Тема 5. Соціальне партнерство

1. Поняття „Соціальне партнерство”.

2. Принцип соціального партнерства.

3. Теоретичні основи та передумови соціального партнерства.

4. Сучасна практика соціального партнерства.

1. Поняття „Соціальне партнерство”.

Соціальне партнерство – той, хто разом з ким-небудь приймає участь у який-небудь спільній діяльності – це система правових норм і організаційних форм та методів погодження інтересів партнерів різних соціальних груп та структур для забезпечення їх конструктивної взаємодії.

У прагматичному значенні соціальне партнерство розглядається як система заходів по забезпеченню співробітництва найманих працівників, репрезентованих звично професійними спілками, з роботодавцями, які об'єднані, як правило, у асоціації підприємців на національному, галузевому, регіональному, виробничому рівнях.

Метою соціального партнерства є забезпечення реалізації інтересів трудящих і роботодавців, підвищення відповідальності всіх учасників економічного відтворювального процесу за рівень оплати праці та ефективність господарювання, створення нормального соціально-психологічного клімату в суспільстві на всіх рівнях.

Сторони соціального партнерства чітко визначають свої інтереси та усвідомлюють інтереси партнерів, розподіляють ролі і відповідальність у досягненні спільної мети. Визнаними формами співробітництва є консультації, переговори та підписання відповідних угод, колективних договорів.

Соціальне партнерство не повинно вести до повної згоди з роботодавцями або навпаки до постійних гострих конфліктів. Воно повинно допомогти виробити позицію і згоду, які б дозволили задовольнити інтереси сторін в конкретних умовах, досягнути компромісу.

Перші і найбільш повні принципи соціального партнерства втіленні в практику Міжнародною організацією праці (МОП), яка була утворена в 1919 році. МОП - організація з унікальними принципами трьохстороннього і представництва, яка об'єднує делегатів урядів, підприємців та робітників.

Специфічною формою соціального партнерства виступає трипартизм (тобто, той, що складається з трьох частин). Трипартизм означає, що окрім партнерів, що репрезентують працівників та роботодавців, до процесу погодження інтересів приєднуються також і представники держави, органів виконавчої влади. Таке співробітництво може здійснюватися як на постійній основі, так і нерегулярно, лише у випадках загострення соціальної ситуації у окремій галузі (наприклад, у вугільній), у конкретному регіоні або у країні в цілому.

Трьохсторонність пронизує всю діяльність МОП при вирішенні трудових та інших соціально-економічних питань. На практиці трипартизм означає, що держава, підприємці, профспілки є різними ланками. Вони є незалежні один від одного, кожний виконує окремі функції і несе свою відповідальність.

Термін "трипартизм" охоплює такі питання в системі соціального партнерства:

> двохсторонні колективні договори;

> трьохсторонні колективні консультації та переговори між державою, підприємцями та робітниками;

> трудові конфлікти і їх врегулювання;

> участь працівників у прийняті різноманітних рішень на підприємствах.

Фактично із сутності соціального партнерства витікає й його зміст, а саме:

• спільний розгляд і згода робітників і роботодавців соціально-трудової політики на всіх рівнях суспільного виробництва на основі підвищення ефективної праці;

• визначення критеріїв соціальної справедливості і встановлення гарантій захисту ефективності праці суб'єктами соціального партнерства;

• переважно переговорно-договірний характер взаємовідносин між представниками робітників і роботодавців при підготовці відповідних згод, а також при рішенні розбіжностей.

Соціальне партнерство може розглядатися також як основа загальної побудови відносин між різними соціальними спільностями, що визначають стан і спрямованість соціального розвитку суспільства. На рівні суспільства стан соціального партнерства відбиває державну ідеологію, виявляється у соціальній політиці, механізмі її реалізації.

2. Принцип соціального партнерства.

Цивілізовані відносини між партнерами повинні підтримуватись принципами, які розроблені Міжнародною організацією праці. Нижче подано лише деякі з них:

Перший принцип: загальний та міцний мир може бути досягнутий лише на основі соціальної справедливості.

Другий принцип: ненадання в будь-якій країні робітникам людських умов праці є перепоною для інших країн, які прагнуть покращити положення трудящих.

Третій принцип: свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

Четвертий принцип: злидні в будь-якому місці є загрозою для загального благополуччя.

П'ятий принцип: всі люди незалежно від раси, віри та статті мають право на матеріальне благополуччя і духовний розвиток в умовах свободи, стабільності в економіці і рівних можливостей.

Шостий принцип: повна зайнятість та підвищення життєвого рівня.

Сьомий принцип: в соціально-моральному розумінні праця не є товаром.

Водночас, поряд із загальними принципами МОП можна також виділити специфічні принципи організації роботи партнерів. Такими принципами є:

• дотримання норм законодавства;

• повно важність представників сторін;

• рівноправ'я і свободі вибору і обговорення питань;

• добровільність сторін в прийняті на себе обов'язків;

• реальність виконання обов'язків;

• контроль і відповідальність за їх виконання.

Ці принципи повинні дотримуватись на всіх рівнях системи соціального партнерства-від державної до конкретних організацій.

3. Теоретичні основи та передумови соціального партнерства.

Соціальні відносини встановлюються та реалізуються на різних рівнях. З державою у соціальні відносини вступають окремі галузі економіки та суспільного життя, регіони, підприємства, громадяни. Існують відносини між різними соціальними групами, спільностями (влада -громадяни, багаті - бідні, власники засобів виробництва - наймані працівники тощо). На підприємстві реалізуються соціально-трудові відносини.

Незалежно від рівня та змісту соціальних відносин вони вияв­ляються як інтереси суб'єктів цих відносин. Досягнути реалізації своїх інтересів їх носії можуть різними шляхами:

> за рахунок підкорення інтересу свого контрагента (антагоністичний шлях);

> узгодження, компромісу у реалізації інтересів суб'єктів соціальних

відносин (шлях партнерства).

Антагоністичний шлях – непримиренне протиріччя) передбачає різні форми та методи примушення. У сфері соціально-економічних трудових відносин історія знає їх різновиди:

Фізичне примушення (раби - володарі рабів, кріпаки-поміщики). В наші часи цей вид примушення існує при кримінальній торгівлі людьми (наприклад, при вивозі жінок за кордон) або захват заручників.

Економічне примушення (робітник-капіталіст).

Защемлення інтересу однієї сторони трудових відносин веде до прагнення насильницької зміни підґрунтя, на якому ці відносини ' будуються. На рівні суспільства в цілому - це знищення приватної власності на засоби виробництва, встановлення державного управління підприємствами. Теоретичне обґрунтування такого шляху суспільного розвитку дано у "Капіталі" К.Маркса. Використання марксової теорії у практиці конкретних соціалістичних країн не привело до позитивних результатів. Побудова суспільства на загальнонародній у формі державної власності не зняла протиріччя інтересів суб'єктів трудових відносин. У суспільстві, що називалося соціалістичним, економічне примушення було доповнене соціальним примушенням, що означає командно-адміністративне підпорядкування інтересів нижчого рівня інтересам вищого рівня: інтересу особи – інтересу колективу, колективу – держави, особи – державному інтересу. Механізм соціального примушення будувався на принципі загальності праці. У статті 60 Конституції СРСР проголошувалося: "Обов'язок та справа честі кожного здатного до праці громадянина СРСР – сумлінна праця у вибраній ним галузі громадсько-корисної діяльності, додержання трудової дисципліни". Для визначення участі кожного працівника у сукупній суспільній праці централізовано (державою) встановлювалася міра праці, через яку визначалась міра його споживання, тобто доля національного доходу, що може отримати працівник у відповідності з витратами його праці у громадському виробництві. Обов'язковість участі у суспільно корисній праці відбивалась у лозунгу: "Хто не працює - той не їсть", а забезпечувалася різними видами відповідальності аж до позбавлення волі "за злісне дармоїдство". Практика не довела теоретичну обгрунтовність положення, що інтереси особи, колективу та держави співпадають, збігаються, а існуючі між ними протиріччя носять неантагоністичний характер і можуть бути розв'язані шляхом планового, централізованого управління (докладніше про це дивись у підрозділі 3.4.) На сучасному етапі переходу до ринкової економіки антагонізм трудових відносин багатократно підсилюється. В той же час досвід країн з розвинутою економікою свідчить, що більш продуктивним є шлях узгодження, компромісу у реалізації інтересів суб'єктів трудових відносин.

Пошуку вирішення проблем узгодження інтересів соціальних груп присвячені праці кращих голів людства незалежно від їх політичної орієнтації. Ідеї Ж. Ж. Русо, Ф. Кене, Ш. Фур'є, А. Сен-Симона, Р. Оуена про узгодження інтересів різних соціальних груп охоплювали всі сфери життя суспільства: виробництво, обмін, розподіл, споживання, виховання, побут тощо. Одним з перших, хто використовував термін "партнерс­тво" для соціальних відносин ще у XIX сторіччі був Д. С. Мілль. Він писав: "Відносини... між господарями та працівниками будуть поступово витіснені відносинами партнерства у одній з двох форм: у деяких випадках відбудеться об'єднання робітників з капіталістами, у других... об'єднання робочих між собою".

Проблеми співробітництва праці та капіталу розглядав видатний англійський економіст Альфред Маршалл. Він підкреслював, що "доходи робітників залежать від авансування праці капіталом" і "... завдяки капіталу та знанням рядовий робітник західного світу харчується, одягається і навіть забезпечений житлом у багатьох відносинах краще, ніж: принци у минулі часи". І далі: "Співробітництво між: капіталом та працею таке ж обов'язкове, як і співробітництво між: прядильниками та ткачами".

Співробітництво, соціальне партнерство субагентів з протилежними інтересами може здійснюватися за умов визнання та додержання кожною із сторін принципу соціальної справедливості.

Соціальна справедливість у реалізації трудових відносин означає забезпечення відповідності між реальною значимістю, результа­тивністю діяльності особи, соціальної групи, спільності та їх соціальним положенням, можливостями задовольнити їх суспільно визнані нормальні потреби.

Соціальне партнерство покликано забезпечити стійкий еволюційний розвиток суспільства, але це можливо за наявності певних економічних умов. Ці умови визначив ще у 20-х роках Питирим Сорокін. Він виявив, що стійкість соціальної системи залежить від двох основних параметрів: а) рівня життя більшості населення; б) ступеню диференціації доходів у суспільстві. Чим нижче рівень життя і чим більші відмінності між багатими і бідними, тим більш імовірніші практичні дії щодо повалення влади та переділу власності.

З позиції наведених вище умов стійкості держави, можливо дати оцінку розвитку соціального партнерства у країнах з розвинутою економікою. По-перше, абсолютна більшість населення забезпечена на рівні високої якості життя. По-друге, диференціація доходів 20% найбільш бідних та багатих сімей не перевищує 10 разів. Основну частину населення складає середній клас, який має високий рівень забезпеченості і не прагне до зміни суспільного ладу та переділу власності. Таким чином у розвинутих країнах створені економічні передумови соціального партнерства.

Крім економічних суттєве значення для розвитку соціального партнерства відіграють психологічні передумови та культурні традиції нації. На основі набутого соціального досвіду у населення формуються орієнтири на пошук соціальних компромісів, сприйняття суспільних цінностей та прагнення до їх збереження тощо.

Важливішою передумовою реалізації соціального партнерства є спрямованість соціальної політики держави на задоволення потреб населення, забезпечення прав та гарантій громадян. Довіра населення до влади, управлінських структур на всіх рівнях, рівень розвитку демократії у суспільстві, законодавча урегульованість всіх сфер суспільного життя є обов'язковими соціальними передумовами розвитку партнерства у реалізації трудових відносин. Законодавче закріплення практики соціального партнерства в країнах Заходу розпочалася ще на початку XX століття, а загального визнання система угод та колективних договорів дістала з ухваленням Міжнародною організацією праці Конвенції.98 від 1949 р. про поширення принципів права на організацію та ведення колективних переговорів і Рекомендації 91 від 1951 р. про колективні договори.

4. Сучасна практика соціального партнерства.

Слід зазначити, що в цілому соціальне партнерство реалізується через систему переговорів та укладання угод на державному, територіальному, галузевому і професійному рівні, а також колективних договорів на підприємствах (в організаціях, закладах).

Представниками сторін для укладання договорів можуть бути:

• робітники, інтереси яких представляють профспілки, або інші уповноваженні ними особи;

• роботодавці, їх інтереси представляють спілки роботодавців або відповідні міністерства, відомства, інші органи влади;

• державні органи виконавчої влади, виступають як представники загальнодержавних інтересів.

Угоди і колективні договори виконують три функції.

Перша – захисна для найманих працівників – суть цієї функції в тому, що роботодавець не може використати свою силу. Змінити умови праці за рахунок робітника.

Друга – організаційна – означає стандартизацію трудових відносин і наглядність витрат на утримання штату.

Третя – мирна – направлена на то, щоб на період дії договору не допустити трудових конфліктів і висування нових вимог по питаннях, які вже включенні в угоду і колективний договір.

Багаторівнева система колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин дозволяє на основі співпраці і компромісів погодити інтереси головних суб'єктів сучасних економічних процесів роботодавців і найманих робітників – при посередництві держави.

Система соціального партнерства в Україні має свої особливості. Вона почала створюватися в умовах соціально-економічних реформ та загальносистемної кризи країни. Законодавчу основу сучасного соціального партнерства складають Закони України "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці", Кодекс законів про працю України, Указ Президента України "Про національну раду соціального партнерства".

Цими документами передбачається, що система соціального партнерства включає проведення переговорів між зацікавленими соціальними інститутами та групами суспільства, укладання угод і колективних договорів. При цьому, угоди укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Угода визначає згоду та позиції сторін за основними принципами проведення соціально-економічної політики. Вона заключається на рівні держави між представниками профспілок, роботодавців і влади. В ній * передбачається положення щодо принципів регулювання соціально-трудових відносин, в тому числі в сфері розвитку ринку праці і зайнятості населення, в області оплати праці найманих працівників, дохід і рівень життя населення, його соціальний захист, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

Для регулювання соціально-трудових відносин, ведення колективних переговорів і підготовки проекту угоди утворюється постійно діюча трьохстороння комісія (ТК), в яку входять представники профспілок і їх об'єднань, об'єднань роботодавців і державних органів виконавчої влади.

В січні 2002 року між Кабміном України, Конференцією роботодавців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями підписано Генеральну угоду на 2002 – 2003 роки. Це сьома Угода, що підписана після проголошення незалежності України. Слід визначати, що у повному обсязі за минули роки не була виконана жодна з підписаних Угод. Остання Угода містить ряд принципово нових положень, спрямованих на реформування системи оплати праці та підвищення її стимулюючої ролі, впровадження згідно з діючим законодавством індексації грошових доходів населення та компенсації громадянам втрат частини доходів у зв'язку з перевищенням терміну їх виплат тощо.

Галузево тарифна угода, заключається між галузевими профспілками та галузевим союзом роботодавців, визначає узгодження позиції сторін за основними принципами соціально-економічної політики в галузі, спільні дії учасників угоди щодо їх реалізації.

Так в тарифній угоді установлено мінімальний розмір тарифної ставки для робітників першого розряду, вона гарантує підвищення, виходячи з законодавства, розмірів компенсаційних виплат за вимушені простої не з вини робітника.

Спеціальні угоди стосуються конкретно соціально-економічних проблем на регіональному рівні. Вони заключаються між представниками органів найманих працівників (як правило, територіальні спілки профспілок, об'єднання роботодавців тощо).

Роботодавці і робітники підприємства і організацій, які знаходяться в даному регіоні, в процесі переговорів про умови праці та інші аспекти соціальної політики, виходять з економічних умов виробництва на даній території і адекватних їм соціально-трудових відносин.

Широкі можливості для захисту соціально-економічних інтересів на підприємстві надає укладання колективного договору між робото­давцем і найманими працівниками.

Колективні договори укладаються на підприємствах, в організаціях, незалежно від форм власності й господарювання, які використовують найману працю та мають право юридичної особи. Колективний договір може укладатися також у структурних підрозділах підприємств в межах компетенції цих підрозділів.