Покаяння пронизує все християнське богопочитання

Орієнтація на розкаяння, яка супроводжує ціле християнське життя, постійно проявляється в кожному вияві культу; тому вона вимагає правди (пор.: Пс. 50 [51], 6) — постійного визнання гріхів і потреби змінити шлях. Таку настанову знаходимо впродовж цілого літургійного року і в кожній годині дня, проте особливо явно вона присутня в підготовчому періоді до празників, а найвиразніше у передпасхальний період. Ось чому у всіх літургійних відправах як Сходу, так і Заходу з незапам’ятних часів декілька разів на день відмовляють Псалом 50 (51), яким благають в Бога прощення і просять дару Святого Духа. Покаянний дух виразно появляється в багатьох святих таїнствах. Хрещення дано нам для „блаженного очищення“ від гріхів [71], у Божественній літургії ми приносимо „духовні жертви за наші гріхи і людські невідання“ [72], готуючись до Святого Причастя, в якому ми отримуємо „Тіло, що ламається, і Кров Господню, що проливається на відпущення гріхів“ [73]; єлеопомазання хворих також забезпечує прощення гріхів (пор.: Як. 5, 15). Відтак у багатьох Східних Церквах є моменти в літургійних молитвах, які мають особливу покаянну вартість та, якоюсь мірою, і силу до примирення. Покаяння у стародавній традиції одержувало свої спасенні плоди не тільки в літургійній формі, тому що й інші діла (пости, милостині, паломництва тощо) виклопочують в Бога якусь певну ласку прощення (гріхів), а також є деякі місця (монастирі, скити, келії, пустелі тощо), в яких невимовний дар пентос (жалю), чи оплакування власних гріхів, відкриває крізь сльози можливість повторного щоденного народження для нового життя у Святому Дусі.

Таїнство покаяння і його звичайне служіння

З материнською поблажливістю Церква постійно виходить назустріч людській немочі, даючи їй можливість наново покаятися після хрещення. У рамках життя, що характеризується можливістю повної реалізації сили хрещення і прилученням до Христа, таїнство покаяння займає особливе місце; воно в особливий спосіб готує людину до прийняття Пресвятої Євхаристії. У ній, як стверджує кан. 718 Кодексу Канонів Східних Церков, віруючі, які згрішили після хрещення і прийняли рішення жити новим життям, „через службу священика, після сповіді перед ним й прийняттям достойного надолуження, одержують від Бога ласку прощення і заодно миряться з Церквою“. Ця сповідь, особиста і всеохоплююча, з розрішенням, є єдиним звичайним способом, через який віруючий християнин, свідомий важких гріхів, може отримати прощення [74]. Навіть якщо не було здійснено важких гріхів, усім віруючим християнам поручається часто користати з цього таїнства, особливо в часи посту і покаяння [75].

4. Суспільна цінність покаяння

Особиста сповідь міститься в контексті, який за своєю природою є високо еклезіальний і через те суспільний, перш за все тому, що примирення з Богом є також примиренням із Церквою. Більше того, у всіх Східних Церквах це таїнство традиційно уділяється в рамках молитов, декларацій, напоумлень і відпущення гріхів, які можна достойно служити для спільноти вірних. Таку практику поручає, принаймні посередньо, Кодекс Канонів Східних Церков, який стверджує, що відповідним місцем для його здійснення є храм [76]. І, згідно зі східною традицією, її здійснення відбувається не у сповідальниці, як у Латинській Церкві, а у самій священній будівлі, а в деяких традиціях перед іконою Христа. Завданням для влади окремих Церков свого права буде уважне дослідження своїх літургійних книг, також давніх, щоб знайти формуляри, які найкраще відтворюють багатство їх власних традицій у даній специфічній ділянці.

Значення і цінність особистої сповіді

Кодекс Канонів Східних Церков стверджує, що відпущення гріхів не може бути надане кільком каяникам одночасно без попередньої особистої сповіді, хіба що у випадку виняткових обставин, перелічених у кан. 720 § 2 і, при певних умовах, визначених у кан. 721 § 1. Ця норма особливо підкреслює вартість особистого визнання гріхів у цілості таїнства покаяння. Усвідомлення і визнання власних гріхів є передумовами для віддання культу Богові у правді. Прощати гріхи може тільки Бог. Тому в багатьох східних службах нагадується, що визнання гріхів скероване перш за все до Бога. З іншого боку, Христос після свого воскресіння доручив апостолам провадити своїх овець до Царства Небесного, даючи їм Святого Духа: „Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються“ (Йо. 20, 23). У такий спосіб священик є у стані пізнати, котрі гріхи потрібно відпустити, а котрі затримати (пор.: Мт. 16, 19), і це забезпечене таємницею сповіді. Тому більш індивідуальний аспект таїнства покаяння, який є традиційним для Східних Церков, потрібно зберігати, підтримувати і, звичайно, треба відновити там, де його недостатньо практикували.

ЄЛЕОПОМАЗАННЯ