2020-01-14
96
Для подальшого розгляду питання визначимося зі статусом міжнародних договорів у правовій системі України. Відповідно до ст.9 Конституції України міжнародні договори, ратифіковані ВРУ, складають частину національного Законодавства України. Оскільки вони ратифіцируються законом, тож і мають силу закону. Проте варто мати на увазі, що основна відмінність міжнародного договору як закону від звичайного закону України полягає в тому, що якщо останній може бути змінений наступним національним законом, то зміни в міжнародний договір не можуть вноситися державою в односторонньому порядку (зокрема, прийняттям іншого закону). Для того щоб не порушувати його міжнародних-правових зобов'язань. Інший підхід суперечив би Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (Для України (у складі СРСР) Віденська Конвенція вступила в силу 13 червня 1986 р. В ст.27 цієї Конвенції говориться: “Учасник не може слатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання їм угоди”), нормам національного законодавства України (Частина друга ст.17 Закону України від 22.19.93 р. №3767-ХІІ “Про міжнародні угоди “, а також ст.19 Закону України від 25.06.91 р. №1251- ХІІ “Про систему оподаткування”), а також п. 18.1 ст. 18 “Закону про прибуток” (“Якщо міжнародним договором, ратифікованим Верховної Радою України, встановлені інші правила, відмінні від передбачених дійсним Законом, застосовуються норми міжнародного договору”).
Таким чином, за нормами міжнародного договору, ратифікованого ВРУ, “Закон про прибуток” визнає велику юридичну цінність. Отже, сам Закон передбачає, що при будь-яких колізіях із нормами міжнародного договору застосовуються норми останнього.
Чому ж суперечать деякі норми “Закону про прибуток”?
Як уже говорилося, законність п.18.3 “Закону про прибуток”, узятого окремо, ніякі заперечення не викликає. Але застосування окремих норм п.18.3 і Переліку (щодо тих або інших територій) суперечить національному режиму і режиму найбільшого сприяння в оподатковуванні, що встановлені міжнародними договорами, ратифікованими ВРУ.
Тому для того, щоб казати про можливість і обгрунтованість включення тієї або іншої території в Перелік, проведемо спочатку огляд обов'язкових для України міжнародних-правових договорів із європейськими країнами. (На даному етапі ми обмежимося тільки Європою, оскільки більшість таких офшорних зон є залежними або заморськими територіями європейських держав (Андорра, Азорські острови, Бермудські острови, Британські Вергінскі острови, Кайманові острова, Капміоне, Мадейра, Монако, Голландські Антильські острови, Острів Мен, Острови Ла-Манш і ін.))
Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими співтовариствами, підписана 16 червня 1994 р. (далі - УПС), установлює національний режим щодо оподатковування і внутрішнього регулювання (ст.15 УПС):
1. Товари, що походять з території однієї Сторони й імпортуються на територію іншої Сторони, не підлягають, прямо або побічно ні якому внутрішньому оподатковуванню або іншим внутрішнім зборам, що перевищують ті, що застосовуються, прямо або побічно, до подібних вітчизняних виробів.
2. Крім того, цим товарам надається не менше сприятливий режим, чим наданий подібним товарам національного походження щодо усіх законів, правил і вимог, що впливають на їх внутрішній продаж, пропозиція продажу, покупки, транспортування, розподіл і використання. Положення цього пункту не перешкоджають застосуванню різноманітних внутрішніх зборів по транспортуванню, що базуються винятково на засадах економічної експлуатації транспортних засобів, а не на державні вироби.
Ця стаття виходить із принципу походження товару, признаючи його визначальним у регулюванні відповідних відношень. Дане положення прямо забороняє, яку б те ні було дискримінацію товару, країною походження якого є одна з «Сторін», у порівнянні з подібним товаром вітчизняного виробництва. До числа таких заборонених дискримінацією входить і податкова, що може являти собою, зокрема порядок, кумулятивно встановлений у п.18.3 “Закон про Прибуток” і Перелік.
УПС містить також ст. 10, у частині перший, котрої мова йде про режим найбільшого сприяння в торгівлі в тому змісті, у котрому цей термін вжитий у п. 1 ст.1 Генерального угоді з тарифів і торгівлі (далі - ГАТТ).
1. У відношенні мит і зборів усякого роду, що накладаються на ввіз і вивіз, або в зв'язку з ними, або на переклад закордон платежів за імпорт або експорт, а також у відношенні методу стягування таких мит та зборів, і у відношенні усіх правил регулювання і формальностей у зв'язку з ввозом або вивозом, та у відношенні всіх питань, зазначених у параграфах 2 і 4 ст. III, будь-яка перевага, сприяння, привілей або імунітет, наданий будь-якою договірною стороною, у відношенні будь-якого товару, що походе з будь-якої іншої країни або призначеного у будь-яку іншу країну, повинні негайно і безумовно надаватися подібному ж товару, що походить з території всіх інших договірних сторін, або призначеному для території усіх інших договірних сторін.
Вищенаведений пункт ст.1 ГАТТ, у свою чергу, відсилає до п. 2 і 4 ст. III ГАТТ, що називається «Національний режим у відношенні внутрішнього оподатковування і регулювання», для визначення питань, на які поширюється дія режиму найбільшого сприяння.
2. Товари, що походять з території якоїсь договірної сторони, і ввезені на територію іншої договірної сторони, не повинні оподатковуватися, прямо або побічно, внутрішніми податками або іншими внутрішніми зборами будь-якого роду, що перевищують, прямо або побічно, податки і збори, застосовувані до аналогічних товарів вітчизняного походження. Більш того, ніяка з договірних сторін не повинна якою-небудь іншою подобою застосовувати внутрішні податки або інші внутрішні збори до імпортованих або вітчизняних товарів так, щоб це суперечило принципам, викладеним у параграфі 1.
4. Товарам, що походять з території якоїсь договірної сторони та ввезеним на територію іншої договірної сторони, повинен бути наданий режим не менше сприятливий, ніж режим, наданий аналогічним товарам національного походження у відношенні усіх законів, правил і вимог, що відносяться до їхнього внутрішнього продажу, пропозиціям на продаж, покупці, перевезенню, розподілу або використанню. Становища цього параграфа не повинні перешкоджати застосуванню диференційованих внутрішніх зборів за перевезення, що залежать винятково від економічних умов експлуатації засобів транспорту, а не від національного походження товару.
Аналогічні положення присутні не тільки в УПС, а й в деяких інших міжнародних договорах, у сферу дії яких входять території, внесені в Перелік.
Проте після ознайомлення з Переліком складається враження, що вищезгадані юридично обов'язкові для України документи не є такими для КМУ. Принаймні, наявність міжнародних-правових зобов'язань не стало перешкодою для внесення Республіки Чорногорія і Князівства Ліхтенштейн у попередній Перелік.
