр. ліературозн. поч. 20 ст.

Деякі літературознавці закидалт Єфр. що у його роботи стиль не наукової роботи, а публіцистичного викладу подій і ситуацій.

Після арешту 1928 р робота була заборонена на під радянській Україні. Всі користувались цією працею, ідеями, але ніхто не цитував.1991 – праця перевидана Елеонорою Соловей, набуває широкого поширення. І ще у 70-х рр. 20 ст заходами Горбача «Іст» була перевидана фототипічним способом.

На «Історію українського письменства» С. Єфремова значний вплив мали навички її автора як літературного критика, який підходив до аналізу літературного твору з соціологічних позицій, не ігноруючи при цьому художньої специфіки твору, його формальних ознак як твору мистецтва.

У концепції історії «національної літератури» С. Єфремов продовжив традиції І. Франка, який вважав,

що кожне національне мистецтво, живлячись іншона-ціональними елементами, переробляє їх для потреб корінної нації.

 

БІЛЕТ № 7. 2 Праця І. Франка «Южнорусская литература»7.2

Написана до енцикл. Брокгауза. Ефрона

Ця стаття (друк 1904)енцикл. За рівнем охоплення матеріалу і влучністю характеристик. Ця стаття свідчення глибокого аналізу укр. літ протягом усього періоду.

Позалітературні чинники (раса, середовище, момент), відіграючи значну роль в історико-літературній концепції І. Франка, спричинили глибоке розумін­ня національної ідентичності літератури. Він був пере­конаний, що самосвідомість українського народу сягає глибокої давнини. У письменстві, як і в усній традиції, вона витворювалася протягом століть. ………………………………

(Южнорусская) Південно-російська література I. Вступ. Ця назва вживається тут не в сенсі географічному; воно застосовується не до літератури (вірніше - літературам) півдня Росії, а до літератури однієї зі слов'янських етнічних особин, іменованої також малоросійської, русинської або української. У Ю. літературі, духовне життя нації з незапам'ятних часів відбивалася паралельно в словесності (усній традиції міфологічної та поетичної) і писемності.

Одна з найхарактерніших рис Ю. літератури - паралельність і близькість цих двох течій..

Як вся культурна історія південно-російського народу, так і його література поділяється природно на три епохи:

1) епоху самостійного політичного життя, від її початку до середини XIV століття; кордоном можна прийняти рік 1340, коли остаточно було скасовано Галицько-російське князівство;

2) епоху литовського та польського володарювання, з наступним за нею періодом включення південно-російських земель до складу держав Російського та Австро-угорського, з середини XIV по кінець XVIII століття;

3) епоху національного відродження південно-російського племені переважно шляхом літератури. Найбільше уваги приділиє 90-м рр. ХІХ ст., підкресливши пожвавлення літературного руху в Східній Галичині, пов’язане із реорганізацією Товариства імені Шевченка у наукове.

 

БІЛЕТ № 11

2 Підручник з історії української літератури для школи ХІХ ст. (праці О. Барвінського, Й. Застирця).

1888- «підручна іст літ» барвінського не визначалася оригінальним підходом. характером. Це була реєстрація найвидатніших досягнень укр. літ.

Свою "Руську читанку" у трьох книжках для середньої школи і гімназії О.Барвінський видав у 1870 р. (ч. І). Це була "Усна словесність", а в 1871 р. (ч. ІІ) - "Писану Словесність" у двох частинах. Перша частина містила у собі уривки з творів письменників, а також їхні біографії від Котляревського до поч. 60-х рр. включно з Т.Шевченком, а друга - подавала навчальний матеріал післяшевченківського періоду. Уведений ним термін "українсько-руський", а також фонетичний правопис у підручниках (кулішівка) стали основою нормативного правопису для шкіл Галичини з 1892.
У підручниках О.Барвінського (пізніше і в інших авторів-укладачів) містився вступний оглядовий матеріал певного періоду розвитку літератури і художні тексти до вивчення. Значним досягненням у методиці літератури стало те, що О.Барвінський увів до підручника матеріал із усної народної творчості, на століття визначивши зміст шкільного курсу літератури.

Пізніше, вдосконалюючи зміст своїх читанок, О.Барвінський створив серію підручників із літератури для українських шкіл і гімназій Галичини: "Виїмки з українсько-руської літератури", "Вибір з української літератури", "Історія української літератури" (І-II, 1920-21) та ін. Підручники О.Барвінського вискористовувались у школах і гімназіях Галичини, Наддніпрянської України та в українському зарубіжжі (США, Канада, Бразилія).

У 2-й пол. ХІХ ст. методика літератури виокремлюється в самостійну наукову дисципліну з її термінологічним апаратом і науковими поняттями, зокрема назвою навчальної книжки.
Уперше в методиці літератури визначення навчальної книги для середньої школи з літератури як "підручника" вжив педагог Й .Застирець. У 1902 р. він видав у Львові "Підручну історію руської літератури від найдавніших до наших часів". Хоча книжка викликала в І.Франка багато зауважень педагогічного і літературознавчого характеру, її видання засвідчило народження важливого терміну на позначення навчальної книжки з літератури для шкіл і гімназій. Відтоді підручниками стали називати навчальні книжки з літератури для середньої і старшої ланок шкільної освіти, а такий термін, як читанка, на позначення навчальної книжки став вживатися виключно в початковій ланці освіти.

 

Питання історії літератури у праці «З останніх десятиліть ХІХ віку» І. Франка

Стаття оглядова. Аналізує розвиток укр. літ 70-90хх рр.. написав її на основі трьох відчитів які мав у перемишлі.

У цій статті виявив себе прекрасним майстром який умів аналізувати події і літ явища які зявилися у той час. Гов про старш. письм – панаса мирного.нечуя левицького. Зумів побачити риси нової літ які прийшли в ост роки 19 ст- чайковський.брікнер.. говорить про молодше покоління-що у нього інше зображення життя.-коб. Черемш. Стеф. Т. бордуляк..

Нещасним десятиліттям назвав 1870-ті роки Іван Франко. Це було, писав він у статті «З остатніх десятиліть XIX віку» (1898), «може, найбільш хаотичне десятиліття в цілій історії нашого національного розвою. Може, ніколи не було так грізно поставлено питання: чи жити, чи згинути нашій нації? – як тепер»

У літературно-критичній статті він зазначив: "Молода генерація виступила на літературне поле з новими окликами, з новим розумінням літератури й її задач…". До цієї когорти Франко зарахував Ольгу Кобилянську, М. Коцюбинського, Л.Мартовича, В. Стефаника, Лесю Українку, Марка Черемшину, М. Яцківа та ін.

Автор намагається показати стан, перспективи українсько-руської літератури в контексті складної суспільно-політичної ситуації. У цій статті І.Франко не без радості зауважує, що на зміну настроям байдужості, періодам «летаргійних снів» приходить нове покоління з новим розумінням літератури та її завдань. Цю нову генерацію, що працювала між 1880-1900рр., І.Франко називає «молодою Україною». Їх суспільні й політичні погляди тяжіли до європейських; вони виступали з окликами, що література має бути зображенням життя, але не копією, а образом, який збагачений чуттям автора; вже вони намагалися проникнути всередину людини, зрозуміти мотиви, що керують її вчинками, але психологія в них поверхова. Це були автори перехідної доби, до яких Франко зачислює О.Кониського, цілу групу жінок: Олену Пчілку, Наталію Кобринську, драматургів Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, Б.Грінченка, А.Кримського, Г.Хоткевича та ін. «Представники «молодої України» ставила нові вимоги не лише перед собою як громадськими діячами, перекладачами, письменниками, але й виховували читача, виробляли його естетичний смак.