Священнослужителі та літургія

Кан. 323 § 1 Кодексу Канонів Східних Церков стверджує, що „духовенство, члени якого також називаються священнослужителями, — це вірні, вибрані компетентною церковною владою, які... призначаються для того, щоб бути служителями Церкви, беручи участь у місії і владі Христа-Пастиря“. Священнослужителі мають особливий зв’язок з літургією, бо багато з їхніх функцій виражаються у літургії; вони сповнюють у ній функцію, яка є відмінною від функції інших вірних, та й вони мають частий контакт з нею.

2. Літургійне формування священнослужителів

У формуванні священнослужителів потрібно дбайливо сприяти поступовому зростанню внутрішньої участі у святих таїнствах і в Тому, який діє у них. Для того, щоб бути містагогами щодо людей, вони повинні взірцево жити тією ж містагогією. Їхня роль у літургії нехай буде джерелом, поживою і взірцем для життя у повноті отриманої Господньої благодаті. Крім того нехай будуть вишколені в точному, глибокому ґрунтовному знанні святої літургії, в її богословському, духовному і обрядовому аспектах.
Важливість літургійного життя підкреслюється також у канонах, що стосуються семінарій. У них стверджується, що літургія повинна бути джерелом і вершиною життя (кан. 346 § 2, 2); літургію треба викладати, оскільки вона є конечним джерелом вчення і справжнього християнського духу (кан. 350 § 3); кандидати до священства мають знаходити в ній поживу для свого духовного життя (кан. 346 § 2, 3). Тому необхідно, щоб у східних семінаріях та у формаційних інститутах східних ченців і посвячених осіб літургійне служіння відбувалося дуже дбайливо і завжди у своїй інтегральній формі, таким способом, щоб кандидати, завдяки йому, могли формуватися і вивчати його у всьому багатстві і довершеності, приділяючи достатньо уваги не лише Євхаристії, а й часослову. Літургія повинна бути правдивим джерелом духовності, у якій формуються кандидати, та елементом, який би поєднував все те, що вони вивчають, і місцем, де віровчення стає славословленням і подякою, а життя перемінюється благодаттю. Така особлива роль, надана літургії, дозволить кандидатам вплітати її у своє внутрішнє життя настільки, наскільки це конечне, і утримувати їх від пошуків у сторонніх і неспівзвучних з власною спадщиною середовищах. Кан. 343 приписує, що всі кандидати до священства мають бути виховані у власному обряді, навіть якщо вони прийняті до семінарії іншої Церкви свого права, або до семінарії, яка служить для кількох Церков свого права, відкидаючи кожний протилежний звичай. Це стосується всіх елементів спадщини кожної Східної Церкви: богословського, духовного, дисциплінарного і найважливішого з них — літургійного.

3. Розрізнення священичих свячень

Кодекс Канонів Східних Церков пояснює, що священнослужителі, пов’язані між собою ієрархічним сопричастям і поставлені на різних ступенях свячень, по-різному беруть участь у єдиному, Богом установленому, церковному служінні [61]. З іншого боку, окрім них передбачається можливість інших служінь, які називаються нижчими ступенями свячень.
У кан. 325 уточнено, що „священнослужителі на підставі свячень поділяються на єпископів, пресвітерів і дияконів“. Кан. 327 додає, що, крім вищезгаданих, також інші служителі допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконання функцій у літургії; вони одержують нижчі свячення і їх звичайно називають нижчими духівниками. У цьому ж каноні вказано, що їхній статус визначається лише „партикулярним правом Церкви свого права“. Намір Кодексу полягає у тому, щоб була пошанована традиція кожної Східної Церкви свого права.

4. Той, хто одержав нижчі свячення, вже не є більше мирянином

Коли Кодекс Канонічного Права говорить про служіння, яке на постійно можуть взяти на себе миряни „через приписаний літургійний обряд“ (кан. 230 § 1), нижчі свячення радше є включені до духовної ієрархії, відповідно до ступеня кожного. Тому той, хто отримав такий сан, вже не є мирянином, а стає членом, як це називають літургійні книги більшості Східних Церков, „духовенства“ або „священичого сану“. Відмінність між нижчими санами і священнослужителями спричиняє наслідки також і у способі трактування кан. 358 Кодексу Канонів Східних Церков, який стверджує, що кандидат „через дияконські свячення приписується як священнослужитель до єпархії, для служіння якій посвячується, хіба що, згідно з приписом партикулярного права Церкви свого права, він уже приписаний до цієї єпархії“. Це посилання на партикулярне право перекликується з кан. 327, який стверджує, що ті, які „отримали нижчі свячення й загально звані нижчими духівниками, допускаються чи настановляються до служіння Божому народові або до виконування обрядів Божественної літургії, то вони підлягають тільки партикулярному праву власної Церкви свого права“. Було б, отже, корисно, щоб приписування до духовенства іншої єпархії відбулося під час прийняття нижчих свячень, так, щоб від цієї хвилини служитель був призначений для повної і постійної форми служби для єпархії.

5. Потрібно зберігати давнє практикування нижчих свячень

Неприйнятним є той факт, що різні Церкви свого права змінюють свої звичаї стосовно традиції нижчих свячень, які свого часу були однаковими для всіх Церков: фактично, воно має власне особливе значення. Замість того, щоб відмовлятися від них, реформи партикулярного права різних Церков повинні радше відновлювати їх для більшої їх значущості і життєздатності. Це поручається також з причин екуменічного характеру: якщо Східні Католицькі Церкви мають особливе завдання плекати єдність між усіма Східними Церквами, між іншим через релігійну вірність стародавнім традиціям [62], не виглядає корисним вводити відмінність практик стосовно Православних Церков, які походять зі спільного кореня. Будь-яка зміна, невідповідним чином введена протягом більш-менш останнього часу, повинна бути докладно переглянута на основі цих принципів.

6. Слід дотримуватися реальної і послідовної відправи священнослужінь

Нижчі свячення та дияконат не є тільки формальністю, щоб приготуватися до пресвітерських свячень. Вони забезпечують у Церкві чітко визначене служіння, і їх як таких повинні ефективно здійснювати в дефінітивний спосіб ті, хто не має наміру вступати у пресвітерство, і в достатньо широкий спосіб ті, хто буде посвячуватися у пресвітери. Це особливо стосується дияконату. У цьому значенні не потрібно побоюватися надавати нижчий сан, і навіть дияконат, тим чеснотливим, належно підготовленим і здібним виконувати прийняті на себе обов’язки, які заявляють про свою готовність служити Церкві, навіть якщо їм треба продовжувати жити зі своїми родинами і працювати згідно зі своїм фахом. Таким чином здобуваються священнослужителі, необхідні для гідної і відповідної відправи літургії, при цьому уникається практика, яка в цьому випадку відрізняється від латинської, де вона вже не використовується, а саме: щоб священнослужителі вищого сану виконували літургійні функції, якими повинні займатися представники нижчого сану (найчастіше трапляється, що пресвітери виконують обов’язки дияконів), або щоб призначали мирян до постійного виконування літургійних завдань, які повинен здійснювати служитель; таку практику потрібно усунути.

Дияконат

Дияконство було встановлено не для осягнення священства, а для помочі єпископам і пресвітерам. Колись, насправді, дияконів уважали їх рукою чи оком; або, як сказав Ігнатій Антіохійський, у гармонії з ними диякони виявляють вірному народові „заповіді Господні“ [63]. Подібну точку зору, яка зберігається у Православних Церквах і відновлюється у латинській спільноті, потрібно також повністю висвітлювати у Східних Католицьких Церквах. Повернення його літургійної і позалітургійної місії, фактично, буде дуже корисним.

8. Право висвячення кандидата, приписаного до певної єпархії

Кан. 748 Кодексу Канонів Східних Церков подає норми, які регулюють право висвячення кандидатів, приписаних до певної єпархії. У § 2 зазначено, що єпархіальний єпископ не може висвячувати підлеглого йому кандидата, приписаного до іншої Церкви свого права, без дозволу Апостольського Престолу, або в деяких випадках, патріарха. Конечність цього дозволу стосується лише законності чину свячення, і більше стосується випадків, коли чин свячення відбувається у літургійному обряді, відмінному від того, до якого належить кандидат, або коли висвячуючий єпархіальний єпископ просить дозволу здійснити висвячення за обрядом кандидата. Окрім самого чину свячення, єпископ єпархії чи дієцезії, до якої буде належати кандидат, зберігає за собою повне право дарувати відпускні грамоти єпископові, який належить до тої ж Церкви свого права, що й кандидат, з тим, щоб цей міг приступити до свячень, дотримуючись приписів цього ж обряду.

9. Обмеження на дарування почесних східних відзнак

Представники духовенства повинні враховувати умову кан. 388 Кодексу Канонів Східних Церков стосовно використання прав і відзнак, пов’язаних з наданими їм почестями. Треба утримуватися надавати відзнаки, що належать до Східних Церквов, священнослужителям, які не належать до Церкви свого права того, хто їх надає. Рівно ж ті сани і пов’язані з ними права, що були отримані через латинську практику до соборової реформи, потрібно усувати. Таким чином, надання таких відзнак не повинні применшуватися до чистої поверхневості, яка є шкідливою для окремої гідності східних літургій.
Крім того, не можна надавати чернечі титули, з відповідними облаченням і відзнаками мирському духовенству, тим більше одруженому.

ПОДРУЖЖЯ