Пізнавальні прагнення обумовлюються базальними потребами людини, зокрема дитини, підлітка, юнака. Їх реалізація відбувається в діяльності, яка узгоджує вияв пізнавальних потреб з іншими, підсилюючи або витісняючи їх. Пізнавальні прагнення, реалізовані в пізнавальній діяльності, є засобами самовідновлення та самозбагачення духовно-інтелектуальної сфери людського розвитку. Спонукальні фактори актуалізації пізнавальних потреб і пізнавальної діяльності полягають в усвідомленні мотиву, який містить у собі прийняття мети й зосередження волі.
В загальносуспільному контексті обидва фактори – суспільного мотиву й суспільної волі – взаємопов’язані, а їх рівновиявленість є найголовнішою умовою дійової урегульованості спонукальних можливостей у сфері формування стійкого вияву освітніх потреб і домагань дитини, підлітка, юнака, дорослої людини.
Проведений теоретичний аналіз філософської, зокрема культурологічної, історичної, педагогічної, психологічної та медичної літератури дав змогу виявити розвиток протягом періоду, що охоплює понад два з половиною тисячоліття (починаючи з людинознавчих уявлень Древньої Греції і Скіфії), основної суспільної мети виховання – мети людської досконалості. Культура, що поєднує в собі науку, мистецтво, літературу, освіту, політику, господарювання (економіку), інші галузі, є засобом досягнення людиною цієї мети. Так, набуття матеріального добробуту з мети, що періодично опановує значні суспільні групи при втраті ними інших сенсів життя, перетворюється на засіб досягнення вищої мети, наприклад, здоров’я, а ця мета стає засобом досягнення іншої – освіченості. Проте й освіта є тільки засобом набуття людиною досконалості.
|
|
Ідея людської досконалості дає змогу створювати засобами культури український виховний ідеал, збагачувати його, втілювати в усіх сферах суспільного й державного життя. Реальне втілення ідеалу служить утворенню української виховної норми.
Доцільно визначити важливу психогігієнічну властивість викладених понять норми, ідеалу та мети – їх не стримуючий, не обмежуючий (деприваційний), а розвивально-творчий характер, що є продовженням природної традиції розвитку єства української нації. В основу досягнення суспільної мети ми поклали розроблений в ході нашого дослідження цілісний заохочувально-спонукальний механізм, який охоплює найголовніші сфери духовно-інтелектуального та матеріального обслуговування суспільства й держави. Встановлювані ним умови поширюються на індивідуальні ролі в суспільстві кожного українського громадянина.
|
|
Методологічною засадою розроблення цього заохочувально-спонукального механізму є принцип ідейно-реалістичної єдності кожного з його компонентів. Так, за цим принципом, кожне з дійових підкріплень, заохочень, стимулів освітніх домагань особистості обумовлюється відповідним місцем у системі поглядів на загальносуспільну й конкретну освітню мету. У той же час мотивація освітніх прагнень і домагань особистості відображається у відповідних дійових підкріпленнях, заохоченнях і стимулах. Цим самим українська освітня система зможе подолати негативні вияви дисбалансу попередньої, що виявлялись у різкій невідповідності між проголошуваним і здійснюваним, розриві слова й діла, ідеального та реального. Це призводило до суспільних, мікросоціальних і особистісних дисгармоній як психогенних умов виникнення психофізичної захворюваності. Причини цього явища полягають не в технологічному невмінні утворити систему як цілісний механізм реалізації мети, а в змінюваності ідеологем, які почергово кладуться в її основу, і пов’язаній з цим необхідності їх творців залишати незавершеними, незаповненими важливі частини механізму як запобіжну, резервну сферу для маніпулювання суспільною свідомістю. Для уникнення цієї методологічної помилки в новостворюваній освітній системі слід виходити з того, що зміст має визначати форму. Таким змістом, що існуватиме до того часу, поки житиме український народ, є його культура, яка ґрунтується на триєдності і відтворює собою тріаду суспільно-особистісного самоусвідомлення: мову, звичаєвість та історичну пам’ять.
Отже, найважливішими принципами, що забезпечують методологічну надійність всієї будови української освітньої системи, є засади її народності та природовідповідності.
Взаємозв’язок розглянутого принципу природовідповідності, що охоплює комплекс природних пізнавальних прагнень людини й суспільства, з принципом ідеально-реальної єдності заохочувально-спонукального механізму освітньої системи виявляє свою продуктивність у розв’язанні внутрішніх суперечностей встановленого нами феномену латентизації освітніх прагнень особистості.
Так, проведене дослідження дало змогу виявити комплекс фобій (страхів) у випускників середніх загальноосвітніх шкіл, пов’язаний із перспективою вступних випробовувань до вищих навчальних закладів. Насамперед цим, а не тільки адекватністю самооцінки власної освітньої підготовленості, професійною і життєвою зорієнтованістю, що не збігається з наявними спеціальностями вищих навчальних закладів, пояснюється уникнення частиною молоді вступу до них. Переважна більшість випускників, які так і не наважились складати вступні іспити, мотивували це тим, що «все одно не приймуть», «провалюсь на...» (зазначався предмет), «не хочу осоромитись», «страшно». Саму ж думку про вступ не заперечив жоден з опитаних. Результати опитування, яке проводилось педагогічними працівниками за нашою методикою з протокольним фіксуванням відповідей, подано у табл. 3.8.
Як видно з наведеної табл. 3.8, найбільшу кількість (30,09%) складають фобії (страхи) невпевненості, які разом із застосуванням випускниками такого способу їх подолання, як відкладання перспектив вступу на потім (27,31%), становлять разом 57,4% всіх названих мотивів.
Як не навести тут красномовну психологічну деталь, яку підмітив Т.Г.Шевченко, аналізуючи власний стан при подоланні аналогічного утруднення вступу в автобіографічній повісті «Художник»: «Це був перший його твір, який з такими труднощами наважився він показати мені. Мені сподобалась його скромність, або, краще сказати, боязкість: це надійна прикмета таланту» [187, с. 21].
Як бачимо, ступінь латентності пізнавальних, освітніх, творчих прагнень і можливостей особистості – показник рівня сприятливості або несприятливості соціально-психологічної атмосфери середовища. Витребуваність, сам факт і ступінь вияву цих потенцій свідчить про його сприятливість як психічну норму, якої має досягти українська освітня система.
|
|
Слід звернути увагу на те, що в педагогічній та психологічній літературі, а відтак – у сучасній суспільній і професійно-педагогічній свідомості утвердились уявлення про способи витребування таланту дитини, що мають форми «добору», «пошуку», «відкриття».
За нашими даними, це процес легалізації, тобто набуття законних, узвичаєних підстав, становища норми в певному мікросоціальному середовищі пізнавальних, освітніх і творчих потенцій учня. Можливості, що виявляються, мають бути прийняті цим середовищем, стати зрозумілими для нього, а отже – увійти до міри, норми закономірностей його сфери розуміння.
Таблиця 3.8