Теорії та сучасні концепції соціальної роботи

«Как прикладная дисциплина социальной науки социальная работа использует знания, заимствованные из других дисциплин, таких как антропология, экономика, история, правоведение, литературная критика, психология, психиатрия, физиология, социальная политика и социология. Право этой дисциплины на уникальность обусловлено тесным переплетением этих знаний, образовавших знания социальной работы.

Часто знания в области социальной работы организованы в модели или подходы, включающие предположения о свойствах человеческой натуры, стадиях изменения, взаимодействия между этими двумя элементами и уровнем изменений. Это, в свою очередь, приводит к созданию трудноразрешимых личностных и социальных проблем, которые влекут за собой рассуждения о том, каким образом можно было бы применить социальную работу в решении, упрощении или снятии этих проблем».

Что такое социальная работа. — К., 1996. — 30 с. — С. 13.

«Західний досвід останнього десятиріччя свідчить, що теорія соціальної роботи має тенденцію до диференціювання й унутрішнього структурування. Вже сьогодні виділяють такі її рівні:

1) теоретико-методологічні проблеми й концептуальні засади;

2) спеціальні теорії, що становлять наукові засади для надання соціальної допомоги, сприяння різним котегоріям населення (галузеві або теорії соціальної роботи середнього рівня);

3) техніко-технологічні, емпіричні знання (висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації роботи, технології здійснення її різновидів)».

Мигович І. Становлення соціальної роботи як науки в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — №1–2. — С. 75.

«Точка зору на соціальну побудову, що ми її досліджуємо, представляє поміж працівниками, клієнтами та їхній контекст як рефлексивний; кожен впливає одне на одного. Багато з точок зору на соціальну роботу визнають цей факт неадекватно, тому що вони базуються на каталітичній моделі, згідно з якою компетентний соціальний працівник допомагає прийняти рішення щодо проблем недосвідченого клієнта або вилікувати їх. Ця медична модель є традиційною рисою соціальної роботи. Її піддають критиці як таку, що призводить до фрагментованої допомоги, яку пропонують за спеціалізаціями, що ставляться до клієнта радше як до проблеми, ніж як до чинника буття в цілому».

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с. — С. 27.

«Среди современных концепций актуален системно-теорети­ческий подход в социальной работе, в котором отношения, интеракции, трансакции и социальные процессы рассматриваются в причинно-следственной зависимости. Каждый человек является участником нескольких систем — семья, круг друзей, школьный или трудовой коллектив. Все они оказывают взаимовлияние, и это необходимо учитывать социальному работнику в работе с клиентом.

Несомненный интерес представляет концепция социального действия в социальной работе. Каждый человек есть носитель двух начал — биологического и социального. Человеческие действия как самоорганизующаяся система в социальном аспекте регулируются символами — язык, ценности и т.п. и нормами, которые обусловливают индивидуальные действия в зависимости от общепринятых норм и ценностей. Но поступки человека, как бы они ни были регламентируемы общественными отношениями, несут и определенное проявление валюнтаристичности, т.е. в известной степени иррациональности и независимости действий от условий среды и в то же время зависимости от субъективных «определенных ситуаций».

Словарь-справочник по социальной работе / Беличева С.Л. и др. — М., 1997. — С. 365.

«Медична модель повинна бути замінена моделлю охорони здоров’я. Згідно з нею ми розглядаємо людей як відповідальних за здорове життя. Працівники полегшують процес лікування, який визнає взаємодію особистих факторів та факторів оточення та відновлює баланс поміж ними, аби запровадити більш здорове оточення для кожного».

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с. — С. 28.

«Сучасна комплесно орієнтована теорія соціальної роботи повинна, насамперед, відображати зміни, що відбулися в науках про сутність людини. Адже сама людина виступає головним суб’єктом-об’єктом соціальної роботи. Зазначимо, що суб’єкт-об’єктність тут підкреслює активний характер клієнта соціальної роботи, якого необхідно максимально задіяти до самодопомоги в складній життєвій ситуації.

Звернемо увагу, що суб’єктом-об’єктом соціальної роботи тут визначається не особистість, а людина».

 Лукашевич М.П., Мигович І.І., Пінчук І.М. Соціальна робота в Україні: теоретико-методичні засади. Навчальний посібник — К.: МАУП, 2001. — С. 67.

«Сутність адаптивно розвиваючої концепції соціалізації полягає в розгляді соціалізації як взаємодії людини, що триває все її життя, з навколишнім середовищем шляхом (за допомогою) адаптацій, що змінюють одна одну, у кожній зі сфер її життєдіяльності. Усяка адаптація як особлива діяльність людини, що пов’язана із засвоєнням чергової нової соціальної ситуації (суб’єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй соціального досвіду (що об’єктивно існує як елемент культури цього суспільства) і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація індивіда, спираючись на новий, вищий рівень його соціалізації, відбувається ефективніше, дає йому змогу швидше піднятися на чергову сходинку соціалізації. Під час сукупної взаємодії індивіда із соціальним середовищем (а отже, і впливу індивіда на суспільство в напрямку задоволення своїх соціальних потреб) відбуваються зміни в суспільстві стосовно більшої орієнтації на людину, сукупність її соціальних інтересів. Отже, реалізується другий бік неподільного процесу соціалізації — соціалізація суспільства. Очевидно, що соціальна адаптація і соціалізація — це нерозривні у своїй єдності процеси, які доповнюють один одного й мають за основу (як і всяка взаємодія в природі) обмін інформацією, енергією та речовиною, проте різняться як змістовними, так і часовими параметрами.

На нашу думку, викладена концепція соціалізації створює передумови для уточнення місця й ролі соціальної роботи в процесі життєдіяльності особистості, дає змогу скоригувати (а в чомусь по-новому визначити) цілі й функції соціальної роботи на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Насамперед слід урахувати, що адаптивно розвиваюча концепція соціалізації спирається на взаємодію біологічного, психологічного та соціального механізмів адаптації, що дає змогу орієнтуватись у соціальній роботі на цілісну людину з урахуванням конкретних станів та відхилень на кожному з рівнів.

Ця модель соціалізації охоплює всі сфери життєдіяльності індивіда. Тим самим створюються можливості для найповнішої реалізації одного з найважливіших принципів організації соціальної роботи — комплексності.

Крім того, можливість орієнтувати форми та методи соціальної роботи згідно з різними періодами соціалізації клієнта повніше забезпечить диференційований підхід до організації соціальної роботи.

Адаптивно-розвиваюча модель соціалізації на основі механізму засвоєння нових соціальних ситуацій орієнтує на підтримку творчості і мобільності клієнта, що особливо важливо в період кардинальних змін в усіх сферах життя суспільства.

Концепція розглядає соціалізацію як процес, що відбувається протягом усього життя людини. Це створює передумови для організації безперервної соціальної роботи.

З урахуванням того, що завдяки успішній соціалізації можна забезпечити такий розвиток та взаємодію людини і суспільства, які найбільше спрямовані на самореалізацію індивіда, забезпечення взаємодії між людьми шляхом соціальних ролей, а також збереження суспільства передаванням новим членам цінностей та взірців поведінки, роль соціальної роботи можна визначити такими функціями:

1. Разом з іншими інститутами соціалізації сприяти створенню в суспільстві умов для успішного здійснення соціалізації.

2. Допомагати у виробленні та тренуванні індивідуального адаптивного механізму особистості.

3. Соціальна робота є одним з найважливіших засобів реалізації та оптимізації процесу соціалізації як цілеспрямоване управління процесом підтримки розвитку особистості. Вона — частина механізму управління соціалізацією, що відбувається під певним соціальним контролем. Допомога у створенні умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб’єкта діяльності, особистості та індивідуальності й становить те головне, що надає соціальній роботі гуманістичного характеру.

Соціалізація ж, у свою чергу прилучаючи індивіда до соціокультурних цінностей, створює практичне середовище, духовний та предметний простір для соціальної роботи, що надає їй тим самим реального життєвого змісту.

Підкреслимо, що адаптивно розвиваюча модель соціалізації спирається на знання про соціальні механізми адаптації людини, критерії та методику оцінювання ефективності її розвитку. Регулярні конкретно соціологічні виміри результативності розвитку адаптації дають змогу коригувати процес соціалізації, спрямовуючи допомогу на самі механізми соціалізації. Як бачимо, адаптивно розвиваюча модель соціалізації містить у собі сукупність підстав наукового характеру, які цілком придатні для побудови на цій основі відповідної теорії соціальної роботи. На відміну від інших ця теорія спиратиметься на ідею допомоги клієнту в реалізації чи не найважливішої складової його жттєдіяльності — соціалізації, конкретизуючи характер і зміст цієї допомоги у відповідності з характером складної життєвої ситуації, на адаптацію до якої і буде націлена соцальна допомога.

Згідно з адаптивно-соціалізаційною теорією соціальна робота допомагає клієнту реалізувати його адаптивну потребу, яка з’являється тоді, коли виникають труднощі у подоланні нової складної життєвої ситуації, яка перевищує адаптивні можливості клієнта, і її освоєнні.

У тих випадках, коли складність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптивних можливостей індивіда, процес соціалізації проходить нормально. У людини накопичується власний соціальний досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, відбувається формування та розвиток індивідуального адаптивного механізму, який дозволяє успішно адаптуватись до нових ситуацій, спираючись на підтримку соціалізаційних інститутів у суспільстві.

У випадках порушень, деформацій і індивідуальному адаптивному механізмі виникнення ситуацій, що перевищують за складністю адаптивні можливості індивіда, чи збоїв у функціонуванні суспільних інститутів соціалізації відбуваються відповідні відхилення та деформації у процесі соціалізації, виникають стреси.

Для подолання стресів, адаптації до кризових життєвих ситуацій індивіду необхідна професійна соціальна допомога. Соціальна робота має здійснити необхідну соціальну корекцію з відхилення (або підтримки) індивідуального адаптивного механізму клієнта та (при потребі) полегшити для адаптації саму життєву ситуацію.

Зрозуміло, що розглянута адаптивно-соціалізаційна концепція, як і всяка інша, не в змозі претендувати на таку, яка б вичерпувала наукові основи соціальної роботи. Разом з тим, ця теорія має низку переваг, що можуть позитивно вплинути як на подальший розвиток теорії соціальної роботи, так і на підвищення ефективності її організації.

По-перше, ця теорія спирається на природний, об’єктивно закономірний сутнісний елемент у життєдіяльност людини — процес соціалізації.

По-друге, через поняття адаптивної організації ця теорія логічно вписується в наукову картину взаємодії людини з навколишнім середовищем.

По-третє, з’являються підстави для науково обґрунтованої диференціації та конкретизації форм і методів соціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації щодо етапів його життєдіяльності.

По-четверте, з’являється можливість прогнозувати потреби в тих чи інших організаційних формах соціальної роботи у відповідності з тенденціями зміни умов соціалізації.

По-п’яте, ця теорія дозволяє цілісно, за єдиною науковою логікою описувати як конкретні, короткочасні складні ситуації (завдяки науковим знанням про адаптацію), так і довготривалі процеси зміни соціальних умов у суспільстві (завдяки науковим знанням про соціалізацію). Отже, ця теорія придатна як для розробки методології практичної соціальної допомоги, так і для наукового обґрунтування соціальної політики.

По-шосте, підвищуються можливості соціального управління соціальною роботою шляхом використання єдиної методології корекції адаптивної ситуації спільно з адаптивними можливостями клієнта”.

 Лукашевич М.П., Мигович І.І., Пінчук І.М. Соціальна робота в Україні: теоретико-методичні засади. Навчальний посібник — К.: МАУП, 2001. — С. 70–72.

«…В историческом плане к наиболее известным школам в теории социальной работы относятся диагностическая и функциональная.

Диагностическая школа непосредственно связана с колледжем Смита в Нью-Йорке, где с 1918 г. осуществляется подготовка социальных работников. В это время наступает необходимость в специалистах, способных работать над преодолением эмоциональных проблем ветеранов Первой мировой войны и членов их семей.

…Среди социальных работников представители именно диагностической школы испытали сильное влияние теории З. Фрейда. Основное внимание сосредоточивалось на внутреннем мире клиента, социальные процессы и социальная среда отодвигались на задний план. При этом основной акцент делался на диагнозе. Утверждалось, что для определения лечения необходимо собрать как можно больше объективных данных о клиенте и о его ситуации. С усилением влияния психоанализа основной акцент перемещается на сбор информации о детстве клиента, оценке его личности, в то время как оценка ситуации становится вторичной.

Отношения между клиентом и социальным работником превращаются в довольно авторитарные, а задачей последнего становится лечение клиента, понимаемое как изменение его личности и помощь в его адаптации к окружающей среде.

…в Пенсильванской школе социальных работников в 1930-х гг. получило развитие направление, связанное с интересом к социальной среде и процессу оказания помощи, но не как лечебному процессу, а скорее как услуге, оказываемой в рамках социальной службы. Данное направ­ление получило название функциональной школы. Основное влияние на развитие теоретических установок представителей функциональной школы оказали идеи австрийского психоаналитика Ранка, а в последующем и Роджерса.

Функциональная школа взяла за основу представления Ранка о желании перемен у клиента, его способности к восприятию помощи, а также о начальных процессах и разделениях в ходе лечения. Представители данного течения в отличие от диагностической школы основное внимание уделяли не ранним детским впечатлениям клиента и постановке точного диагноза, а началу процесса изменений. В рамках функциональной школы была предложена оригинальная методика по организации аппарата помощи — ее предоставления и приема. Основной акцент при этом делался на таких понятиях, как структура и процесс, а также на построении правильного взаимоотношения социального работника и клиента. Из теории Дж. Дьюи было заимствовано понятие самоопределения — права клиента решать за себя. Таким образом, происходит переход к современному пониманию сущности социальной работы и отказ от авторитарных и формальных отношений, представительницей которых являлась Ричмонд.

Решающее значение для формирования теоретической базы функциональной школы имела книга В. Робинсон из Пенсильванской школы социальной работы под названием «Психология изменения в социальной индивидуальной психотерапии», вышедшая в 1930 г. Клиент ставится в центр процесса оказания помощи, и только то, что сам клиент выбирает в качестве темы для обсуждения своего прошлого, является важным для социального работника. Главным вспомогательным средством для осуществления изменения является также динамика в отношениях между клиентом и социальным работником или психологом.

В отличие от сторонников диагностической школы представители функциональной считали, что поскольку клиент знает себя лучше, то он сам способен поставить диагноз своей проблеме. Задача специалиста состоит в принятии на себя ответственности за процесс оказания помощи и за формирование отношений между социальным работником и клиентом.

… Развитие рассматривается функциональной школой и как цель, и как процесс. Значительное влияние при этом имеет и социальное окружение, которое может способствовать или препятствовать этому процессу. Помимо социальных, существенными представляются также культурные и экономические факторы. Вместе с тем индивид несет личную ответственность за самореализацию. Человек должен находить баланс между своим индивидуальным развитием и тем фактом, что он является одновременно членом определенного общества или группы. При взаимодействии с окружением индивид создаст определенные модели поведения, сохраняющиеся всю жизнь. Изучение этих моделей необходимо для понимания того, как может расти и развиваться индивид. Социальный работник, выбирая те или иные формы интервенции, должен наилучшим образом обеспечить движение в том направлении, в котором клиент хочет измениться».

Словарь-справочник по социальной работе / Беличева С.Л. и др. — М., 1997. — С. 360.

«Згідно з каталітичною моделлю, компетенція працівника походить від розуміння «теорії», підкріпленого емпіричними досліжденнями. Агенції та працівники є відносно незмінними й інтерпретують інформацію згідно з їхніми професійними припущеннями. Клієнти не можуть уявляти себе радикально іншим чином, тому що працівники будуть повторно інтерпретувати це уявлення згідно зі звичними припущеннями працівників. Шлях до набуття стану клієнта підсилює ці припущення, отож кліенти дізнаються, чого чекати та як поводитися. Нове знання та «теорію» приносять у соціальну роботу через соціальні тиски на політичних лідерів місцевого самоврядування, які утворюють найвищий ешелон керування. Їх також вносять у соціальну роботу через дослідження, що впливають на літературу та навчання працівників. Отже, нове знання та «теорія» впроваджуються у соціальну роботу колективними академічними та соціальними процесами, що їх представляють клієнти. Деякі соціальні тенденції, мабуть, будуть відсутніми або не досить представленими в агенціях, завдяки процесу, через який клієнти приходять до них».

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с.— С. 28.

«Интерес к применению теории систем в социальной работе набрал обороты в конце 50-х– 60-х годах (например, Bucley, 1967; Herman, 1968) и достиг своего апогея после публикации в 1973 году основных американских работ — Горварда Голдштейна (Howard Goldstein), а также Пинкуса и Минахена (Pincus & Minahan). Системный подход, когда он был впервые введен, считался не только концептуальной основой, но также символом унификации, который в самом начале способствовал укреплению мощи и влияния социальной работы как профессии. Теория систем исторически внесла три главных вклада в развитие социальной работы.

1. Обеспечить основу унифицированной профессии социальной работы: это, конечно же, не было достигнуто.

2. Предоставить надстроечную и действенную теорию для практики социальной работы. Это, как мы увидим, было, мягко выражаясь, проблематично.

3. Содействовать интеграции различных традиций и методов, характерных для социальной работы, т. е. работы с конкретными случаями, групповой работы, работы в заведениях, работы в сообществе, и различных учебных дисциплин, которые формируют социальную работу, т. е. социологии, психологии, социальной политики и т. д.».

Практика социальной работы // Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К., 1996. — 240 с.— С. 20–21.

«Требования практики, которые пронизывают постоянно как индивидуальный, так и организационный аспекты деятельности, не позволяют социальной работе полностью идентифицироваться ни с одной из академических дисциплин. Первоначально в британской традиции она была очень близка к социологии, но эти связи были всегда выборочны, поскольку для социологов структурные изменения определяют большинство функций социальной работы. Психология, преимущественно в форме психоанализа, долгое время представлялась более подходящей альтернативой, и хотя работа с индивидуальными случаями в конце концов приобрела репутацию консервативной, потенциал политических изменений, содержащийся в психоанализе, еще далеко не исчерпан. Менее известна в англоязычных странах была и остается наиболее влиятельной теоретической моделью социальной работы».

Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. — К., 1997. — 199 с. — С. 21.

«Увлечение социальных работников фрейдистской психологией привело лишь к тому, что, стараясь точно следовать ее концепциям, они сами все более превращались в психотерапевтов, а чем более они модифицировали эти концепции, адаптируя их к целям социальной работы, тем ниже становился их статус. Это противоречие показало, что психоанализ так и остался «заимствованной» теорией.

Наиболее серьезную альтернативу модели работы с индивидуальными случаями представляет педагогика в той ее разновидности, которая именуется социальной педагогикой. Около половины социальных работников в Германии имеют диплом социальных педагогов, а во Франции и в Италии лица с квалификацией в области “анимации или с квалификацией «воспитателей (educators) составляют более половины профессионалов, работающих в социальной сфере».

Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. — К., 1997. — 199 с.— С. 94.

«Когнітивна та біхевіористична ідеї приходять з двох співвіднесених потоків психологічної думки. Історично першим прийшло вивчення теорії й було розвинене в клінічну психологію, використовуючи терапію поведінки, засновану на психологічних дослідженнях. Sheldon (1995) гарно висловлює суть теорії як розділення розуму та поведінки. Психодинамічний та, можливо, звичайний погляди полягають в тому, що поведінка надходить з процесу, який відбувається в нашому розумі. Це має зв’язки з філософськими ідеями стосовно того, що є розум, та чи є він осередком нашої людяності, того, що християни називають душею. Пов’язаним з цим є питанням, чи навколишні впливи обмежують людську волю та чи вони вільні діяти згідно з їхньою волею, тобто згідно з тим, чого бажає їхній розум. Вивчення теорії не заперечує, що це може бути так, але стверджує, що ми не можемо знати, що відбувається в розумі когось іншого. Отже, ми тільки можемо вивчати та впливати на поведінку, яка виникає. Головним чином, ми вивчаємо поведінку, за винятком деяких уроджених рефлексів; тобто вона бере початок від впливів, що перебувають поза межами нас самих. Отже, ми можемо вивчати нову поведінку, щоб задовольнити наші потреби, або замінити існуючу поведінку, якщо вона створює проблеми. Терапія, таким чином, фокусується на тому, щоб робити речі, які послідовно ведуть до змін у поведінці. Терапія не переймається тим, які зміни можуть статися в нашому розумі під час цього процесу.

Теорія соціального навчання (Bandura, 1977) поширює ці ідеї твердженям, що більшість із того, що вивчається, здобувається людським усвідомленням та обдумуванням того, що вони пізнають з досвіду. Люди навчаються, копіюючи приклад інших навколо них. Допомога цьому процесу може посилити лікування.

Когнітивна теорія частково є розвитком біхевіористичної теорії, що в останній час специфічно засновується на теорії соціального навчання. Вона також виросла з терапевтичних розробок прагматичного типу, представлених такими авторами, як Beck (1989), Ellis (1962), що мали справу з психіатрич­ними проявами, такими як невротична стривоженість та депресія. У соціальній роботі важливим було лікування примиренням з дійсністю Glasser (1965), що мало своє походження від резиденстної роботи з молодими жінками. Через те що піонери цієї роботи мали справу з розумовими розладами, вони почали рух у напрямку спроб вбудувати мислення в межі своєї моделі лікування. Когні­тивна теорія стверджує, що на поведінку впливає сприйняття та інтерпре­тація навколішнього світу під час процесу навчання. Очевидно, що неправильна поведінка, таким чином, має виникати від неправильного сприйняття та неправильної інтерпретації. Лікування намагається виправити неправильне розуміння таким чином, щоб наша поведінка реагувала відповідно до навколиш­нього світу. Згідно зі Scott (1989), ми випробуємо різні підходи, включаючи підхід Beck до викривленого мислення людини про себе саму, про своє життя та своє майбутнє, що веде до депресії або стурбованості, фокусуванні Ellis на ірраціональних віруваннях щодо нашого світу наголос Meichenbaum (1977) на загрозах. Ця остання ідея особливо стосується деяких уявлень у кризовому втручанні».

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с.— С. 148–149.

«В центре внимания практики остается индивид, и отсюда понятен интерес к теориям, объясняющим сущность межличностных процессов. В этом отношении первый учебник социальной работы — книга М. Ричмонд «Социальный диагноз» (1917) — не столько исправил положение, сколько обнажил проблему. В нем делалась попытка опереться на понятия социальной науки с целью придать оценочной деятельности социальных работников большую систематичность и «научность», но из этого не вытекали новые стратегии воздействия. В Германии в 1926 году А. Саломон выпустила книгу с точно таким же названием, сознательно проводя параллель с книгой М. Ричмонд. В ней критиковался подход к социальной работе с позиции «здравого смысла», сводящий социальные проблемы к слабостям отдельных людей (Salomon 1926:17). Но и здесь не было научного обоснования методов воздействия, хотя подчеркивалась важность эмоциональной включенности социального работника в процесс оказания помощи. В тот период большие надежды стали возлагаться на психоаналитическую теорию Фрейда, которая стала особенно популярна среди американских преподавателей социальной работы после посещения ее автором в 1912 году университета Кларка. Но проникновение психоанализа в американские, а позднее, в 20-х годах, также и в английские учебные курсы социальной работы не решало проблемы адекватной теоретической базы».

Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. — К., 1997. — 199 с.— С. 92–93.

«Преимущество же педагогики как концептуального каркаса возможно потому, что она уже «содержит в себе» социальную работу как одну из равных по важности сфер практики социальной работы, а не рассматривает ее как «заимствованный» набор понятий».

Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. — К., 1997. — 199 с. — С. 95.

«Грунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здійснив С. Григор’єв. На підставі аналізу загального і специфічного, парадигм і статусу він виділяє три групи концепцій соціальної роботи. Першу становлять психологічно орієнтовані (екзистенціальна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористсь­ка). Вони головно мають на меті оптимізацію психосоціальної роботи, надання допомоги на індивідуальному рівні, де домінують психічні проблеми. В другу групу об’єднані соціологічно орієнтовані теорії соціальної роботи: системна, соціально-екологічна, радикальна, марксистська (соціалістична), які насамперед присвячені структурній проблематиці. Третя група містить комплексно орієнтовані теорії: соціально-психологічну, когнітивну, соціально-педагогічну, віталістську».

Мигович І. Становлення соціальної роботи як науки в Україні // Соціальна політика і соціальна робота. — 1998. — № 1­–2. — С. 72.

«Позитивізм або модернізм вплинув на «теорію» соціальної роботи. Mary Richmond (1917), значний автор раннього періоду, наголошувала на науковій базі «соціальної діагностики». Germain (1970) представляє історію «теорій» соціальної роботи ик боротьбу за розробку системи думок, яка б мала більшу змогу до наукового захисту. Соціальна робота намагалась здобути статус та шану через застосування наукового підходу до розуміння людських проблем. Два фактори вели до зміни сприйняття наукового статусу соціальної роботи у шестидесятих роках ХХ сторіччя. По-перше, наукова цінність біхевіорис­тичної психології вела до зростаючої критики статусу психодинамічної теорії. Це підштовхувало соціальну роботу через те, що вона на той час покладалась на психодинамічну теорію, як в Сполучених Штатах, так і в Британії, не показало, що це втручання є ефективним.

Американська школа думок «емпіричної» або «емпірично-клінічної» практики з’явилась у семидесятих роках нашого сторіччя. Вона схожа на те, що Everitt та інші (1922) називають «емпірично налаштованою практикою». Тобто вона виглядає так: досліджувати методологію, щоб виявити, яка саме практика може бути ефективною, зебезпечувати аналіз соціальних моментів та проблем, а також критикувати те, що «сприймається як дане». «Емпірична практика» виникла з модифікації психології та біхевіористики головним чином у Сполучених Штатах, які підштовхували нове покоління докторантів користуватися емпірично-дослідницькими методами».

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с. — С. 41.

Співвідношення поміж перспективами, теоріями і моделями загальними
та соціальної роботи

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с. — С. 53.

«Не всі теорії, що мають відношення до соціальної роботи, є практичними теоріями того типу, що його ми обговорили. Rees (1991: 73-81) та Fook (1993: 39-40) розрізняють три різні рівні теорії. Користуючись роботою Smid та van Krieken (1984), скажемо, що вони висловлюють ці ідеї таким чином:

– Матеріалістична соціальна теорія (Rees) / база загальної теорії та знання (Fook) головним чином належать до політичної та економічної структури суспільств та мети соціальних інституцій, особливо соціальної роботи та соціального забезпечення в їхніх межах.

– Стратегічна теорія (Rees) / теорія практики (Fook) розробляє методи втручання та пояснює, як діє соціальна робота, або як їй слід діяти.

– Практичні ідеології (Rees) / специфічні випадки практики (Fook) займаються тим, як вони використовують весь їхній досвід та знання у практиці”.

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи. — К., 2000. — 438 с. — С. 48.